Май (1949)

Данило чекав коло білої брами, дивився в панський город, як злодій, і не важився зайти.

— Ніби я знаю, ци суда можна йти, а як вібіжит та даст у писок, а я вітки знаю, шо не даст?

То були біленькі, рівненькі стежки по панськім городі, і він за них боявся бійки, бо лишень ними він міг до двора дістатися. Поки що чекав коло брами.

Всі мужики, богато їх міліонів, уміють чекати довго і терпеливо. Як пан є в канцелярії, то вони чекають стоячи. Аби їх було не знати як богато, то не дадуть за себе найменшого значка життя. Стоять тихонько, тварі їх поволеньки бовваніють і застигають, а вираз з лиця зсуваєся десь на плечі під сорочку. В стоячім сні вони півпритомні і безмежно байдужні, а урядник посеред них подобає на чорну мушку, що в густий мід залізла. Крайньому тому, найближчому до урядницького стола, найгірше, бо він не може запасти в цілковитий сон. Він щохвилі розтягає очі аж під чупер і оглядаєся неспокійно. За ним пролуплюють очі і оглядаються сусіди, і неспокій крайнього бушує аж до остатнього, до того, що сперся до печі. Той крайній, як вітер на ниві, все неспокоїть, всі колоски від дороги аж до суголовків.

Як пана нема в канцелярії, то вони сідають. Добро для них півгодинки спочити, добро, як хоть одна рука або одна нога відпочине. Злізаються на купу і присідають собі всякі части тіла. Одні капелюхи тримають осторожно, аби не зімнялися. Як вже добре стиснуться, то починають до себе шепотом говорити.

— Якби так трохи покурив люльки?

— Лишіт гет.

— А тютюн маєте купований?

— В мене на городі росте.

— Не говоріт, бо ще хто почує та...

Тоді всі запихають руки в пазухи і засувають свої скрутки спереду пазухи аж за плечі, бо ану ж яка нужда пошукає! Шепти стихають, лиця деревіють, слина випливає з губів, а голови падають у долину. А як лучиться між ними який нетерплячий, то він так, як той крайній, не дасть всім спокійно на підлозі посидіти. Бо або рука єму затерпне, або якась біда єго в сам хребет так ушпилить, що він не видержить і порушиться. За ним заворушаться сусіди, і гармонія взаємного натиску пропадає. Починаєся уклад ніг і рук наново, і знов якась біда єї руйнує.

— Такі люде нетерплячі, шо господи, — скаже якийсь витревалий і зараз таки замкне очі.

Отак вони всі чекають, та так чекав і Данило коло брами, хоть був сам один. На него спадала сонність і байдужність і думки єго мішалися одна поза другу. Як він ішов до пана, то мав дуже ясний план. Побачивши єго, він мав скинути капелюх, з голови і йти проти него так, як бузьок по млаці ходить, — обережно, поволеньки, аби панського камінчика не вразити. Як: наблизиться вже дуже, то має витріщити очі на пана і дивитися так, аби пан собі погадав: се якийсь дуже бідний! Потім приступить до руки, поцюлює єї з обох боків, дотулиться чолом долоні і трохи подасться назад. Спустить плечі в долину, шпурне капелюх поза себе на землю, обітре рукавом губи і стане говорити.

— Я прийшов до пана найматиси. Переднівок дуже прикрий, дітий маю четверо, а на то лишень латка города. Найматиси мусю, а роботу кожду знаю, бо я заробний чоловік. Та просю божої ласки та й панцкої, аби-м си погодили та аби пан дали мені корец орнарії таки зараз, аби дати жінці межи діти, а до служби я можу зараз ставати.

Перше слово пана буде:

— Ти, відай, злодій?

— Я, пане, ще чужого стебла не порунтав.

— Чого брешеш, лайдаку, а то ж подумана річ, аби мужик не крав?! Хіба ти не мужик?

— Я цалком простий мужик, але я чужого не любю кивати.

— Тос, певне, пияк?

— Я з горівков собі не заходжу, бо нема вітки.

— Гавкаєш як пес, та ти би вмер без горівки!

— Без горівки не вмер би, а без хліба та й можна!

— Ти змудра мині відповідаєш, бо ти був у криміналі, та там тебе розуму навчили.

— А най мене бог боронит! Я половину віка свого збув, а ще моя нога в арешті не була.

— А нащо ж ти кілько дітий натеребив?

— То бог, пані, дає діти.

— То піп тебе такого навчив?

— Я з попом собі не заходжу, бо то гроші коштує, я й до церькви не ходжу, бо не маю в чім.

— То ти радикал та й не даєш попови з себе шкіру здирати?

— Я аби хотів що попови дати, то не дам, бо не маю, а він аби хотів здерти, то не зідре, бо. не має що здерти. Ми таки не сходимоси...

Він знав наперед, що пан мусить чоловіка з болотом змішати, що мусить посміятися, аж потім єго прийме на службу. Йшов певний себе, аж коло брами приперся. То був двір на другім селі, і він не знав, куда заходиться до него. А двір до того стояв на полі, і не було кого спитатися. І Данило чекав. Єго ясний план затемнювався, він чухався в потилицю і несміливо заглядав у город.

— Вони тими стежками ходе собі на спацєрок, бо, аді, як усипали піском.

Єго очі блукали довго, аж спинилися на павуні, що блискотів перед двором.

— З оцего фоста мав би якис грейцірь, аби так забіг та обома руками замотавси в него... Не знати, ци мнєсо єго добре їсти?

Він оглянувся по ланах.

— Цес має того поля доста та й робит коло хліба добре. Ба, де він тото все подіває?

Єго думки розліталися на всі боки.

— Весна така красна, така красна, шо раз!

Чимдалі він нічого не спостерігав. Сидів як стовп і чув, що буде спати. Аби не датися, він роздирав очі, потирав рукою лице і виглядав на нещасливого борця, що от-от здасться на ласку і неласку ворога. За часок звалився одним боком до берега і, видко, хотів так урядитися, аби ніби спати, а ніби чекати. Потім протягнувся цілий і замкнув очі. Не проспався ще одної цілої мінути, як щось єму шепнуло:

— Спи, спи під панцков брамов та фірман так упереже батогом, шо кров сикне!

Він зірвався, перестрашився, оглянувся доокола себе і станув, як підстрілений. Стояв секунду, махнув рукою і пішов від брами на лан. Заліз у траву і розложився до доброго сну. Привижався єму пан і єго руки, і білі стежки. Пан єму десь казав, аби поклав капелюх на голову, але він не хотів.

— Я, проши пана, бідний чоловік, я не можу покласти капелюха на голову, бо я бідний, такий бідний чоловік...

Солодкий сон нагонив тоті привиди, і він спав спокійно.

Сонце реготалося над ним, посилало до него свої промені, пестило єго, як мама рідна. Квіти цілували єго по чорнім нечесанім волоссю, пільні коники єго перескакували. І він спав спокійно, а чорні ноги і чорні руки виглядали як прироблені до єго цеглястого тіла.

==============

ПЗТ, I, 120