Синя як пуп сиділа на печі посеред купи дрантя і безупину била головою в стіну. На припічку сидів син бабин.
— А хоть би-м продавси, то топлива ні відки вам не дістану, а хоть би-м украв, та й імут. Сидіт на печі, обтулюйтеси в лахмітя, як можете, та й тепла чикайте. У мене малі діти та в’єнут, сарачьита, на морозі. Аді, приніс-сми вам хліб та й горівки крішку, та й білу дранку, та обійдіт собі свьита побожому. А може ще люде вам шо внесут. Та й головов у стіни не бийте, бо нічо з них не віб’єте.
— Коли ж бо я, сину, кількому Морозови і такі студени не годна вітримати. То аж в самих кістках я мороз чую. А головов я в стіну б’ю, бо би-м на місці задеревіла, як би-м не била.
— А ноги ніц не стухают?
— Ноги, синку, як коновки набреніли: ані їх пігнути, ані їх зібгати.
Показала ноги сині і блискучі, як скляні бервена.
— Я не годна ночи зночувати, такі ночи довгі, довгі, як коли би десіть на одну склав. Всі очинаші зговорю, все поперегадую від найменшої дитини та й дня діждатиси не можу. Та й так гірко сидіти самому у такім студенім вертепі.
— Та коби хоть бог змилувавси та муки вам довгої не дав та й лежі гнилої, аби вас борзо спрьитав.
— Ой, синку, я так тої смерти, як мами рідної, чикаю! Вночи то в кождий кут пролуплюю очи, ци де з кута не привидитси, бо як привидитси, та й незабавки таки приходит. Але не привиджуєси.
— Та смерть прийде, але коли. А коні стоя, гай, скиньте непранку, та най на вас сорочку натьигну.
— Я, дитинко, замерзну, як ти мене в білу сорочку вбереш. Я рада, шо-м цу на собі загріла та й, як якис казав, своїм нендзі рада, шо-м заплодила, бо все вкусить, то от-як тепліше в шкіру.
— Ви вже розум вістаріли — та же не мете на різдво у такій нендзі сидіти!
Натягав на маму сорочку.
— Не далекі ваші гони, кости як мечі із шкіри вілазьи, — коби борше.
— Та й я тото, синку, кажу, коби борше.
— Та свьиткуйте здорові.
— йди, йди, бо то панцка служба.
Дрожала на печі зі студени і головою в стіну била.
— Тото добру дитину маю, тото ходит коло мене та й не забуває. Ніколи не встидавси, шо мама з торбов ходит. Благословю тьи синку на все добре.
І рукою благословила.
Легонечко ковтала головою в стіну, якби з радості, що сина доброго має.
— Славайсу.
— Навіки слава.
— Я вам, бабо, солодкої пшениці та й тіста принесла, аби-сте за мою Марію очинаш зговорили.
— Прости біг, небого, я зговорю очинаш за твою Марію.
Хрестилася синіми руками.
— Славайсу.
— Навіки слава.
— Надніс-сми гезди трохи пирогів, а ви за мою першу очинаш вікажіт.
— Бо да прости, Андрію, я вікажу за твою Катерину очинаш.
Шепотіла молитви.
— Славайсу.
— Навіки слава. |
— Я вам, бабко, рибки принесла, а ви за нашу маму поклони вібийте. В людий свьито, а в нас, як би тіло ще на лаві лежьило, так плачемо. Ще того свьит-вечера вони нам вечерю лагодили.
— Я, сирітки, віб'ю поклони за вашу маму.
Дівчина плачучи вийшла, а баба продувала порох з печі і цілювала землю і поклони била.
Дуже богато мисочок люди поназносили.
Вечір ловив за очі і баби вже не було видко, лишень єї молитви розходилися з печі по хаті.
Галуззя грушки шморгало у вікна, а шибки дзеленькотіли.
— Колідуй мині, грушечко, колідуй, бо ніхто мині цего вечера не заколідує, такого великого вечера лиш ти бабі колідуєш.
В руках держала флящину з горівкою.
— Я буду горівочку попивати, а ти мині файну кольидочку колідуй та й мому синови, бо свої мами не скидаєси...
Пила.
— Якби не він, та й би ні аж на весні найшли, як би сопуха з печи аж на дорогу вдарила.
Пила.
— Аді, оцеї, грушечко, жіноцкої, шо каже:
Нова радість стала, яка не бувала,
Над вертепом звізда ясна світу засияла...
Дрантивим голосом цілу коляду відколядувала.
— Тепер увес мир, увес рід колідує і веселитси, а я собі з грушечков, ми обі собі. А оцеї, грушечко, стародавної мому Митрові:
Вінчую тебе щьистьим здоров’єм, повій,
Повійяв не війтер, похилив явір стихенька.
Верещала, як би з неї хто паси дер.
— Оцеї мій старий любив колідувати. Видиш, старий, а я собі без тебе п’ю та гуляю та й колідую. Твоя грушечка зо мнов колідує. Ой, я вже с тобов ні, ой, ні! Я не твоя вже газдиня...
Пила.
— Ой, не твоя. Я собі без тебе раду дала, я собі торби пошила та й межи люди пішла. Як-єм с торбов за твій поріг переступила та й я вже не твоя газдиня, нема рихту.
Пила.
— Але як-сми вішла, Міхайлику, перший раз с торбов на дорогу та й чула-м, шо-с у гробі перевернувеи, а мині від сонечка світого сором стало та й вернула-м си до хати. Молитви старецкі говорила-сми у твої хаті. Отаку-с газдиню лишив післі себе.
Пила.
— А тепер мене, чоловіче, пси з усіх селів знают, а я їх твоєв паличков відгоню. Але-м тим жебраним хлібом сина згодувала. Він мамі їстки внесе, він сорочечку мамі на плечі натьигне, він мами не скидаєси. За него, старий, усі гріхи маєш мати прощені, за него одного. Бо за твою газдиню ти ласки в бога не доступиш.
Напилася.
— Але-м, старий, п’яна, але-м помийница! Коби-с ні тепер уздрів та й душа би ти си зрадувала. Але би-с парив, але би-с бив! Лиш за кіски та голову межи коліна — та й в’єзи надвоє. Бий жебрачку та вона твою памньит з торбов світами рознесла. Бий, як суку, бий, най вона тобі д’хаті дідівських куснів не волочит!
Випила решту.
— А припри ж собі, мой, газдиню, лиш таки йми за кіски та отак оту старицу...
Гатила головою в стіну, як скажена.
— Лиш таки отак, най креперує торба громацка.
=================
ПЗТ, I, 85
16.07.1949