Похорон (1949)

 

Спереду обдертий хлопчик з біленьким ковніром під шиєю. У руках держить чорний хрест і все глядить на него. За ним такі самі чотири хлопчики несуть трунву. На її вічку білий, тоненький хресток, а ціла вона синя. В головах трунви прибитий віночок із жовтобрудних цвітів. З отсих самих, що ростуть по при камінях на подвір’ях каменичних. Такий віночок, як колачик бідного мужика, що дає в церкві за прости-біг.

 

За трунвою плетеся кілька жінок. По них не знати, котра молода, а котра стара. В руках тримають малі, погаслі свічки. Під пахами несуть напівзів’ялі вазоники. То ті марні цвіти, що ніколи сонця задосить не мають і все з одного боку брудно-зелені, а з другого ясножовті.

 

Під ногами мокре каміннє і мрака непорушна висить у воздусі.

 

Одна жінка плаче, а друга їй каже:

 

— Як був здоровий то грався цілий день коло моєї будки. Поправся заєдно у тім рівці, шо дощ викопав довкола будки і витягав всякі камінчики. Курятко без квочки, ну кажу вам, як курятко. І не брешу вам, але правду говорю, що кождого дня я вибирала черствіші булки і кликала єго до будки. Він сідав коло мене і їв. Як він красно їв!? Ручки такі маленькі, а він ними щипав мацінькі крішки та в ротик, у ротик. Най бог запише мені лишень тоті булки, що я єму надавала...

 

Жінка плаче дальше.

 

— Осінь, осінь єго доконала, сирий люфт і студінь. Бо ви цілий день не бували в хаті, а єго різало без вас та й зарізало. А я приходила до него і свіженькі булки приносила, але він вже не їв. Водиці єму треба було раз по раз. Лежав, як рибка, і все ротик роззявляв. Потім посинів геть, а пашіло від него вогнем. Якби хто під ним вогонь розіклав, а єго кісточки як полінця накидав, аби горіли...

 

Йдуть всі помучені, зів’ялі, сіру мраку хрестом прорізують.

 

— Але він умер, відай, від тої канапи, що на ній лежав. Відки ви таку канапу дістали? Бігме, така, як гріб з подертих міхів. На такій канапі може здоровий умерти. Я би боялася тої канапи, якби-м сама з нею лишилася. Втекла би-м або порубала би-м, ні, я би єї в хаті не тримала!

 

— То канапа єго тата, він на ній родився, то спадок. Як вибирався з першого поверха, то нам єї лишив.

 

— А де ж він тепер?

 

— Не знаю...

 

Маленький похорон звертає в другу вулицю. Чорний хрест обвився сивими цяточками мраки, хлопчики померзли, і баби ледво лізуть.

 

Йдуть серединою улиці, як подерті тіні, чужі і не знакомі з ніким.

 

А цвинтар буде, лиш єго крізь сіру мраку не видко.

 

 

=================

ПЗТ, I, 145

16.07.1949