То будуть старі, бідні вдови або їх внуки або старі дїди, що коло своїх дїтий тулять ся і чують що-дня, який вони тягар у хатї, або то будуть молоді жінки з малими дїтьми, що їх чоловіки покинули і десь у великім містї за них забули. Вони будуть іти чередою в поле, минатимуть хрести, що тепер їх нїяка зелень не закриває, лишатимуть за собою блискучі, гладкі, сталеві дороги і будуть росходити ся по сивих монотонних стернях, дїти будуть шукати колося, а старі тамтогорічних ковіньок.
І дїд Михайло буде йти зі своїми внуками, з двома хлопчиками і з Оксаною найстаршою між ними. Хлопцї будуть як лошачки то перебігати дїда, то лишати ся далеко позаду, а Оксана буде все йти разом. Дїд буде нести дрантиву, чорну верітку на плечах і буде покашлювати, Оксана буде мати в руцї хлїб для хлопцїв і для себе. То буде саме полудне, а дїд буде все казати Оксанї:
— Це сонце, синку, вже з морозом. Будуть вони іти, іти і зіпруть ся на одній ниві. Дїд стане коло межі, Оксана піде серединою ниви, а хлопцї почнуть шукати дуч по полю, керничок ясних і батіжків та ножиків загублених пастухами.
Оксана здойматиме кождий колосок, що надибле і буде всї складати в лїву руку, а як жмит згрубіє, то вона єго буде складати понад ярок, аби потім легко найти. Вишукувати буде долики, рови, бо там найбільше колося. Сто разів на мінуту буде схиляти ся і буде виглядати як найпильнїйша робітниця. Згодом зачнуть її поперед очи бігати жовті або синї плями, або одна половина ниви буде така як має бути, а друга половина буде вся зелена. Вона пристане, затулить долонею очи і буде хвильку стояти, потім нагло візьме з перед очий руки і вся полуда пропаде. Або вона заспіває співанку, заспіває її собі лишень потихоньки з великим стидом і з ясною радістю, що вона вже може співати. Класти буде ноту до ноти і слово до слова з дрожачою непевністю, як мала дитина, що вчить ся перший раз ходити і кладе білі ноги з радістю по землї. А що колос здойме, то співанку свою урве і наново її зачне з новим не знати, що то там не дає дихнути, аби розрізав груди та аби ту запеклу кров відти викинув та може би ще прожив трохи...
І буде далї витягати ковіньки і буде кашляти і сїдати. А по при роботу будуть налїтати на него думки і за осїнь і за зиму і за весну. Десь в голові зароїть ся таке, що він забуде за ковіньки і за кашель.
— Як є чим пропалити в зимі то менше їсти хоче си. Рано собі встань, відмети снїг від порога, набери з шіпки ковіньок, насип під піч тай зараз на хатї веселїйше. Катерина зварит кулешу, дїти повстают тай вже є для них горєча лижка борщу тай тепла піч тай тобі, дїду, межи ними тепло. А як немож лїпше то й так добре. Ковінька як суха, то вона дуже добра... І він буде випорпувати далї з охотою і з більшою силою. Але гадка гадку буде здоганяти і він їх не віджене.
— Кобим не вмер ще доти, доки хлопцї підростут, то мала би щистє, бо яби тото усе межи люде розтрутив, аби робило само на себе, а дурна жінка — що вона знає ? — лише плакати ! Яби тото справив на дорогу лїпше від неї...
Тепер він закличе на хлопцї. Вони прибігнуть до него з видовбаним гарбузом.
— Мой-ня, а ви чому Аксанї не помагаєте, а їсти хочете? Ідїт трошки коло неї грайте си, бо єї скушно.
Хлопцї підуть до Оксани, а дїд буде далї сотати свої думи.
— Хлопцї здорові, рослї, аби лиш дочикати си! Менший то штудерний такий як старий. У зимі то допоминає си чобіт, бо каже, що на печи єму недобре. Кілько сміху є з него, що якби вмер, тайбим осиротїли...
Він буде глядїти на сонце, чи низько спустило ся і на ковіньки, чи досить їх назбирав. Потім закличе Оксану, аби йшла помагати єму зносити ковіньки і оббивати їх від глини. Вони знесуть їх в одну купу і зачнуть оббивати бучками. Стовп куряви підойме ся над ними, дїд буде кашляти, Оксана буде прижмурювати очи, а хлопцї будуть їсти хлїб. В сей час буде сонце над заходом. З дооколичних сїл припливуть на ниву звуки дзвонів і будуть стелити ся разом з росою по стернях, по дорогах заблеють вівцї і загукають пастухи, по полю будуть орачі викидати плуги з борозен і ладити ся до дому. По долинах здойме ся сива мрака, ворони будуть тягнути до садів в село і пси будуть тїкати до дому, бо вже не будуть могти ловити перепелиць по полю.
Дїд Михайло буде хрестити ся і збивати порох із сорочки і дуже кашлати. Потім напакує повну верітку ковіньок, внуки єму поможуть її завдати на плечі і зійдуть на дорогу. Оксана буде нести свої сніпки колося, а хлопцї ховатимуть ті ковіньки, що впали з верітки у пазуху. Заки дійдуть до дому то пазухи їм моцно повіддувають ся, а черева їх стануть чорніські від пороху.
В селї вони всї подибають ся і бідні вдови і їх внуки і дїди і молоді жінки, що їх чоловіки покинули — всї з ковіньками і зі сніпками колося. Вони вістують, що осїнь приходить.
======================
«Дорога». Новелі. (1901), с.15—17
24.05.1901