Дорога (1949б)

Б. Друга чистова редакція. Друкується за автографом.

ДОРОГА

в[ельми] п[оважній] Евг[енії] Калитовській на д[арунок] 28. II. 1900.

— Я йду, йду, мамо...

— Не йди, не йди, сину.

Пішов, бо тота дорога була єго судьбою. Бо стелилася перед очима — далека, сина, таємна.

Кожді ворота минав, всі білі вікна.

Любив свою дорогу над все. У днину манила єго як великий промінь сонця; по ночи як та дорога, що серединою неба протяглася. Побачив перший раз людий.

Вбиті по коліна в землю, вони у безтямній многости то горбилися, то простувалися над нею.

Чорними, великими долонями зсували піт з чола — з жерла землі.

А як громи гриміли, то вони падали і поза собою душили дітей своїх — і рули з болю.

І підіймалися знов і ловили землю у тверді долоні.

Аж йіх сон повалив — один коло одного.

Як мертве море тварий протів моря звізд.

Небо здрігнулося, затремтіло.

Земля стогнала під ударами йіх серць.

А він стояв над ними і читав на тих тварях велику пісню великої сили, кожде слово, що мав ним говорити, взяв з йіх губів; кожду думку, що мав гадати, взяв з йіх чолів; кожде чувство свого серця взяв із йіх серця.

І став йіх серцем і йіх думкою.

А як рано керваве сонце покервавило те боєвище, то він не відвернувся від того образа, бо мав силу.

Чорна земля змінилася у потужні тоті тварі і була обведена океаном крови і океаном поту з другого боку.

А над нею червона брила сонця, що капала кровю.

Не звів з сего образа очий, бо сильний був і гордий.

І ступав по своїй дорозі, а вона погиналася під ним.

Йшов, йшов...

І знов йіх побачив.

Стояли лавою як мідяні стовпи, огонь йіх палив, залізо у йіх руках плакало, небо сипало на йіх голови поломінь. Але вони підоймали з землі сонце, що по земли ланами пшениці впало. Жнива.

І знов горбилися і простувалися і поза себе кидали огненні снопи сонця.

І знов падали в сон камінний.

А рано поза собою не бачили того зробленого сонця. Пропадало.

І ревли і дальше у вогонь лізли.

А він глядів на них і почув у серцю йідь кривди.

І пійшов у розпуці своєю дорогою.

Земля хлептала дощь усіма ярами, як гирлами спрагнених звірів.

А на небі показалася дуга, а з-поза єї барв виринула єго любов велика і пречиста.

Простягнув до неї руки, уста спрагнені почервоніли, а чорне чоло побіліло.

— Ходи!

— Не можу!

І він стратив силу. І зняв з душі всю росу і під очима єго вона стада хрусталем.