Кленові листки (1901)

I.

 

Постїль застелена полотном, коло стола на задній і передній лаві засїли куми, на краю печі рядком дїти. Вони поспукали рукави як стадо перепелиць, що спочивають, але все готові летїти. Куми за те сидїли як вкопані, лишень руками досягали хлїб або порцию горівки, але і руки найрадше не рухали би ся, лишень спочивали би зігнені в кулак на колїнах. Нерадо вони брали хлїб і порцию. Каганець блимав на припічку і потворив з кумів великі, чорняві тїни і кинув їх на стелю. Там вони поломили ся на сволоках і також не рушали ся.

 

Коло стола схилений стояв Іван, господар хати і тато маленької дитини, що її охрестили.

 

— Будьте ласкаві, мої куми, та пережийте ще по однї. Хоть це не горівка, але болото, але з мужиком то так-си має: шо де у сьвітї є найгірше, то він має то спожити, що де у сьвітї є найтьижше, то він має то віконати...

 

— Нато-сми роженї — відповідали побожно куми. Як порция обійшла колїю, то Іван її поставив лїгма коло фляшки, бо бояв ся, аби не впала така маленька на землю.

 

— А закусїт... Тай дивіт си, який мене клопіт найшов у самі жнива, у сам вогонь. А я, бігме, не знаю, шо з цего має бути ?! Ци маю лишити жнива тай обходити жінку і варити дїтем їсти, ци я маю лишити їх тут на ласку божу тай тьигнути голоден косов? Бо вже моє таке має бути, бо у такий чьис нїхто до хати не прийде за великі гроші. На тобі, Іване, дитину тай радуй си, бо ще їх мало маєш!

 

— Не марікуйте, куме, та не гнївіт Бога, бо то єго воля, не ваша. А дїти — піна на водї, шос на них трісне — тай понесете всї на могилу.

 

— У мене не трісне, але там, де є одно, там трісне. Жебрак аби таки не тульив си до жінки, аби не дивив си в той бік, де жінка, тоби найлїпше зробив! Тогди і Бог не даст...

 

— Куме, ви це пусте говорите, так нїколи не буде, бо люде мают си плодити.

 

— Коби-ж то люде, а то жебраки плодьи си. А я тому кажу, шо ти, жебраку, не плодь си, не розводи си як миш, ти будь контетний, як маєш на хорбацї дранку, як маєш кавалок хлїба, абис не голоден тай як тї нїхто по лицу не лупит. Як цї три дїлї маєш, тай має тобі бути добре, а від жінки гет уступи си.

 

— Куме, Іване, дайте трошки споки, бо жінка як-си має звичій у такім антересї та єї не траба цего слухати, бо така бесїда не дає здоровя. Колис иншим, лїпшим часом.

 

— Я вас дуже перепрашаю за мою таку бесїду, але ви гадаєте, шо я за нев дбаю або за собов я дбаю?! Бігме, не дбаю, най їх і зараз віфатає тай мене з ними! Овва, отобисми втратили рай на земли і маєтки лишили!

 

Куми вже не обзивали ся, не перечили, бо бачили що Івана не переможуть і хотїли, аби скорше виговорив ся, бо борше їх пустить спати. Іван встав від стола, спинив ся насеред хати, спустив рукави так, як дїти на печі і почав до них балакати.

 

— Та чому не летете з мої голови? Я вам утворю і вікна і двері, гай!...

 

Дїти засунули ся на піч так, що їх не було вже видко.

 

— Ади, саранча, лиш хлїба тай хлїба тай хлїба! А відкиж я тобі того хлїба наберу?! Та тоби на дванацїтий сніп якис раз торгнути, тоби якис раз схилити си, то з поперека вогонь у пазуху сипле си! То тебе кожде стебелце у серце дюґне!

 

Се було до дїтий, а тепер він звернув ся до кумів.

 

— А у вечір лиш си укажеш до хати такий як віхоть, як мийка усотаний, а вони тобі в один голос і жінка і дїти; нема хлїба! Тай ти не йдеш, бідний чоловіче, спати, але ти тьигнеш цїп тай молотиш на потемки, аби завтра мали з чим іти в жорна. Та так тебе цїп і звалит на сніп, тай так деревієш до ранку у сону́ аж тї роса припаде. Тай лишень очи пролупиш, то зараз тебе тота роса їст, бо мало тебе біда їст, ще вона в ночи тебе найде! Промиєш очи тай течеш си на лан такий чорний, шо сонце перед тобов мерькне.

