Стратився (1949-а)

А. Текст першодруку („Праця“, 1897, № 15 і 16, стор. 119—120, Чернівці)

 

СТРАТИВСЯ

 

У кутику на лавці сидів та ховав голову у писану тайстру. Же­лізниця летіла і гуділа якимось твердим тактом та гей молотом валила у душу мужика. Час від часу показував із за тайстри свою твар, та була заплакана. Всі дрімали, а єго сон не брався. Глядів по людях та й плакав, але ховав знов голову, аби хто не уздрів. Сльози падали як дощ. Падали як раптовий, що нараз пуститься, та й не забавки уймаєся.

 

„Та ще снив си недавно. Дес я беру воду с керниці, а він на самім споді у такій подертій кожушині, що господи! Тут, тут утопитьси. Николайку, синку, — дес я єму кажу, — а ти же тут, що дієш? — А він мині вповідає:

 

Ой, дьидю, не годен я у воську вібути.

 

Кажу я єму: терпи та навуки бери си. — Та й аді вже навчився, вже натерпівся...

 

Одна сльоза велика пустилася, та й тряслася трохи на носі, та й впала на тайстру.

 

„Іду до него та знаю, що го вже не застану. Але, ци буде до кого вернути си? Бігла за мнов, кервавими сльозами просила, аби ї взяти до сина, а я нагнав коні, та й лишив. Було взяти, найби гроші пропали, найби дома худоба з голоду погинула. А нам же чого тепер треба? Пошиємо собі торби та будем просючи ходити по тім місті, що Николаєва могила у нім буде“.

 

Дивився крізь віконце, як би хотів свою стару узріти, що она дома діє.

 

„Ой стара, тотом дочекалиси на сивий волос вінка! Тото го­ловов дес бєш у стіни, тото, небого, до бога ридаєш !“

 

Схлипав старий, як маленька дитина, аж желізниця твердий такт змінила. Єму привижуєся єго стара, як біжить боса по снігу та просить ся, аби єї взяв до сина. А він лиш коні батогом, та батогом. Лишилася, але плач єї добре було чути.

 

„Набезпешно вже ї не застану. Коби ще мене спрьитали у ту яму разом з Николов. Най би-м гнили хоть разом, як не можна жити разом. Найби над нами і пес не гавкнув на чужій стороні але най-бих були укупі. Деж він сам буде у чужій чужиници?!

 

Колія ішла, ішла та підкидала головою мужика з тайстри.

 

„А шкода, щос був уріс такий як дуб. Бувало, що озме у руки та й таки горит му у тих руках“.

 

Колія добігала до того великого міста.

 

Виходив разом з людьми. Але на улици люди порозходилися, а він лишився сам. Оглядався, а то лиш мури та мури, а помежи ними дороги. Дорогами тисячі світил потапали у пітьмі.

 

Таки ось, ось та впадуть так дрожать, упадуть та й стане пекло.

 

Але сьвітила пускали корінє у ту пітьму та й не падали.

 

„Ой, Николко, кобих тьи хоть умерлого ще видів, бо і мене тут поховають“.

 

Сів під мур, а тайстру поклав собі на коліна та й сидів ти­хонько. Мури як коли би подавалися один ід одному і хотіли єго душити, а світила все сходилися докупки та докупки, аби поди­витися на мужика, що замандрував десь із далека.

 

Став дощ накрапати. Мури почали говорити. „Лап! лап!“

 

Ще гірше скулився та й взявся молити.

 

„Матінко Христова, усім добрим людем стаєш на поратунок, Николаю сьвітий...“ Та й бився у груди.

 

Неборзо надійшов поліцай та й справив єго до касарні. Ішов улицями та розпитував.

 

„Пані вояк, а то тутечки умер Николай Чорний ?“

 

„Він повісився у вільхах за містом. Тепер лежить у трупарни. Йдіть осею вулицею удолину, а там вже вам покажуть“.

 

Старий лежав вже на помості. Вояк узрів тото та й обернувся і пішов дальше вартувати.

 

Пощо собі туск до серця брати із за чужого нещастя?

 

Пролежався старий, пролежав та й підвівся. Ішов улицею вдо­лину і шпотався, як коли би із храму вертався.

 

„Синку, синку, та й ти стратився!.. Скажи мені, синку, що тебе у гріб загнало? Ой привезу я мамі розрадочку від тебе. Марне пропадем“.

 

У трупарни на великій, білій плиті лежав Николай. Чорне во­лосє обкипіло кровію. Вершок голови відпав як лупина. На животі був хрест, що хрестом пороли та посшивали.

 

Тато припав на коліна у ногах Николая та й молився. Потім цілував сина у ноги та бив головою у плиту.

 

„Ой, дитинко, ми тобі з мамов весілє лагодили та музики най­мали, а ти собі гет від нас пішов...“

 

Потім припав до лиця та плакав, плакав. Слези спадали на сту­деного трупа та на білу, студену плиту.

 

Плачучи убирав сина насмерть. У біленьку сорочку мережану, у пояс вишиваний та в капелюх з павами єго убрав. Тайстру пи­сану поклав під голови та й притулив у головах до плити сьвічку, аби горіла за страчену душу.

 

Такий годен та гарний парубок у павах! Лежав на студеній плиті та гейби усьміхався до свого тата.

 

====================

[ПЗТ, I, с.266]

 

 

16.07.1949