Валерій ШЕВЧУК. Місто Днів : Поезії. – К.: Либідь, 2015. – 528 с.
Майстер художньої прози Валерій Шевчук цьогоріч вирішив подивувати свого читача, оприлюднивши завдяки ініціативі видавництва «Либідь» свій ліричний щоденник. Це абсолютно повне зібрання оригінальної та перекладної (з польської, норвезької, грузинської) поезії письменника-шістдесятника з претензією на академічність видання завдяки авторській передмові та коментарям, а також послідовному датуванню усіх без винятку віршів. (Тільки два вірші не ввійшли до цієї книги: один випав із технічних причин, а другий – іронічне привітання для брата Анатолія, – на думку видавців, надто дисгармоніював би з загальним настроєм усієї книги).
Однак для початку варто зазначити, що Валерій Олександрович поетом себе не вважає, і довго сумнівався, чи варто йому видавати свої вірші, бо, як сам неодноразово зізнавався в своїх автобіографічних есеях, завжди «бажав мати щось сокровенне для душі, щось таке з мистецтва, що... ну, що не продається», а «у важкі хвилини, допомагає втримати внутрішній спокій».
Таке непересічне літературне явище, як книга віршів прозаїка, завжди є певною інтригою для читачів. А у випадку з Шевчуком – подвійною інтригою, оскільки, заявивши про себе як поет, пан Валерій не втримався, щоб не виявити і в цьому жанрі свій епічний талант. Автор супроводжує свою книгу віршів потужним коментарем – «фактологічним і спогадовим», що розгортається на п’ятдесяти сторінках книжки і сприймається як цілком самостійний роман-есе.
Шевчук існував виключно в іпостасі поета до 1960 р., а поява першої прози якісно видозмінила і стиль його поетичного пера. Так, захоплення поезією Василя Чумака робить його добірки «учнівського» періоду залежними від естетики раннього модернізму. Розкидані серед «школярських» зошитів чи переписані дівочою рукою у «Жовтий зошит», створені «у час вечірній, час осінній» «простору іскристого» Боярки чи в студентсько-гуртожитський період серед «загальних зошитів», «альбомів» і «між конспектів», – ці вірші, які писалися, здебільшого, сентиментальним пером закоханого юнака, Шевчук відібрав й упорядкував з «поетичного сміття», яке знайшов його брат у 1983 р. на горищі батьківської хати… Після 60-го року поезія в житті Шевчука почала співіснувати паралельно із прозою та драматургією, тому природно вписується в канву пізньомодерністської естетики та поетики бароко.
У дусі барокового уявлення про світ Шевчук і створив свою поетичну новобудову, що, на перший погляд, потопає у пейзажно-любовній стихії «під враженням серпня», а насправді приховує химерних мешканців «розсипаних листків», народжених із «зеленого дощу» – «синіх танцюристок», що чарують читачів, як і рими в поезії, своєю «химерною грою візерунків льоду». У межах традиційної силабо-тоніки поет у «пошуках жар-птиці», тобто рими, виявляє максимум імпровізаційної віртуозності: у багатьох віршах Шевчука в буквальному значенні «звучить струна» музичного супроводу, яку часто оформлює і жанрово, як вірші-експромти («Експромт кучерявій пані зі сну», мініцикли «Вуличні експромти»), вірші-мелодії («Три мелодії під вечір», «Під тон вечірньої флейти», «Музика», «Акорди») або й цілі звуконаслідувальні симфонії («Вірш, написаний під рип незачинених дверей», цикли «Строфи з вітряного дня», «Шелест»). Загалом більшість поезій Шевчука звучать як увертюри до ненаписаних симфоній життя – тоді, коли «у музику утягується тіло». Натомість коли поет відчуває недосконалість рим, то вбирає свій ритм у білий вірш, крізь який проступають дуже чутливі верліброві інтонації. Як скажімо, в одному з віршів триптиху «Flessibile, flautanto» («печально, тоном флейти»), де в неритмічному візерунку застосовано верліброву техніку нанизування образів:
Може, сісти мовчки,
Закусивши губу?
Вечір flautanto
Плаче й листя губить.
Ще раз, ще – аналіз.
Ще раз пошукати.
Ще раз пошукати,
Ще раз поламати.
Вечір flautanto
Плаче й листя губить
Але загалом Шевчук – традиціоналіст у поезії. Валерій Олександрович зізнається чесно, що верлібри йому не вдавалися, тому свій первісно верлібровий цикл «Зелений дощ» і переписав білим віршем. Більше того, В. Шевчук трактує верлібр як недороблений, одновимірний вірш, що швидко набридає читачеві…
Він прихильник традиційного віршування ще й тому, що вважає своїми добрими вчителями Тараса Шевченка та Івана Франка. Зокрема, Франкові інтонації присутні в циклі «Із розсипаних листків», у вірші-фантазії «Згадав Франкове я “Зів’яле листя”». Як і Франко, Шевчук розвиває класичні строфічні форми (сонет, секстину, тріолет, терцину), надаючи їм жанрового статусу ліричної медитації («Секстина (Дивлюся я – народжується день…)», цикли «Три терцини», «Три осінні тріолети», «Сонет (Дивлюсь – ясніють голубі вітрила…)», «Дві децими» і та ін.). При цьому цікаво, що Шевчуків сонет має незвично вільну форму перетворення терцин у секстину. До речі, ці принципи сонетоскладання поет опанував ще замолоду завдяки науці віршування, яку йому особисто виклав Борис Тен. Подібну вільність поет допускає і в побудові секстини, строфи якої є усіченими то на один, то на два рядки. Крім того, Шевчукові експерименти сягають таких композиційних елементів, як триптих, диптих, строфа, а також, – ось у чому виявляється його прозова жилка! – фабула, якій, зокрема, надає жанрової довершеності віршової оповідки («Фабула (Дивний сон зелений)», «Фабула (Дві жінки весело сміялись)»), – до речі, це теж Франкове нововведення (згадаймо «Галицькі образки», які мають статус віршованих оповідань).