 

— Іване, не журіт си дїтьми, бо то не лишень ви, але Бог їм тато старший від вас.

 

— Я з Богом за́-барки не ловю си, але нащо він тото пускає на сьвіт як голе в терня?! Пустит на землю, талану в руки не даст, манни із неба не спустит, а потім увес сьвіт кричит: мужики злодїї, розбійники, душегубцї! Зіпре си один з другим у церкві такий гладкий, шо муха по нїм не полїзе та курит та картає! Ви, каже, дїтий не научюєте страху божого, ви їх самі посилаєте красти, ей, де я годен так ганьбити! А коби коло мої дитини і мамка і нянька і добродзейка ходила, коби минї люде всего назносили то і я би, єґомость, знав як дїти вчити! Але мої дїти ростут по бурінах разом з курьми, а як шо до чого прийде, отак як тепер, то нїхто не знає, шо вони цїлий день їдьи? Ци крадут, ци жебрают, ци пасут, а я відки знаю? Я косю ваші лани тай забуваю не лиш за дїти, але за себе не памньитаю! Ви би хотїли, аби я і ваші лани зробив і дїти абим учив. А ви від чого? Так, люде, ви самі знаєте, яке наше житє...

 

— Знаємо, куме, знаємо, як не знати, коли самі у нїм бродимо.

 

— Я на дїти дивю си, але я не гадаю, аби воно було чемне, аби уміло до ладу зробити. Я лиш заглядаю, ци воно вже добре по земли ходит, аби єго упхати на службу, оцего я чекаю. Я не чекаю, аби воно убрало си в силу, аби путерії набрало, аби воно коло мене нажило си. Коби лиш богач або пан утворив па́щєку, а я єго туда кидаю, аби лишень збути си! А потім: воно бігає коло худоби, ноги одна рана, роса їст, стерня коле, а воно скаче тай плаче. Ти би єму завернув худобу, поцулував бис єго в ноги, бос го сплодив тай сумлїнє тї пє, але минаєш, ще і ховаєш си від него, абис не чув!...

 

Аж почервонїв, аж задихав ся.

 

— Тай росте воно в яслах, під столом або під лавов, їст кулаки, умиває си слозами.

 

А підросте, тай шос воно украде, бо воно нїколи добра не знало та краденим хоче натїшити си. Диви си, іде до тебе шандарь. Скує тебе, набє си як товарини, бо ти тато злодїєви тай мусиш з ним бути у змові. Тай-єс злодїй на віки! Але це не решта, конец ще напередї. Най би син, ваша дитина, а люцкий злодїй, най би зогнив у кременалї, бо злодїя не шкода! Най би! А то вони озмут здоровє тай дают до шпиталю лїчити, а потім пускают письмо до віта, аби тато платив кошта. З хати вігоньиют, під плїт викидают з бебехами ! Ідеш до віта, по руках цулуєш: віточку, віберіт нї із цеї кари. Ти, каже віт, бідний чоловік та може тї віпуститим, але яку я вігоду буду мати за твою вігоду ? Стиснеш плечима, складеш си як цїзорик тай кажеш: місїць вам буду за дурно служити... Так ци не так, люде, правду кажу, ци брешу як пес ! ?

 

— Все так, цїлий ґатунок такий, одного-сте слова не замилили!

 

Іван дрожав цїлий, чув на собі цїлу вагу страшних своїх слів.

 

— Аби-сте не казали, люде, шо кранчу над головами своїх дїтий, як ворон над стервом, не кажіт, люде, не кажіт! Я не кранкаю, я правду говорю, мій жьиль кракає, серце кранче!

 

Очи його запалили ся і в них появила ся страшна любов до дїтий, він шукав їх очима по хатї.

 

— Бо виглядає так. шо я свої дїти гет позбиткував, гірше як темний воріг. А я, видите, не позбиткував, я лишень прогорнув з перед очий сегодне і завтра і рік і другий і подивив си на мої дїти, що вони там дїют? А шом уздрів тай сказавєм. Я пішов до них у гостї тай кров моя застигла на їх господарстві...

