Він такий маленький панок у такім маленькім містї, що там є богато жидів і один панський склепок. Те місто стоїть посеред сїл, як скостенїле село, як падлина вонюче, як сьмітник цїлого повіту. У торгові днї воно оживає, малює ся селами і веселе. На ринку стоїть комедиянська буда; якісь страшні музики вигравають у ній, страшні бестиї вишкірюють зуби з полотен буди і якась панна воскова гримає в брязкучі тарелї. А перед будою стоять сїльскі люде у всіляких строях і дивлять ся. Ціла товпа справляє свої очи на деревляного блазника, що вибігає з даху буди і просить всїх до середини махаючи руками. Сьміх, гамір, сльози зо сьміху. До блазника виходить деревляна дївчина і обіймають ся з ним. А сьміху на ринку стілько, що жидам вуха деревіють, що пани в канцеляріях з крісел зіскакують. Увесь сьміх із сїл прийшов на ринок. Старі мужики тягнуть синів і молодиць за плечі, аби йти за орудками, а їм анї в гадцї покидати комедию. Аж над вечір маса розлїзає ся і лишає пустий, гидкий ринок, аби мали де бавити ся жиденята.
У такім місті жиє маленький панок. Він на пенсиї, дїтий не має і жінки не має. Сам сивий вже, в сивім капелюсї і сивім одіню. Цїлий день сидить у панськім склепочку і мовчить. Що пани другі пробують з ним говорити, то він на той час тягне зі шклянки пиво і забуває потім відповідати. Найстарший гість, пан староста, також не може до него приступити. Панок мовчить цїлий день у склепику і чекає на мужиків. То як часом мужичку хтось справить до панського склепу за таким вином, що від серця від’їдає, або за таким моцним, чорним цукром, що від него попускав в грудях, то вона стає перед склепом і не важить ся зайти. Тодї наш панок вибігає зі склепику і каже:
— Чому не йдете, але боїте ся, ходїть і кажіть, що потребуєте, то я вам поможу.
— Коли, прошу пана, якос не смію йти межи пани.
— Ти, ґаздине, дурна, ти за свої гроші маєш право.
Мужичка входить, а панок забігає коло неї, якби вона до него в гостї прийшла. Вона хоче цїлувати всїх панів по руках і не має сьміливости.
— Не цїлуй, не лижи панам руки, бо ти ґаздиня, ти лїпша ґаздиня як панї, бо ти маєш свій ґрунт.
Мужичка глядить на панка, дивує ся і стоїть.
— Кажи, що тобі треба, але сьміливо, час вже, аби руські ґаздинї знали свою гідність. Ти панів не цїлуй, бо вони з тебе жиють, вони твої слуги.
Пани регочуть ся, мужичка вже направду боїть ся, а панок дивить ся на панів і злий, дуже злий. Потім залагоджує мужичці її орудку і виводить її зі склепу. Перед склепом наказує її, аби панів нїколи по руках не цїлувала, аби раз прийшла до розуму і шанувала себе, бо пани злодії, розбійники. Мужичка сьміє ся, дякує єму за вигоду і йде. А панок вертає ся до склепику і глядить на панів з гори і підсвистує собі так весело, що єго лице молодїє, очи прояснюють ся.
— Ви бунтуєте хлопів, я вас кажу арештувати — каже і сьміє ся староста.
Панок тягне пиво і в той бік не глядить.
— І хтоби то був надїяв ся, що то за анархіст з цего пана Ситника ?
Панок ще мовчить.
— А так ішов разом з нами, бавив ся, в карти грав, а на старість таки показав московську душу, москаль москалем.
Пани регочуть ся, бавлять ся, а Ситникови аж очи кровію заходять.
— Коли я не хочу більше кров пити, так як ви і по полудни затикати подушками вікон, аби спати, я маю вмирати десь сими днями та я хочу хоч трохи перед Богом стати чистий.
— До лазнї, пане Ситник, до лазнї за двацять центів, го, го!
— Буде вам лазня колись, тото буде лазня!
— Щож, як збунтуєте нарід, як косу возьмете і хлопи за вами, то могла би бути лазня, але ви не такі знов злі.
Панок метушить ся, бо до склепику увійшли два мужики і станули коло порога.
— А ви чого хочете, не стійте так як злодії, бо ви пани собі, ґазди.
— Ми, проши пана, віпили би по склєночцї вина, бо кажут, шо тут добре, шо в трунку направит, а жиди злодїї...
— Ходіть зо мною до другої станциї, там сядете, скажете собі дати так як люде... — каже пан Ситник.
— На що, пане, ми отут постоємо, ще нам сідати траба, нема часу..
— А видите, який ви темний нарід, а Нїмець також хлоп, але подивіть ся на него, як він тут прийде. Просто суне, сїдає і баста!
