Сина книжечка (1949-а)

А. Текст першодруку („Праця“, 1897,  № 15 і 16, стор. 119—120, Чернівці).

 

СИНА КНИЖЕЧКА

 

Отот Антін, що отам пяний викрикує на толоці, був все якийсь нещасливий. Все йшло ему з рук, а нічо в руки. Купить корову, та й здохне; купить свиню та й решетину дістане. Отак за кождий раз.

 

Але як умерла єму жінка, а за жінков і два хлопці, тай чоловік гет обмінився. Пив, а пив, а пив! Пропив букату поля, пропив город, тай тепер і хату продав. Продав хату, взяв собі від війта сину книжку службову, та й має іти до міста та там собі якої служби шукати.

 

Він тепер сидить пяний на толоці та рахує, кому продав своє поле, кому город і хату.

 

„Продав, та й авс! Не моє, тай решта! Але коби мій дід та підвівся із гроба! Моспане, штири воли мав, поля дваціть штири морги і хати на ціле село!

 

„Ой пю, пю, та ще буду пити. За своє пю, ніхто до того рихту не має. А він мині каже, „грунт пропив-єс“. Прихожу пичьитку прибити, а він мене картає. Е, я ще не таких вітів видів...

 

„Гадає, що  мині лехко. Аби тобі так умерати лехко!

 

„Йду я з хати та поцулував-сми поріг та й іду. Не моє та й решта. Було моє, а тепер не моє. Віхожу надвір, а ліс шумит та як коли би казав: „а верниси, Антоне, до свої хати!“

 

Знаєте туск такий прийшов, що раз туск! Тай вернувєм-си до хати. Посидів, посидів та й віхожу — не моє, що маю казати, не моє.

 

„Аби так лехко нашим ворогам конати, як мині було лехко із свої хати віходити!

 

„Віхожу я надвір та й таки ні обмарило! Дзелений мох на хаті; та траба хату пошивати. Ого, небого, вже не я тебе буду пошивати. Аби камінь та й би си розпук із жьилю!

 

„Сів я на приспу. Ще небіжка жінка мастила, а я глини тач­ками возив. Лиш хочу встати, а то щос не пускає, ступаю, та й не пускає. А мині такий жьиль, шораз жьильне! Сижу я на тій приспі та реву, так реву, якби з ні хто паси дер! Люди ззираютси на покаяніє... і

 

„А він мині уповідає: лехко пустити. Аби твоїм дітем так лехко було, як мині гезди лехко!

 

„Аді отам коло воріт там піп прощі казав жінці та й дітем. Перевертайтеся кажу у гробі небожьита, бо я лайдак. Пропив усе, все шо до нитки! І полотно пропив. Тепер буду в рантухових со­рочках ходити та панам веди доносювати...

 

„Але вітиха добра жінка. Вінесла мині хліб на дорогу так, аби віт не видів. Най твоїм дітем бог годит, де си поступют.

 

„Шо я маю на чужі приспі сидіти? Йду. Лиш поступив-єм си, а вікна в плачь. Заплакали шибки, як маленьки діти. Ліс їм наповідає, а вони лиш кап, кап! Заплакала за мнов хата. Як дитина за мамов так заплакала.

 

„Ой лехко, як каміня гризти! Темний сьвіт, бо далекий навпе­ред мене!

 

„Є ще гезди гроші, але буду пити. З нашими людьми напюси, з ними пусту. Най знають як із села-м віходив.

 

„Аді у пазусі маю сину книжечку. Оце моя хата і моє поле і мої городи. Іду собі з нев на край світа! Книжечка, від цісаря, усюда маю двері втворені, цілий світ навперед себе. Усюда маю двері втворені.... по панах, по жидах.

 

================

[ПЗТ, I, с.263—264]

16.07.1949