Він такий маленький панок у такім маленькім місті, що там є богато жидів і один панський склепок. Тото місто стоїть посеред сіл, як скостеніле село, як падлина вонюче, як смітник цілого повіту. У торгові дні воно оживає, малюєся селами і веселе. На ринку стоїть комедіянська буда; якісь страшні музики вигравають у ній, страшні бестії вишкірюють зуби з полотен буди і якась панна воскова гримає в брязкучі тарелі. А перед будою стоять сільські люди у всіляких строях і дивляться. Ціла товпа справляє свої очі на деревляного блазника, що вибігає з даху буди і просить всіх досередини, махаючи руками. Сміх, гамір, сльози зо сміху. Але виходить деревляна дівчина і обіймаються з блазником. А сміху на ринку стілько, що жидам вуха деревіють, що пани в канцеляріях з крісел зіскакують. Увесь сміх із сіл лунає на ринку, старі мужики тягнуть синів і молодиць за плечі, аби йти за орудками, а тим ані в гадці покидати комедію. Аж надвечір маса розлізаєся і лишає пустий, гидкий ринок, аби зівав на ціле місто, як велика стайня.
У такім місті жиє маленький панок. Він на пенсії, дітий не має і жінки не має. Сам сивий вже, в сивім капелюсі і сивім одінню. Цілий день він сидить у панськім склепочку і мовчить. Що пани другі пробують з ним говорити, то він на той час тягне зі склянки пиво і забуває потім відповідати. Найстарший гість, пан староста, також не може до него приступити. Мовчить цілий день у склепику і чекає на мужиків. То як часом мужичку хтось справить до панського склепу за таким вином, що від серця від'їдає, або за таким моцним, чорним цукром, що від него попускає в грудях, то вона стає перед склепом і не важиться зайти. Тоді наш панок вибігає зі склепику і каже:
— Чому не йдете, але боїтеся, ходіть і кажіть, що потребуєте, то я вам поможу.
— Коли, прошу пана, якос не смію йти межи пани.
— Ти, газдине, дурна, ти за свої гроші маєш право.
Мужичка входить, а панок забігає коло неї, якби вона до него в гості прийшла. Вона хоче цілувати всіх панів по руках і дуже несмілива.
— Не цюлюй, не лижи панам руки, бо ти — газдиня, ти ліпша газдиня як пані, бо ти маєш свій грунт.
Мужичка глядить на панка, дивуєся і стоїть.
— Кажи, що тобі треба, але сміливо, час вже, аби рускі газдині знали свою гідність. Ти панів не цілуй, бо вони з тебе жиють, вони твої слуги.
Пани регочуться, мужичка вже направду боїться, а панок дивиться на панів і злий, дуже злий. Потім залагоджує мужичці її орудку і виводить її зі склепу. Перед склепом наказує її, аби панів ніколи по руках не цілувала, аби раз прийшла до розуму і шанувала себе, бо пани — злодії, розбійники. Мужичка смієся, дякує єму за вигоду і йде. А панок вертаєся до склепику і глядить на панів згори і підсвистує собі так весело, що єго лице молодіє, очі прояснюються.
— Ви бунтуєте хлопів, я вас кажу арештувати, — каже і смієся староста.
Панок тягне пиво і в той бік не глядить.
— І хто би то був надіявся, що то за анархіст з цего пана Ситника?
Панок ще мовчить.
— А так ішов разом з нами, бавився, в карти грав, а на старість таки показав московську душу, москаль москалем.
Пани регочуться, бавляться, а Ситникові аж очі кровію заходять.
— Коли я не хочу більше кров пити, так як ви, і по полудні затикати подушками вікон, аби спати, я маю вмирать десь сими днями та я хочу хоч трохи перед богом стати чистий.
— До лазні, пане Ситник, до лазні за двацять центів, го, го!
— Буде вам лазня колись, тото буде лазня!
— Що ж, як збунтуєте нарід, як косу возьмете і хлопи за вами, то могла би бути лазня, але ви не такі знов злі.
Панок метушиться, бо до склепику увійшли два мужики і станули коло порога.
— А ви чого хочете, не стійте так, як злодії, бо ви пани собі, газди.
— Ми, проше пана, віпили би по склєночці вина, та кажут, шо тут добре, а шо в трунку направит, бо жиди болото дают...
— Ходіть зо мнов до другої станції, там сядете, скажете собі дати так, як люди... — каже пан Ситник.
— На шо, пане, ми отут постоїмо, ще нам сідати траба, нема часу...