Однак, попри традиційність, не бракує Шевчуковій поезії і химерності («Щось химериш чи химериться…», «Химерний біль сьогодні, і чудна така година…», «Колись забуду ці свої химери…»), якою «заразився» від барокових текстів – їх образосфера якраз і підштовхує поета до «міражів із розбурханого сну». Шевчук навіть компонує у цьому жанрі міражу цілий цикл з химерним адресатом «Листи до Журавля (Фантазія під старість Перша)», який є цікавим експериментом щодо введення в його структуру кардинально контрастного і в тематичному, і в стильовому плані внутрішнього циклу «Іроніяда на три вірші» («напівіронічне» – «іронічне» – «занадто іронічне»). Іронія у Шевчуковій поезії є загалом посестрою химерності, що підтверджується у циклі-продовженні цього химерного епістолярію – «Листи до Химери (Фантазія під старість Друга)». Тут Химера перетворюється у «козу з фотоапаратом», що її уважний читач упізнає як «давню знайому», з якою був «попрощався» на сторінках роману «Фрагменти із сувою мойр»… Крім того, принцип «іроніяди» дає змогу Шевчукові по-новому прочитувати жанри байки, як у вірші «Кінець Химери (Модерна байка)», та послання. «Послання Зоїлові» – останній візит поета до своєї Музи, датований 15 липня 2013, що відбувся аж через три роки після завершення добірки «Сніг на зеленій траві».
Шевчук далекий від поверхових експериментів постмодерного часу. Хоч експериментування з формою й не цурається, але надає цій формі гри барокової вишуканості, як, скажімо, у вірші «Піраміда» (1998), який формально наслідує вигляд відповідної геометричної фігури, або ж у диптисі «Два січеники» (2003), де випробовує формальні принципи віршування польського поета Константія Галчинського. Серед Шевчукових перекладів із польської, між іншим, найбільше саме з Галчинського.
Символ піраміди є центральним елементом Шевчукової філософії, про що письменник зізнавався сам в інтерв’ю для журналу «Дніпро» ще в 1991 р.: «кожен наш прожитий день – це побудована й розвалена піраміда». Власне, у цьому символі зашифровано прообраз Міста Днів. Це місто – також своєрідна піраміда, витворена із тіней («Тінь витворна висне над завулками…»), сновидінь та візій («Снилися струмені світло-іскристі…», «Ще один сон – синій…»), хисткість яких і є підмурівком для споруди «Складних метафоричних зауважень…», які затягують ліричного героя на час «зустрічей із Містом Днів» у «хитроплиткомутну сіть» непевності тих «пірамід дня», які «збудовано недбало» і на яких «Міста Днів висять на шворці шати», що належать єдиній Непізнаній зі «снів без кінця». До цієї безконечно-непізнаної «Тіні на стежці», як у геометричній піраміді, сходяться усі поетові «таїни настрою», заховані в химерах жіночих постатей, прототипами яких є, проте, реальні особи, та їх автор ретельно зашифровує у криптонімах (хоч їхні реальні імена може знати хіба що його брат…). Такі образи-силуети (подібні письменник створив у прозі в 90-ті роки в образах «Жінки-змії» та «Жінки в блакитному на сніговому тлі») і є бароковим оприсутненням світу – «така чудна й банальна змора», що ловить «мить дочасну», ніби «прив’ялі квіти».
Розхитування традиційного віршування, химерність з легкою іронічною серйозністю, версифікаційна гра на півтонах і півобертах – це ті основні риси Шевчукової поезії, за допомогою яких витворюється оригінальна пластична канва барокової картини. При цьому його поезія дуже ритмочутлива, тому добре надається для звучання в акторському виконанні, у чому переконався народний артист України Святослав Максимчук, який вирішив створити з особливо виразних (на його смак) Шевчукових віршів власний аудіо-диск.
Постійного поціновувача Шевчукового доробку трохи розчаровує художнє оформлення обкладинки та шмуцтитулів у книжці, здійснене внутрішніми силами видавництва. Адже спостережливий читач уже звик до мистецького стилю Наталії Михайличенко – незмінної і незамінної супутниці всіх книг письменника ще з 2005 р. Зрештою, клаптиковість художніх образів на обкладинці (кам’яні мури міста, бруківка й осіннє листя на тлі рукописних аркушів та пейзажних тіней) ще хоч якось відповідають образосфері представлених у книзі віршів, чого не скажеш про оформлення шмуцтитулів, яке доволі стереотипно-банальне (як у «кращих» традиціях радянської художньої школи)…
Однак, попри все те, ми маємо змогу насолоджуватись якісним виданням модерної поезії, де майстер художньої прози виявляє неабияку віртуозність в опануванні ліричної стихії заради самої ж поезії, що повинна відповідати своєму призначенню – промовляти до кожного мовою душі. Шевчук зізнається: «хотів в собі з’явити сокровенне», а тому його поезія покликана явити ту таїну, котру читач повинен відчути, як «бажання тихе листу на деревах». І тоді ця Книга з Міста Шевчукових Днів стане не просто приватним ліричним щоденником автора (який оприлюднено як документ епохи й місце йому хіба що в архіві), а тим фактом, що не розчиниться в літературному процесі нового тисячоліття і не загубиться на полицях книгарень, бо існуватиме, як «дзвін вечірнього цвіркуна» в серцях сучасних читачів.
26.05.2015