Як коли би голуб над єго головою білі крила розхилив, як коли би з-поза білих крил синє небо прозирало...
Великий фотель тулив у собі старого пана. Голова єго хиталася, як галузка від вітру, — раз-по-раз без упину. Губи все щось жували. Руки дрожали — не хотіли нічого держатися.
— Моці нема ні жадної... загрітку ніякого, студінь у кістках. Час вже, ой, ча-ас! Тіло землев пахне, до землі важит...
Загасла люлька. Всі сили зібрав докупи, аби наново запалити. Відхилювалася, як жива, виминала пальці, тікала, якби дрочилася. Розкинула попіл по всій одежі. Вже курила і успокоїлася. Та цибух розігрався — все вимикався з губів.
Як осінній листок на рвучій воді.
Один фотель стояв твердо, як молодий дужий птах, що тримав старого на крилах.
— Вічная память, господи помилуй, та й ямка, та й гур, гур! Та й по всім...
Червоні промені сонця вбігли через вікно, як на ратунок, аби зв’язати всі сили докупи.
Портрет і фортеп’ян зачервонілися. Глянув на них і цілий заделькотів, як у лихорадці. Фотель скрипів, ледве видержував.
— Далеко, далеко... Одна однісінька... Вже не побачу, ой, ні. Коби хоть раз на мінутку... Яка пещена була...
Старече знесиленнє термосило ним, як би конче хотіло викинути з фотелю, аби панувати безгранично.
Ймився за поруччє і не давався, як той, що топиться, та филям не даєся.
Дивився на чорний, довгий фортеп’ян.
— Я, татку, буду на нім грати, як з львом бавитися. Доведу єго до встеклости, і люди будуть умирати зі страху. Зимний піт їм на чолі виступить. Або погладжу єго по голові, і він ляже мині під ноги, як вірний пес. А публіці, татку, буде здаватися, що зона свого льва під ноги взяла...
— А на конець заграю їм пісеньку. Буде їм здаватися, що походжають по різнобарвних квітах і по шовковім зілю. Аж спотикатися будуть. Та й будуть видіти, як дівчина рве барвінок, як злотить єго і сріблом посрібляє, і почують Єї пісню. Така то буде пісня, що всі стануть добрі і веселі. Ой, татку, татку, як я буду грати, грати!
— Отак казала, а я, Україна, нарід, Мікльошич... Пещена була... Та й далеко... Коби хоть на мінутку побачити...
Пробував знов люльку запалити.
================
ПЗТ, I, 56
16.07.1949