— А видите, який ви темний нарід, а німець також хлоп, але подивіться на него, як він тут прийде. Просто суне, сідає, і баста.
Панок показує, як німець йде, як сідає.
Пани регочуться, мужики поставали, ні в п’ять, ні в десять. Вони поспускали голови і не знають, що діяти.
— Ходіть, не будьте худобою, зараз ходіть, ви боїтеся осих панів? Та то ваші наймити, ви їх годуєте, вбираєте, а ви перед ними пляцком.
Мужики червоніють, пітніють зі встиду і йдуть за панком. Сідають у другім покоїку коло стола і мовчать. Він дзвонить.
— Прошу літру вина нам дати...
— Прошу, пийте, не розглядайтеся так, як би між збуїв попали. Я чоловік ваш, я з вашої кості і крові.
— Дай вам боже здоровє, пане.
— Пани мене ймили межи себе, я їм служив, я вас забув, я грав з ними в карти...
— Пани мають свою забавку, мужики знов свою, кождий має своє.
— То не так, то так тепер є, що як ти русин, то маєш тримати з русином, а як не тримаєш, то ти послідний лайдак, драб і розбійник, розумієте?!
— То правда, шо най кождий свою віру тримає.
— А видите, а видите! Але я не був такий з-замолоду? Я мав один образ у хаті, так я єго десь купив та й повісив, руський образ одного митрополита. Але каже мені раз один пан: я до тебе прийду на візиту. Прошу, прошу дуже, — я кажу, — та й іду додому, та й той образ із стіни та й під лужко. До мене пани часто заходили, а я все той образ ховав за кождим разом.
— То, пане, чоловік боїтьси, аби не прошкробав, аби штерна не втєли, бо то пани не люб’є мужиків, ніби руснаків, шо то так називаєси...
— То знаєте, я той образ скидав з стіни і назад клав зо дваціть років. А при кінці то мені стало єго жаль. Отак дивлюся на него, а він такий, як би злий на мене. Не злий, але отак, як би плакав на стіні. Мені здавалося, що як мене нема. дома, то він плаче голосно, на всю хату...
— А це може бути таке, аби образ плакав?
— Ви мене не розумієте, мені так здавалося, що він плакав, і я не раз закрадався під мої вікна та й наслухав того плачу. А одного разу я вийшов з касина вже по опівночі та й йду додому. Прийшов під вікна, слухаю: плач, слухаю ліпше: таки плаче... Стало мені страшно, не знаю, чи йти до хати, чи вертатися? Стою, стою, дрожу, боюся. Зібрався я на відвагу...
— То сама опівнічь, пане, то найнебезпечніша, лихе має тогди міць!
— Але ви не розумієте мене, то мене сумлінне так пило, так докучало, що мені аж голос причувся. Входжу я до хати, ледве на ногах стою, не чую нічого. Засвітив свічку, боюся на образ подивитися. Лягаю і конче хочу на образ подивитися, а не маю відваги... Глипнув, а він заплаканий. Мене в горячку, мене в дрож пірвало, кланцаю зубами...
— А то ж не страх, пане, самому з таким образом бути: в саме опівночи!
— Слабував я тогди довго, гадав, що вже буде капут! Закликав я до себе руського священика, розповів єму, лагоджуся на смерть... Але бог мене помилував. По слабості я зараз виступив з уряду, подався на пенсію і сказав собі, що своїх людий не буду встидатися, що буду з ними жити і буду їх боронити. Я слабий вже, довго вам не поможу, але доки ще лажу, то буду за вами ходити як грішник і благати вас, не відкидайте мене...
— Дзінькуємо вам, пане, шо з нами так красно забалакали-сте, коби таких панів було багато, дай вам боже погідливу старість...
— Ні, то я вам маю дякувати, бо я ходив по вашій кривді, як по м'якій подушці, я не мав того опам’ятання...
Панок розплакався, а мужики дивилися на него і казали:
— Пане, а дайте ж спокій, не турбуйтеся, ми на вас не гніваємося, а нам що до того, як пани жиют, вони мают своє право, а ми своє.
— Ви мене не розумієте, як ви мене не розумієте, я хочу, аби ви були людьми...
— Та ми, пане, кілько можемо, то ми стараємося, аби вас слухати, бо ви вчені та можете нам дорогу показати.
— Так, так дорогу треба знати...
— Добрий якис панок оце має бути.
— Відай, трохи пиячок, але добрий чоловік.
— Є такі пани, шо як нап'ютси та й плачут...
— Е, є і межи ними такі мнєкі, — балакали два мужики, додому йдучи.
===========
ПЗТ, I, 166
16.07.1949