Мала Доця ходила лавою поза плечі газдів, що писали коло довгого стола свої імена. Кождий зі взору. Грубими руками оті писарі обходили з кождого боку, відки би найліпше їм почати. Грудьми притискали так до стола, що аж скрипів. Наука йшла тихонько, лишень чути було млясканя губів, як газди мочьили луфко в роті. А білявенька Доця заглядала кождого, чи добре пише.
— Доцю, ня, а подивиси, як воно виглядає?
— Ще чепірнате таке, як нечисане повісмо, ще пишіт.
І газда пхав олівце в рот і зачинав знов писати.
— Ану ж ко, глипни на моє, бо я вже єго чешу другий вечір, аж ні груди больи. Ану читай, шо я написав.
— Павло Лазиренко.
— Якурат я. Та так воно там стоїт, шо кождий пізнаєт?
— Хто вчений та й кождий.
І Павло почервонів з утіхи, і оглядав карточку з усіх боків.
— Ану ж ко я ще раз єго віпишу.
І нахилився і слинив олівце.
Доця якось дуже поважно ходила поза плечі газдів, єї мама дивилася з печі і утихомиряла хлопців, аби не верещили, бо вуйки позмилюють нумера.
На лаві сидів старий Яків Яримів і з великим вдоволеннєм дивився на оту науку. Врешті не міг видержати, аби не заговорити. Дві годині глядів з найбільшою увагою, а тепер не втерпів.
— Мой, газди, та лишіт трохи на завтра, та же груди вам потріскают.
Газди підняли голови і як пришиблені виглядали.
— Відшукав-єм вам добро та й маєте мині подьикувати, а Доци маєте дарунок купити.
— Та хто вас на таке вгараїв?
— Біда мене на це нарадила.
— Яка біда
— Викслі.
І старий Яків став розповідати вже сотий раз, як то було.
— Та же всі знаєте, шо-м на горівку не в’єзав землю по банках, бо би ні бог скарав. Але стара мене запхала.
— Як стара?
— Ви мой і молоді і вчьитеси, вижу, письма, та й нічо не знаєте. Уходит з комори та й каже: мой, старий, та же муки нема, лиш зо дві мисчині в міху. А я подумав, подумав, та й гай до міста писатиси на сотку до заволічкового банку.
— Прийшов я, знаєте, до того банку і кажу, шо так і так: не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й божої позичити сотку.
— Грунт маєш?
— Є, пане, та же без грунту сегодни ніхто не даст.
— А стоїт на тобі?
— На мині.
— Табула чиста?
— Гет все чисто.
— Довги маєш?
— Та дес межи жидами є не такий то довг, лиш струп. Та вже за цу сотку і хліба межи діти кину, і жидам рот заткаю.
— То принеси аркушок і аністрат та й підеш на посідзенє.
— Та коли прийти на то посідзенє?
— Говори до мужика, тебе на посідзенє не траба, лиш паперів.
— Вібачьийте мині, пані, бо я не порозумів, а папері, аді, гезди. Та й вітьиг з пазухи, та й подав. Там, кажу, дес є все, бо я то докупки все складаю, всі письма. Я, видите, тому не розумію нічо та все тото разом тримаю. Перебрав він, найшов шо до него, та й каже: за тиждень прийди.
— Ходив я зо три рази, аж каже, нарешті, шо є гроші хвалені.
— А вмієш, старий, писати?
— Ей, де, пане! У школі мене не вчили, у воську не був-сми та й сми цалком сліпий.
— То мусиш підписуватиси у нотаря.
— Я, прошу, покладу знак своєв руков, аді хрестик, а ви підпишіт...
— Не можна, каже, на вексльих хрестів класти...
— А я в гадках став. Це як озмут упіс, як процент наперед відберут, як нотареви заплатю, та й того капітану1) мало шо мені лишитси.
— Звертів я си по місті за ручителями та й надибаю шевца, отого злодюгу Ляпчінцкого. Воно, біда, все никає по місті. Став я та й розказую за свою біду.
— Хлоп, каже, все дурний, гниє цілу зиму та й би не навчивси навіть своє порекло на письмі покласти.
— А хоть ти злодюга вічна і помийник жидівський, але слова добрі маєш, погадав-сми собі, та й побіг далі.
— Привів ручителів, підписали-м си у нотаря, але з сотки тринаціть левів обірвали.
— Несу я ті гроші додому, а тот швец мині з голови не вілазит. Злодій то злодій, але слушні слова говорит. Аді рвут шкіру, здоймают, як з вола. Сотку ніби-с узьив, а додому шо несеш?
На осім місці все Яків плював і тепер плюнув.
Кождий хоче від руки, кождий хоче дурнички, а то бо вже так стало тісно, шораз тісно.
— Поклав-сми гроші у скриню, а сам до Доці. Ти, Доцько, діда навчи підписати намено, най дід панам горло не напихає, бо воно напхане. Я волію тобі плахтиночку купити...
— Та й навчила та й сте по селі перечули, та й сте з діда насьміхалиси. Але прийшло до крутого, траба викслі підписувати, а ви за дідом до Доці. Я вам дорогу показав, шо вже не мете гроші утрачьити.
— Та вже не мемо, — відповідали газди, — та маємо вам подьикувати та й Доци, наші навчительці.
— Але маєте всі єї по дарункови принести.
— Также певне...
Доцька сиділа на печі і дуже тішилася, і мама єї усміхалася.
----------------------------
*) Капіталу.
===================
ПЗТ, I, 91
16.07.1949