 

По хвилї.

 

— Як би до тої Канади не було морів, то я би їх у міх забрав тай бим пішя з ними туда йшов, аби їх занести далеко від цего поруганя. Я би ті моря берегами обходив...

 

Куми забули були за відпочинок, а тепер собі нагадали, борзо повставали і пішли.

 

II.

 

Рано.

 

Дїти обідали на землї, обливали пазухи і шелестїли лижками. Коло них лежала мама марна, жовта і клала колїна під груди. По чорнім, нечесанім волосю спливала мука і біль, а губи зацїпили ся, аби не кричати. Дїти з лижками в ротї обертали ся до мами, дивили ся і знов обертали ся до миски.

 

— Семенку, ти вже наїв си?

 

— Вже — відповів шестилїтний хлопець.

 

— То озми віничок, покропи землю тай підмети хату. Мама не годна хильити си, бо дуже болит у серединї. Не кури дуже.

 

— Уступіт си, бо через вас я не можу замітати.

 

Мама звела ся і поволїкла ся на постїль.

 

— Семенку, а тепер файно вмий си і Катруся і Марія най си вмиют і побігни в збанок води начернути, але не впадь у керницу, не хильий си дуже...

 

— Семенку, піди та нарви огирків у решето, аби мама в горшку наквасила, бо я вижу, що буду слаба та не будете мати що з хлїбом їсти. Тай нарви хрону і вишневого листя. Та не сотай огирчинє, але рви попри саме било́...

 

— Семенку, здойми з грьидок сорочки, абим полатала, бо ходите чорнї, як ворони.

 

Семенко все бігав, все робив, що мама казала і раз по раз потручував молодші сестри і казав, що дївки не знають нїчо лишень їсти.

 

— Вони ще малї, Семенку, як віростут тай будут тобі сорочки прати.

 

— Я си найму тай там минї будут сорочки прати, я їх не потребую.

 

— Не тїш си, дитинко, службі, бо нераз будеш свої дни оплакувати.

 

— Адї, дьидя зросли у службі тай нїчо їм не бракує.

 

— І ти зростеш у службі, аж шкіра буде пукати від того росту. Але ти, Семене, не балакай, але збирай си дьидиви нести обід. Він дес такий голодний, що му си очи за тобов продивили.

 

— Я мусю дьидиву палицу брати, аби від псїв обгонити си.

 

— А як загубиш тай буде дьидя нас обоє бити. Та не йди простоволосий, але озми хоть дьидїв капелюх.

 

— Тот капелюх лиш на очи паде, що не видко дороги.

 

— Вімий збанок тай сип борщу.

 

— Ви мене не вчіт кілько, бо я знаю.

 

— Семенку, а диви си, аби тї пси не покусали...

 

III.

 

Дриботїв ногами по грубій верстві пороху і лишав за собою маленькі слїди як білі квіти.

 

— Фіть, заки я зайду, то це сонце мене порьидно спарит. Але я собі заберу волося так як жовнїр тай буде минї лїпше йти.

 

Поклав обід на дорогу і збирав волосє на верх голови, аби приложити його капелюхом і виглядати як обстрижений жовнїр. Очи сьміяли ся, підскочив і покотив ся дальше. Та волося з під широкого капелюха зсунуло ся на потилицю.

 

— Це пустий капелюх, найно як я си найму та я тогди собі капелюшок...

 

Лишень облизав ся. Пройшовши шмат дороги він знов поставив обід на землю.

 

— Я змалюю собі велике колесо із шпицями.

 

Сїв насеред дороги в порох і обводив довкола себе палицю потім рисував промінї в колесї. Далї зірвав ся, перескочив поза обод і побіг дуже зрадуваний.

 

До кождих воріт закрадав ся, зазирав, чи нема на подвірю пса і аж тодї борзенько перебігав. З одного обістя вибіг пес і пустив ся за ним. Семенко співорив, зверещав і сїв з обідом. Палиця також впала на дорогу. Довгенько скулений сидїв, чекав пса, аби кусав. Потім зважив ся подивити і побачив над собою чорного пса, що спокійно стояв коло него.

