Мамин синок (1949)

(Юрчикові)

У суботу рано вибігла Михайлиха за поріг хати і заговорила до себе дзвінким голосом:

— Ба, не знав, де бахур подівси? Дес воно ландає, дес воно нишпорит по дворі, як курка. А ну, ци би ти єго вдержьила у хаті? Зчесала бих бахура, та й нема.

За хвилю пішла до стодоли подивитися, чи коло Михайла нема бахура. .

— Ото, в тебе також розум?! Не наженеш хлопца до хати, але коло себе тримаєш на студени. Ходи, Андрійку, до хати, та дам яблуко таке червоне, шо аж!

— Не йди, дурний, бо мама бреше, мама хоче чьисати, та й гулит тебе, — сказав і зареготався Михайло.

— Цес чоловік, бігме, вістарів розум! Та же дитина отут замерзне коло тебе. Не слухай, Андрійку, дьиді, бо дьидя дурний, але ходи до хати, а я тебе счьишу, та й дам булку та й яблуко. Ая!

— Коли ви не дасте.

— Ходи, ходи, бігме, дам.

Та й взяла за руку та й повела до хати.

— Я тебе файно вімию, вічьишу, а завтра підеш зо мнов до церькови. Мама таку файну сорочечку і поясок даст. Всі будут дивитиси та й мут казати: аді, який Андрійко красний!

— А яблуко дасте, ма?

— Дам, дам, багато.

— А булку?

— Та й булку...

— А до церькови озмете?

— Озму, озму...

— То чишіт.

І мама взяла мити голову Андрійкові. Цятки води спадали поза ковнір, і Андрійко ледве витримував, аби не плакати.

— Тихонько, тихонько, мама так файно вімиє, вімие! Личко буде, як папірчьик, а волосє таке, як лен. Над усі хлопці будеш найкращий!

— Коли бо кусає...

— Мама гет вічьише, нічо не буде кусати. Так легонько буде, шо ей, де!

— А як вічьишете, та й дасте булку та й яблуко, та пустите надвір?

— А шо ж, уберу тебе, та й підеш гет далеко, гет, гет...

:— Добре, я піду до вуйниного Івана.

Мама Андрійка вимила та й взяла на коліна та й чесала.

— Ма, а коло дьиді є кіт, та й таких миший ловит та й душит.

— Бо миші зерно трубят та шкоду робля...

— Нащо шкоду?

— Аби не було шо молотити та й молоти.

— А шо ж вони їдьи?

— Та же зерно...

— Як?

— Е, з тобов не договорив би си...

— Траба, аби тьи дьидя у вечір підстриг, бо, аді, яке патлате волосє.

— По-парубоцки, ма?

— А як же, та же ти у мене парубок.

— Та й видиш, шо вже, а ти не хочеш ніколи давати чьисатиси. Ану-ко подивися в дзерькало, як файно?

Андрійко виглядав як скупаний, волоссє спадало маленькими білими нивками на чоло і шию. Очі були сині, а губи червоні. Мама дала єму яблуко і булку, він сховав у пазуху.

— Я хочу до вуйни.

— Уперед зз'їж яблуко та потім підеш, бо хлопці відоймут.

— Я не покажу. Хочу до вуйни.

— То йди, про мене.

Вбрала єго в чобітки, в свою кожушинку, в татів капелюх та й пустила надвір.

— А дивиси, аби-с упав, та й буду бити...

Сіла в хаті шити.

— Не біси, такий мудрий, як старий. Не мав би си в кого вдати! Вікапаний Міхайло. А зараз упоминаєси заплати за чьисанє...

І мама всміхнулася і шила далі.

— Коби здоров ріс та чемний. Має три роки та й гет оченашу береси. Такий старогрецкий, а такий пустьик, шо хату догори ногами здоймає. Так нераз допече, що мус бити. Якби не бив, та й нічо би з него не було!

Підняла голову, глянула у вікно.

— Це вже в полуднє, а Міхайло ще не входит полуднувати. А бахура нема. Дес певне чипит на снігу та й ме кашлати...

Вечером сидів Михайло на лаві та й держав на колінах Андрія. Вогонь палахкотів у печі і освітлював хату червоним світлом. Михайлиха сиділа перед печею та й варила вечерю.

— Ти зійшов, старигане, на діточий розум, та лиши дитину в супокою, не підкидай ним, як гарбузом. Йди, Андрійку, до мами.

— Коли я не хочу.

— А ти чій, дьидів, чи мамин? — питав Михайло.

— Дьидів...

— А кого меш бити?

— Маму.

— А ти, підвіяний, та я тобі яблука та булки даю, а ти, меш мене бити!

— Дьидя тобі купит багато яблук, бо ти дьидів...

— Ой, ци ни цес дьидя тобі купит? Ти би ніколи не видів нічо.

— Ану-ко покажи, як ти меш їхати у воську на кони?

Хлопець сів на поривач і брикав по хаті.

— Доста, доста, Андрійку, на тобі солімку та пінку з молока збирай.