Довгий такий та широкий дуже, що оком зіздріти не мож. Пливе у вітрі, в сонцю потапає. Людські ниви заливає. Як широкий, довгий невід. Виловить нивки, як дрібоньку рибу. Отой лан.
Зісхле бадилля бараболі шелестить на нім. Під корчем мала дитина. І хліб ще, і огірок та й мисчина. Чорний сверщок дотулився ніжки та й утік. Зелений коваль держиться по́далеки. Мідяна жужелиця борзенько оббігає дитину.
А воно плаче за шелестом бадилля. Та й звернулося і впало. Впало ротом до корча. Б'є ніжками, дуже пручаєся і поволеньки синіє.
А посеред розкопаних корчів спить мама. Як рана ноги, бо покалічені, посічені, поорані. Прив'язана чорним волоссєм до чорної землі, як камінь.
Сонце радо би цілу міць свою на єї лици покласти. Не може єї підвести та й за хмару заходить.
Чорний ворон знявся, облітає та й кранче.
Врешті зірвалася. Наслухає, наслухає.
— О то, я! Коло роботи спати!
Взяла рискаль і копає, раз попри раз корчі розриває.
— Добре, шо спит. Така мука, така мука єму, та й мині з ним. А заробити траба, бо в зимі ніхто не даст.
Нагнулася та й копає, борзо, хутко. А той корчь обминає. Кілько спокою доки спить...
==========
ПЗТ, I, 95
16.07.1949