Тома Басараб хотїв повісити ся у кошницї в саме полудне. Але Томиха наробила зойку, всї сусїди покидали цїпи з рук, всї сусїдки повилїтали з хорім і прибігли на Томине обістє. Відважний Антін той, що тягнув зуби по шустцї, залїз у кошницю і Бог знає, як він там собі порадив, але Тому витягнув, що ще дихав. За той час цїле подвірє заповнило ся людьми і дїтьми. Вони стояли і дивили ся з великим страхом.
— Та чого стоїте, як на заводинах та поможіть минї єго занести до хати. Оце раз дурний нарід — гадаєш, що тї вкусить?!
Тому занесли до хати, а товпа вийшла за ворота і почала судити по своєму.
— Басараби знов зачинають вішати ся, не мають гаразду в голові.
— Та лиш тому три роки, як Лесь затяг ся; Господи, яка тогди буря зірвала ся! Минї з хати цїлий причілок урвало.
— Басараби мають вже до себе, шо тратять ся один за другим.
— Я памятаю як повісив ся Николай Басараб, потім за ним стратив ся Іван Басараб, а ще не минуло було рік, а вже одного досьвітка на маленькій вишенцї зачепив ся Василь. Обтряс із неї увесь цьвіт, мав повне волосє того білого цьвіту. То вже три, а я ще рахую ся молодий чоловік — минї може є, а може ще нема трийцять і пять років.
— Ти памятаєш це, а я тямлю як на бантинї повис їх прадїд. Богатирь був теменний, гроші сушив на веренї і пішя нїколи не ходив. Мав такого чорного коня, що браму перескакував і каньчук все мав коло себе. То вповідали люде, що він гонив людий на панщину і тим каньчуком мясо рвав на людях. А одного ранку розійшла ся чутка, що старий атаман висить на бантинї. Я ще малий був, але так як сегодня виджу цару народа на єго подвірю. Як єго відтяли і несли до хорім, то такий був страшний, що жінки зі страху плакали. А хлопи нїчо, лишень казали: о, вже не меш із нас шкіру кавалками здоймати, вже тї тот висадив на бантину! Потім у день, чи в два днї така звіяла ся буря, такі вітри подули, що дерево з коренем виривало, а хатам здоймало верхи...
— Та показують люде ще на старій могилї гроби Басарабів. Вони були ховані за окопом, не на самім цвинтарі. То є тоті гроби і за старим і за новим цвинтарем, а все самі Басараби там ховані.
— А ви-ж гадаєте, що піп та має право такого ховати на цвинтарі? Аби давав цїлий маєток, то не можна. Вітки такого проклятого пхати межи люде!?
— Но, но, тепер Басараби поспускають голови в долину. Такі будуть ходити чорні та невеселі.
— Коби цес не потягнув за собою більше, бо то їх всїх пазить. Диви ся, один стратив ся, диви ся, я то десять їх наставило ся. Вони всї счеплені до купи. Біда їх всїх на однім мотузку провадить...
— То до семого колїна буде їх так душити, а як семе колїно мине тай нема моци вже. Десь котрийсь добре заслужив ся перед Богом. То кара, люде, сему кістку аж карати! Бог немає гіршої кари на земли...
— То видко по них, що їх Бог карає. Бо і маєтки їм дає, вони богачі і розум їм дає — а нараз все забирає тай висаджує на бантину.
— Таже лишень треба подивити ся на їх очи. То не очи, то така чорна рана в чолї, що жиє і гниє. У одного таке око як пропасть, погляне тай нїчо не видить, бо то око не до видїня. А в другого воно одно лишень жиє а решта коло него камінь чоло камінь, лице камінь, все. А сей Тома, нїби він дивив ся коли на чоловіка як варт? Око нїби на тебе справлене, а само дивить ся десь у себе, десь у глибінь безмірну.
— Дивить ся око на тот давний гріх, що за него їм кара йде. Він там у них у серединї покладений, аби всї дивили ся на него і аби спокою не мали, аби була кара.
— Сесї Басараби то на покаяніє людське родять ся і богатїють і душу гублять.
— Тяжкий гріх мають у своїй фамілії і мусять єго доносити, хоть би мали всї піти марне!
— Гріх, люде, гріх не минає, він має бути відкуплений! Він перейде на дитину, він зійде на худобу, він підпалить обороги, градом спаде на зелену ниву і він чоловікови душу возьме і дасть на вічнї муки...
