Дорога (1949а)

Перша чистова редакція. Друкується за автографом

ДОРОГА

                                                                              21/II—1900.

— Я йду, йду, мамо...

— Не йди, не йди, сину...

Пійшов, бо тота дорога була єго судьбою. Бо стелилася перед очима — далека, сина і теємна.

Кожді ворота минав, всі білі вікна.

Любив свою дорогу, не звертав ніколи на бік.

 У днину вона була як великий промінь сонця, ясна, безконечна. По ночи вона була, як та дорога, що небо на двоє переділює.

—————

Йдучи побачив перший раз людий.

Вбиті по коліна в землю, вони у безтямній многости то горби­лися, то простувалися над нею.

Чорними, великими долонями стручували піт і чолом чоло йіх була жерелом тої землі.

По землі заєдно греміли громи. Люде змагалися і падали і поза собою душили діти свої — і ревли з болю.

Але підносилися знов і ловили землю залізними руками.

А потім йіх сон клав як каменів, одного коло одного.

Страшні тварі, мертве море тварей обернене було до неба.

І небо дрожало і зорі тремтіли і місяць зеленів.

Бог здрігнувся перед тими велитами!

А земля стогнала, так єї ті серця, що на ній гримали, утискали.

А він стояв над ними і читав на йіх тварях велику пісню ве­ликої борби. І кожде єго слово, що ним думав і мав ще гадати — було вичитане з йіх губів, і кожде єго чувство було взяте із тих чолів, що небови не давалися. і кожда єго гадка була прочитана із тих чолів, що згірдно на небо гляділи і кожде єго чувство взяте було із тих серць, що землю пороли. І він став їх серцем, думкою і чувством — тих велитів.

А як сонце кровею залило тото побоєвище то він побачив чорну землю змінену в страшні, потужні тварі а земля обведена була, океаном крови і океаном поту із другого боку, а над нею червона брила сонця, що мала йіх збудити.

І він рушив у дорогу — гордий і сильний аж дорога під ним починалася як полотно.

­—————

І знов йіх побачив, людий...

Вони збирали підоймали з землі сонце, що перемінилося у безкраї лани пшениці. Стояли лавою як мідяні велити стовпи, огонь йіх пражив, за­лізо плакало під йіх руками — і небо і простори єго жерли ті страшні звуки жнив, а вони йшли і сонце в колосях поза себе клали.

А перед ними лани огненні, а за ними земля знов.

Але рано вони не бачили для себе сонця ізжатого і рули з роз­пуки і клали дальше лани, а поза собою сонця свого заробленого не бачили.

І стогнали в жарі як у пеклі.

А він дивився на них і почув у серцю їх кривду і розпуку. І знов єго гордість перекинулася в йідь кривди і розпуки.

І пійшов по дорозі у розпуці.

­—­—­—

Земля зівала спеченими ярами і чекала дощу. Дощ упав і вона його хлептала усіма ротами своїми. І віддихала як.

А із-з-поза чудесних барв дуги виплинула до него єго любов, велика і чиста. І стала вона на свіжій земли, а він руки до неї витягнув.

Розпука минулася, спарені уста почервоніли і чоло побіліло.

— Ходи!

— Не можу...

І він упав перший раз і сила єго пропала.

І зняв з душі своєї всю росу і очима своїми перемінив йіх у христалі і заткнув у єї волося. І видер очі і заткнув разом: з хрусталями. Зложив на єї і пійш... чолі поцілунок і пійшов.

Дорога темна.

Але йшов.

І чув по дорозі жебручі слова: хліба дайте!

А діти по дорозі ловили єго за поли: хліба дайте!

А старі просили у него: смерти!

Довго не йшов.

А одного дня піткнувся і впав на гріб своєї мами. Не мав чим плакати, але заплакав цілим собою.

І встав і зломаний поволікся дальше.

А далі скакав по гробах, що насипано на єго дорозі, як сліпий птах з поламаними крилами.

— Боже, я не хочу йти, я негоден.

Але дорога ще не скінчилася. З гроба на гріб, з гроба на гріб. Аж одного дня як перейшов сто гробів, то сота перша була єго могила,

Припав до неї як до мами і на єго лици всі радости докупи зійшлися.

— Як добре, що я не треба вже йти, як добре, як добре...

===============

ПЗТ, I, 296