Панок показує, як Нїмець йде, як сїдає.
Пани регочуть ся, мужики поставали, нї в пять, нї в десять. Вони поспускали голови і не знають, що дїяти.
— Ходіть, не будьте худобою, зараз ходїть, ви боїте ся осих панів? Та то ваші наймити, ви їх годуєте, вбираєте, а ви перед ними пляцком!
Мужики червонїють, пітнїють зі встиду і йдуть за панком. Сїдають у другім покоїку коло стола і мовчать. Він дзвонить.
— Прошу лїтру вина нам дати...
— Прошу, пийте, не розглядайте ся так, якби між збуїв попали. Я чоловік ваш, я з вашої кости і крови.
— Дай вам Боже здоровє, пане.
— Пани мене ймили меже себе, я їм служив, я за вас забув, я грав з ними в карти...
— Пани мають свою забавку, мужики знов свою, кождий має своє.
— То не так, то так тепер є, що як ти Русин, то маєш тримати з Русином, а як не тримаєш, то ти остатній лайдак, драб і розбійник, розумієте?!
— То правда, що най кождий свою віру тримає.
— А видите, а видите! Я був такий лайдак з замолоду! Я мав один образ у хаті, так я єго десь купив тай повісив, руський образ одного митрополита. Але каже минї раз один пан: Я до тебе прийду на візиту. Прошу, прошу дуже — я кажу тай іду до дому, тай той образ із стїни тай під ліжко. До мене пани часто заходили, а я все той образ ховав, за кождим разом.
— То, пане, чоловік боїт си, аби щос не прошкробав, аби штерна не втєли, бо то пани не любє мужиків, ніби Руснаків, шо то так називає си...
— То знаєте, я той образ скидав з стїни і назад клав зо двацїть років. А при кінці то минї стало єго жаль. Отак дивлю ся на него, а він такий, якби злий на мене. Не злий, але отак, якби плакав на стїнї. Минї здавало ся, що як мене нема дома, то він плаче голосно, на всю хату...
— А це може бути таке, аби образ плакав?
— Ви мене не розумієте, минї так здавало ся, що він плакав і я нераз закрадав ся під мої вікна тай наслухав того плачу. А одного разу я вийшов з касина вже по опівночи тай йду до дому. Прийшов під вікна, слухаю: плачь, слухаю лїпше: таки плаче... Стало минї страшно, не знаю, чи йти до хати, чи вертати ся? Стою, стою, дрожу, бою ся. Зібрав ся я на відвагу...
— То сама опівнічь, пане, то найнебезпечнїйша, лихе має тогди міць!
— Але ви не розумієте мене, то мене сумлїне так пило, так докучало, що минї аж голос причув ся. Вхожу я до хати, ледви на ногах стою, не чую нїчого. Засьвітив сьвічку, бою ся на образ подивити ся. Лягаю і конче хочу на образ подивити ся, а не маю відваги... Глипнув, а він заплаканий. Мене в горячку, мене в дрож пірвало, кланцаю зубами..
— А тож не страх, пане, самому з таким образом бути в саме о півночи!
— Слабував я тогди довго, гадав, що вже буде капут! Закликав я до себе руського священника, розповів єму, лагоджу ся на смерть... Але Бог мене помилував. По слабости я зараз виступив з уряду, подав ся на пенсию і сказав собі, що своїх людий не буду встидати ся, що буду з ними жити і буду їх боронити. Я слабий вже, довго вам не поможу, але доки
ще лажу, то буду за вами ходити як грішник і благати вас, не відкидайте мене...
— Дзїнькуємо вам, пане, що з нами так красно́ забалакали-сте, коби таких панів було багато, дай вам Боже погідливу старість...
— Нї, то я вам маю дякувати, бо я ходив по вашій кривдї, як по мягкій подушцї, я не мав того опамятаня...
Панок розплакав ся, а мужики дивили ся на него і казали:
— Пане, а дайтеж спокій, не турбуйте си, ми на вас не гніваємо си, а нам що до того, як пани жиют, вони мают своє право, а ми своє.
— Ви мене не розумієте, як ви мене не розумієте, я хочу, аби ви були людьми...
— Та ми, пане, кілько можемо, то стараємо си, аби вас слухати, бо ви вчені можете нам дорогу показати.
— Так, так дорогу треба знати...
. . . . . . . . . . . . .
— Добрий якис панок оце має бути.
— Відай трохи пиячок, але добрий чоловік.
— Є такі пани, шо як напют си тай плачут як мужики...
— Е, є і межи ними такі мнєкі — балакали два мужики до дому йдучи.
=======================
[«Дорога». Новелі. (1901), с.84—90]
24.05.1901