Жінки слухали і мало не хрестили ся, дїти посїдали поміж ними, а хлопи ще довго балакали за гріхи і поплели ся вкінцї до корчми.
II.
Всї Басараби зійшли ся до Семенихи Басарабихи, бо вона була найстарша і найбогатша в їх родї. Тому також привели. Семениха налагодила їди і питя і обсадила великий стіл кревними, а Тому поклала на чільне місце.
— Тодоско, не плачь вже, бо доста вже з тебе, бери та сїдай та тїшмо ся, щосьмо всї в купцї. Сїдай, роде мій, най з тобов все щастє сїдає. Коби був Семен, тоби він вас знав просити і присилувати. Николаю, а чи памятаєте, як вам фляшку з горівкою розбив на голові і пироги викинув псам, щосьте не хотїли з ним пити!
— То не було, бабо, жарту з дїдом, або гинь або пий!
— Я до тебе, Томо, напю ся, бось минї наймилїйший! Най ся впю! Бабі не богато треба, аби заспівала дївоцької. ..
— Ей, Томо, Томо, кобим у твоїх роках учинила ся! Гай, пий, не пускай очий під стіл. Коби ти очи не пускав у долину, але в гору, то лекше би твоїй душі було. Пий до вуйка Николая...
Вона стояла перед столом висока, сива і проста. Очи мала великі, сиві і розумні. Дивила ся ними так, якби на цїлім сьвітї не було такого кутика, аби вона єго не знала і закотивши довгі, білі рукави, не зробила би в нїм того, що порядна господиня робить, аби вона не спрятала, не прихарила і не звела всего до порядку.
— Бабо, у вас добре і їсти і пити, бо хоть ви мовчите, але очи ваші просять.
— У мене таки так, я очи маю, аби сьміяли ся, аби жартували. Я не маю їх, тай мама їх не змалювала, аби плакали. Коби ви із своїх очий прігнали тоту мраку чорну, що вам сьвіт затемнює. У моїх очах є мої дїти, є моє поле і моя худоба і мої стодоли та чого їм застелювати ся журою? Як прийде жура, а я виплачу ся, зарумаю ся, тай обітру ся.
— Не кожда натура однака, бабо. Є така, що хоть ти її медом годуй, хоть ти її у найкрасшу весну пусти на зелене поле, а вона плаче.
— Ей, Басараби, Басараби! У вас нема дїтий, у вас нема нивки анї худобинки! У вас є лишень хмара і полуда і довгий, чорний чупер, що вам сонце закрив. А Бог вас карає, бо ви маєте на єго сонце дивити ся, ви маєте дїтьми тїшити ся і зеленим колосом по веселім лици гладити ся. Томо, та бо бери, не гнївай ся на бабу. Баба тебе до хресту носила, баба плакала, як тебе до войска виряжали, баба на твоїм весїлю кісточками до купи дзоркала. Баба вам не воріг. За то, що душу хотїв-єсь загубити, за то я гнїваю ся на тебе. Але в перед з’їжте, щом вам понаварювала, бо я задурно не хочу робити, а потім будем говорити.
— Роде мій чесний та величний, тїшу ся тобою як незнати чим, що мене не забуваєш, що мене любиш і за моїм столом пєш та файні слова говориш!
По гостях мигнула ясність щастя, як часом сонце замиготить по чорнім, глибокім ставі. Всї очи піднесли ся і справили ся на бабу.
— Ай, Басараби, адї, адї, кілько очий, сам, саміський сум і туск!
— Бабо, не кажіть так, бо ми всї такі контетнї вашими словами, як коли вино солодке пили. Ми би вас, бабо, брали по черзї до хати, аби нам з вами весело було.
— То я, стара, маю вам хати звеселювати? А ваші-ж жінки де, а вони не цвитуть!? А вони вам сорочок не вішивають, а вони дїтем вашим голов не миють? Ви не видите нїчо, не видите, босьте слїпі. Бог вас покарав слїпотою...
— Бабо, ануж ми повстаємо та позакурюємо собі люльки, бо чого ми будемо сидїти за столом, як трунок нїчо не приймає ?
— Вставайте, вставайте та куріть, а я сяду собі коло Томи, та буду єго питати, що таке тяжке пригнїтило єго душу...
III.
Тома, чоловічок маленький, сухий, з довгим, чорним чупром, що спадав лагідними, гладкими пасмами на широке чоло. Очи темно карі блукали під чолом, як по безкраїх рівнинах і дороги по них найти собі не годні. Лице смагляве, застрашене, як би дїточе. Він висунув ся з поза стола і сїв коло баби Семенихи.