 

— На́, на́, цїґан, на́ кулеші, але не кусай, бо болит дуже тай штроф твій ґазда буде платити. Та він тобі ноги поломит за той штроф.

 

Щипав з платка кулеші, метав псови по куснику і сьміяв ся, що він на воздусї хапає.

 

Пес мав отворену морду і він собі рот отворив.

 

— А ти чий, шибенику, що пси по дорогах годуєш, а в поле що понесеш ?

 

І якась жінка гупнула його в шию.

 

— А-як, ви ще бийте, як пес хотїв мене роздерти!

 

— А ти чий, такий чемний?

 

— Я, Івана Петрового, але мама мали дитину тай слабі, а я мусю нести обід, а мене пси кусають, а ви ще бєте...

 

— Ой, яке я тебе била... Кудиж ти несеш їсти ?

 

— Дьидеви несу на лан коло ставу.

 

— Іди зо мнов, бідо, бо я також несу туди обід.

 

Пішли разом.

 

— А хто обід варив?

 

— Мама варила, бо я ще не вмію, а Марія і Катерина ще менші від мене.

 

— Та не слаба мама? .

 

— Чому не слабі, так си кочьиют по земли, так стогнут, що аж ! Але я за них робю...

 

— Ото, ти робітник!

 

— Ви не знаєте тай говорите пусте. Ану запитайте си мами, який я розумний! Я оченаш знаю цїлий...

 

Жінка засьміяла ся, а Семенко здвигнув плечима і замовк. За ним біг пес, а він нїбито кидав єму кулеші і загулював іти за собою.

 

IV.

 

Три днї опісля.

 

Посеред хати сидїв Семенко і сестри і корито з маленькою дитиною стояло. Коло них миска з зеленими, накришеними огірками і хлїб. На постелї лежала їх мама, обложена зеленими, вербовими галузками. Над нею сипів рій мух.

 

— Понаїдайте си тай тихо сидїт, бо я понесу дитину до Василихи, аби поплекала. Дьидя казали, аби нести рано, в полудне і над вечір, а у вечір вони самі вже прийдут.

 

— Семенку, не переломи дитину.

 

— Я гадав, що ви спали. Дьидя казали давати вам студеної води і булку їсти. Марія така чемна, то вона тоту булку уфатила і вкусила вже раз. Але я набив тай відоймив! Мете їсти ?

 

— Не хочу.

 

— Дьидя зсукали ще сьвічку тай казали, що як бисте умирали, аби вам дати у руки і засьвітити. Коли я не знаю коли давати ?...

 

Мама подивила ся великими, блискучими очима на сина. Безодня смутку, увесь жаль і безсильний страх зійшли ся разом в очах і разом сплодили дві білі сльозї. Вони викотили ся на повіки і замерзли.

 

— Дьидя рано в хоромах також плакали, так головов до одвірька лупили! Заплаканї взєли косу тай пішли.

 

Взяв дитину і вийшов.

 

. . . . . . . . . . . . .

 

— Семенку, абис не давав Катрусю і Марійку і Василька бити мачусї. Чуєш? Бо мачуха буде вас бити, від їди відгонити і білих сорочок не давати.

 

— Я не дам тай дьидиви буду казати.

 

— Не поможе нїчо, синку мій наймилїщий, дитинко моя найзолотїща! Як віростеш, абисте си межи собов дуже любили, дуже, дуже!... Абис помагав їм, абис не давав кривдити.

 

— Як я буду служити тай буду дужий, то я їх не дам, я буду до них що недїлї приходити.

 

— Семенку, абис просив дьидю, що мама наказувала, аби вас любив...

 

— Їжте булку.

 

— Співай дитинї, най не плаче.

 

Семенко хитав дитину, але співати не вмів. А мама обтерла долонею сухі губи і заспівала.

 

У слабім, уриванім голосї виливала ся її душа і потихоньки спадала межи дїти і цїлувала їх по головах. Слова тихі, невиразні, говорили, що кленові листочки розвіяли ся по пустім полю і нїхто їх позбирати не годен і нїколи вони не зазеленїють. Пісня намагала ся вийти з хати і полетїти в пусте поле за листочками...

 

======================

[«Дорога». Новелі. (1901), с.43—63]

24.05.1901