Підпис (1949а)

А. Текст першодруку в „Літературно-науковому Віснику“, 1899. т. V. стор. 287—289.

ПІДПИС

(Фотографія з житя)

То було так, що Яковови Яримієви не стало хліба. Одного дня увійшла жінка з комірки та й сказала, що лиш на дні міха зо дві мисчині є та й решта. Яків думав та розгадував та й пішов писати си на сотку до заволічкового банку.

Ходив він кілько ходив та й виходив гроші.

Раз у Матія Щерби сиділо вечером богато газдів, а Яків роз­повідав їм свою біду.

„Прийшов я, знаєте, до того заволічкового банку і кажу, що так і так: не стало хліба межи діти та й прошу, пане, вашої ласки та й божої позичити сотку.

— Грунт маєш? — питаєся банькір.

— Є, пане.

— А стоїть на тобі?

— На мені.

— А табула чиста?

— Геть все чисто стоїть на мені.

— Але довгів не маєш?

— Та дес у жидів є, та вже за цу сотку і хліба куплю межи діти і струп скину.

— Ну, то принеси аркушик і аністрат та й піде на посідзенє.

Випитався мене банькір геть за все чисто та й я приніс єму книжку платнічу і аркушик. За тиждень, каже, прийди!

Ходив я зо три рази, аж каже нарешті, що є гроші хвалені.

— А вмієш писати?

— Ні, прошу пана, кажу, я не ходив до школи та й у воську не був-сми та-сми цалком сліпий.

— То, каже мусиш підписуватися у натаря.

— Я, прошу, покладу хрестик, а ви підпишіть...

— Не можна, каже, на векслю робити хрестиків.

Став я в гадках. Це як озмут упіс, як процент наперед відбе­руть, як натареви за підпис заплатю та й десьитки не видко“.

— А з кого ж озме, як не з дурного мужика? — обізвався Матій.

— „А чекайте ж, най я доповім. Звертів я си по місті за ру­чителями та й надибаю на місті шевця Ляпчінцкого. Кажу єму, що так і так, що беру гроші в банку та й мусю йти до натаря під­писуватися.

— Хлоп все дурний, каже мені Ляпчінцкий — гниє цілу зиму тай би не навчився навіть мньи своє підписати.

Вислухав я це та й побіг за ручителями за Іваном Калинов та й за Романюком. Привів та й підписали-м си у натаря, та й гадаєте: з сотки тринаціть левів обірвали“.

— А з кого ж урве, з пана чи з жида? Та же як з мужика не урве, та й не урве з нікого! Жид ци пан знає, куда дорога, не бійси... — знов обізвався Матій.

— „Не забудьте собі, Матію, бесіди! Та й несу я ті гроші додому та й все гадаю за Ляпчінцкого. Та же, боже милий, аби-м мав урватиси, та своє порекло навчуси написати. Притулить пюро до паперю, щос помаже та й три леви „плаць, мужику!“

— Та воно акурат правда, що не варт сипати гроші натареви. Він має та й має та й ще має, а ти єму рви з бідної сотки, аби не пішов з торбами. То ще, хто був у воську, хто віломивси, видите, хоть на лумеро, то тому лехко, але як би я си взьив писати та й бих стів пробив пюром... — казав Петро Цікало.

Яка зима довга та й би і ви наломилися. Я вже питавси про­фесаря, якби то могло бути. То, каже, за два дни готово, лиш дивитися на узір та й віломитеси та й решта!

По сім Яків виймив карточку з мошонки і показував взір. Ви­тягнув олівце і шматок паперу і почав писати з узору.

Всі дивилися на него зачудувані. Збилися над ним гурмою і уважали на кождіське посуненє запацьканого олівця.

— Мой, таже рука омліє!

— Аді, яку кривульку віписав!

— Ну, ну, та й Яків на старість письменний...

— Якове, та же ти далі таких векслів віпишеш, що і хата піде на бубен!

Яків не уважав на ніщо, лиш писав, а слинив, писав а слинив. Довгенько він мучився, врешті змайстрував підпис.

Всі оглядали Яковову картку і тішилися як хлопці.

— Та ніби ви гадаєте, що я розумію, що там стоїть? Напи­сати — написав-сми, але хоть очи ми вібийте, ци би-м прочитав — говорив Яків.

Довго, довго оглядали газди Яковове порекло.

Може з тиждень пізнійше сиділо у Матія з десять господарів. Самі молоді, самі дужі. Посхилялися над довгим столом і писали з узорів, кождий зі свого. Стіл аж угинався під широкими грудьми.

Поміж них ходила Матієва доцька. По лаві ходила поза плечі і всюди заглядала, чи добре пишуть.

— Доцю, ня, а подиви-ко си, ци оця кривулька добра?

— До, ану-ко зачитай, що я написав?

— Павло Лазаренко.

— Якурат я: Добре си вівчила!

Доцька ходила, поправляла і тішилася, що всі пишуть з її узорів, що всі її питаються. А дужі хлопи дуже єї вельбили і бралися письма один борше, другий тупійте.

Василь Стефаник.

===============

ПЗТ, I, с.285