— Розповідай же нам, Томо, чого тобі так тяжко на сьвітї жити, чому ти хочеш покидати свої дїти, свою жінку тай рід? Не встидай ся, але викажи свою їдь, що тебе їсть та може ми що тобі порадимо або поможемо?
Всї звернули ся до Томи.
— Кажи, кажи не затаюй нїчо та тобі лекше буде.
— То нема що таїти — відрік Тома, я таїв доки міг, а тепер всї знаєте.
— Та нїчо не знаємо, ти скажи, бо як не скажеш, то ми будемо гадати, що жінка тобі зла, або дїти не вдали ся, або ми тобі догорили. Тай обачінє май над нами. Ти знаєш, що як один у нашій фамілїї стратить ся, то зараз другого за собою тягне. А може межи нами вже такий є, що як вчув за твою пригоду та вже надумав і собі стратити ся? — сказав сивий Лесь.
Басараби як винуваті поспускали очи в долину.
— Тодоско, та будьже тихо, не плачь, не плачь...
— Я не знаю вітки і як, але то такі гадки приходять, що не дають спокою. Ти сво́ї, а гадки сво́ї, та продираєш очи, аби нагнати їх, а вони як пси скавулять коло голови. З добра, люде, нїхто не закладає собі воловід на шию!
— А як тобі подїє ся така завороть у голові та чому ти жінцї не скажеш, чому до церькви не підеш?
— То пусте, бабо, як вони обсядуть, то вони не пустять мене кроком від такого місця, де вони гадають мене привязати. Якби ви знали, якби ви знали! Вони мене так звяжуть, що на сьвітї таких ланців нема, аби так глибоко заходили в середину. Тай чую як дзоркотять коло мене... Дзорк, дзорк, дзїнь, дзїнь... Як зачнуть дзїнькати, то голова пукає на четверо, и уха десь так утворяють ся, як рот і так люблять слухати той бренькіт. Я в ночи оберну ся та затулю одно ухо а друге зато розтвирає ся, — і минї кости в голові тре. А я накрию ся подушкою, а воно по подушцї тими ланцями лупить. Тай нїби каже, нїби лопатою легенькою в саму голову слово суне: а йдиж, а йдиж, зо мнов так тобі буде добре, добре. А я йму ся за постїль та так тримаю ся, що мясо в руках тріщить, як би живе розтягав...
Та чого ти таке кажеш, та чого ти таке нагадуєш? — крикнула на Тому єго жінка.
— Ти не страхай ся, жінко, бо тепер вони від мене відвернули ся геть, минї тепер так легко, якбим на сьвіт народив ся. Але я вам хочу уповідати, яка то мука є у того, що тратить ся. Такий чоловік аж має бути спасений! Бо ще за єго живота з него нечисте душу викидує, отаки отак, що викопує. Рве тїло, кости розважує, аби собі до душі такі дучки поробити, аби її відти вибрати. Яка тото мука, який тото страх, яка тото біль, що за такі страждуваня дав би собі ногу або руку відтяти!
— Та як воно тебе по ночах пазить, де воно тебе ловить?
— То чути наперед, що воно прийде, тай воно не питає нї дня, нї ночи, нї сонця, нї хмар. Отак встанете рано, помолите ся Богу тай йдете собі на подвірє. Станете на порозї тай закаменїєте. Сонечко сьвітить, люде вже коло хатів викрикують, а ви стоїте. Чого стоїте? А стоїте того, що щось вас у голову дюґнуло, з боку, дуже легонько. А з голови йде до горла, а з горла в очи, в чоло. Тай вже знаєте, що десь із за гір, із за чистого неба, ще з позаду сонця припливе чорна хмара. Ви не годнї сказати, вітки ви знаєте, що вона прийде але зо три днї ви наслухаєте її шуму, як вона залопотить попід небо. Тай пускаєте увесь розум за нею, він біжить від вас отак як пастух вівцї лишить, отак до́-знаку ви лишаєте ся такі самі, а страх такий великий, що боїте ся одно слово сказати. Зацїпить вам зуби тай чекаєте.
— Я знаю, Томо, я розумію, якурат воно так — сказав Николай Басараб.
— Николаю, ти здурів, чи що тебе напало ?!
— Я лишень так...
Басараби поглянули недовірчиво на Николая і замовкли.
— Люде, ви не страхайте ся, що Тома вповідає, бо як він вам розповість, то вже мете знати, як воно цукає ся до хрестянина. Бо то десь ваш ще пра-прадїд воював з Турками та вбив семеро маленьких дїтий, наткнув на спис так як курят тай єго Бог покарав, бо він зараз покинув воювати і ходив з тими дїтьми тринацять років. Нїби не ходив, бо то погнило, але все носив той спис і все єму виглядало, що він тотї дїтт носить. Тай відси пішла кара на Басарабів. То ще як я йшла за Семена, та мої мама минї повістували за се тай не радили йти. Та той гріх за тотї дїти ви покутуєте, але то межи вами десь-не-десь прокидає ся. Не кождий Басараб носить той гріх, лиш Бог одному котромусь кладе єго в сумлїнє. Та тому ви не напуджуйте ся, а що Тома каже, то ви собі затямте, як то гріх ґрасує, доки не відкуплений. Бо тїло все перебуде, по нїм нїчо не пізнати, але сумлїнє точить. Та то видко на дереві на такім великім, що хмар досягає. Розколеш єго, а там сама червоточина, червяка не видко, нїколи не вздрите, а сточене раз коло разу. То так сумлїнє точить з рода в рід.
— Сумлїнє точить, а то кара над усїма карами.
— Та розказуй, Томо, як воно тебе точить? Не поможе нїчо, треба вислухати.
— Воно точить, але не каже за що, бо якби я вбив або підпалив, то воно видить, але я неповинний, а воно карає. Та як така хмара злопотить по небі, тай тогди приходить сам час, аби тратити ся. Йдете коло води, а вона вас тягне, так цїлює, як обіймає, як по чолї гладить, а чоло таке як грань, як грань. Такибисьте у ту воду, як у небо скочили. Але десь відкись винирає в голові слово: тїкай, тїкай, тїкай! І гонить вас стома кіньми від тої води, забирає всю пару з грудий, а голова розскакує ся, бо дуріє. Аж тепер дуріє. Глипнете на вербу, тай вас знов зіпре. Руки такі чинять ся веселї, аж скачуть тай без вас, без вашої причини, самі таки. Хапають ся за галузя, пробують, моцують, а ви от-як на боцї стоїте, от-як не робите ви, лишень руки. Тай знов надбіжить слово: тїкай, тїкай! Руки обсипають ся огнем, падуть як усушенї тай знов тїкаєте. Як кого, на очи побачите, або жінку, або дитину, а воно также кричить: тїкай. Але і говорить до них і сьміє ся, а все то так, якби не я говорив і тручає там, де нема людий. Приходить до такого, що вам нагадує ся така грушка, що ще як ви дитиною були, та видїли її. Де який клинок, де який гак, де яка бантина, все вам нагадає ся. То гонить воно чоловіка у тисячу боків нараз, а не знати куда йти. А потім лишить, нараз лишить. Мине година, або й дві, або й день, тай знов приходить. Серце застигає, очи так плачуть, так плачуть, що викапують. Але анї слїз не видко, анї плачу не чути. Тай провадить вас знов, тай мордує на́ново. Я нераз випивав цїлу кварту горівки і пролиґав одну перчицю за другою, аби перегризло, але нїчо не помагало...
— А вчера то мене вже так придушило, щом стратив геть розум і очи і руки. В саме полудне прийшло. Як прийшло, тай показало бантину у кошницї. Кожду крішку на нїй показало, кождий сучок. Тай таким не спирав ся, бо не було куда, лишень відмотав воловід від ясел, тай залїз у кошницю. То так спокійно минї було, так легко! Я замотував той мотуз і пробував, ци добре держить і все знав як треба за́шнурок зробити, як за високо підтягнути. Я сегодня дивую ся сам, як я так спокійно і весело тратив ся. Але тепер минї, Богу дякувати, відійшло і такий я рад, рад...
Басараби якби піснули у дубовім снї.
— Гріхи, люде, гріхи, треба Бога просити.
— Докторі кажуть, що то така нерва є, що вона так хорує, якби й чоловік. Вона десь є в чоловіцї та вона розум відбирає, як заслабне.
— Ей, що докторі знають!...
IV.
— Мой, а вийдїть за Николаєм, де він пішов? — сказала Семениха.
Басараби здрігнули ся, жаден не рушив ся з місця. Покаменїли.
— Та вийдїть за Николаєм, кажу... Де він пішов?
Жінки заголосили. Басараби позривали ся і гурмою вийшли на двір.
— Тихо, тихо, хто знає ще, не робіть крику...
=============================
[«Дорога». Новелі. (1901), с.60—71]
24.05.1901