Декому здаєся, що житя селянок дуже принадне, тихо та миле. Іменно нераз я чула від людей, що не знають села, такі слова: "Які сі жінки щасливі! ні про що висше не думають і жиють собі, як у Бoгa за дверми". Та се так тілько здаєся, бо житє селянок є в загалі незавидне. Правда, вийшовши за-муж, молодиця зразу причаєся протів неправедних приказів чоловіка, але той сі скоро покорить, і тоді йій усе байдуже. Жиючи в як найбільшій залежности від свого чоловіка, селянка тратить з часом охоту до мисленя, та здаєся цілком на єго прикази. Та бо того байдужностію шкодять собі жінки, бо хто не ковтає, тому не відтворяють, а якби одна і друга перевернула трохи кожух, то чоловіки пізналиби, що й жінка є йім рівна, а не йіх невільниця. Ба, коли ж бо то біда, що чоловіки сильнійші від жінок, та так вже йіх завоювали, що жадній нікуда кинутися. Хоть яка трохи заворушиться, дасть знак, що жиє, то вже єі приголомшать, хоть словами, хоть кулаками, і відхочєся йій всего, не то бути на рівні з чоловіками. Такий приклад відстрашує й других, бо кожда знає, що й єі таке буде.
Друге відстрашує наші селянки від зачіпки з чоловіками ось що. Ото пібє чоловік жінку, вона розкровавлена біжить до громадского начальника, скаржитися. Той поскликає радних, та зачинає з ними радитися, яку би то кару чоловікови завдати, а що кождий радний бойіться, щоби єго жінка, — довідавшися, що чоловіка засудили на кару — также в такім разі єго не заскаржила, то обжалованого увільняють тому, "що-ді жінка не бита, то коса не клепана". А з жінки небоги ще добре ся насміють, так що вже другий раз не важиться скаржити чоловіка.
Такто стараються чоловіки всілякими способами приголомшити в жінках кожду яснійшу думку, хоть та думка висше не сягає, як лиш до тоі точки, щоби вирватися з під негідних буків. А жаль, що так дієся, бо сміло сказати можна, що тутешні жінки, як би йім позволили, вільно розвиватися, то перевисшили би за якийсь час чоловіків. Мають бо вони великі духові здібности, лиш одно, що нема кому ті здібности піддержати. Пісні, які тутешні селянки складають, — далеко красші від тих, що складають чоловіки. В них більше ніжности тай красше вони оброблені. Прекрасні жіночі взори на вишиванях, тканях, писанках, що то вони самі з своєі голови вигадують, такі чудесні, що й найбільші вчені придивляються йіх красі, та дивуються, що непросвічені селянки щось такого гарного вигадують, та такі орнаменти (прикраси) укладають. З сего видко, що в сім наші селянки, не то рівні чоловікам а навіть висші від них. Та що ж, коли бо чоловіки за се й чути не хотять. Вони бояться, щоби жінки колись не взяли верх над ними та тому не допускають йіх ні до чого, окрім до господарства, до праці.
Не раз чоловік не знає собі в якійсь біді порадити, але не хоче з жінкою за се говорити, бо бойіться, що вона борше найде раду, та буде ся тримати за розумнійшу від него. Через такий, можна сказати, фальшивий встид чоловіків, жінки не можуть ніколи довідатися, яку журу або гризоту йіх чоловіки мають, не можуть йіх порадити та помочи йім. Трафляєся нераз, що чоловік гризеся та сумує, но жінка не знаючи того, говорить до него весело, а він взлоститься, тай бє єі, хоть вона в нічім несвідома й не винна.
Ліпше булоби, якби чоловіки шанували своіх жінок, радилися з ними у всяких справах, та не думали, що жінка вже таки нічо не розуміє тай розуміти не повинна. Якби так діялося, то певне би менше сварки, бійки та колотні межи ними було. Тоді не йшлоби одно до ліса а друге до біса, але йшлиби в одно, даючи тим приклад і другим, що в згоді і єдности є сила, спокій і щастє.
Ба, коли ж бо тут до того далеко. На Буковині навіть по смерти свого чоловіка, жінка залежна, і то ще може більше, як за житя. Чоловік умираючи не записує свойій жінці нічого, але лишає єі на ласку дітей. Сидячи коло сина, чи там коло дочки, мусить бідна мама дивитися зятеви або невістці в руки, та невільна й кавалочка хліба вкусити. Вжеж то знаємо, що на ласкавім хлібі годі перебирати. За то, що жінка через тілько літ так щиро працювала, зісталася тепер на ласкавім хлібі, котрий нераз сльозами зросить. Буває й так, що єі з відтам, де вона свою силу випрацювала, проганяють. Одним словом сказавши, така на ласку дітей оставлена мама, то найнещасливше сотворінє, що вже не раде й свому житю.
Коли найдеся декуди такий чоловік, що послухавши ради добрих та розумних людей, та запише якусь часть свого майна на жінку, то там уже цілком інакше дієся. Там вже маму шанують і поважають, ніхто не важиться сказати йій згірдного слова, не то цвікати йій в очи. Через той запис вона дістала велику міць над свойіми дітьми, бо хоть йій, після права, належиться якась доживотна частка з мужевого майна, то таки в разі запису може вона з своєю записаною часткою робити, що схоче — навіть єі чужому подарувати — чому діти, звісно, запобічи хотять.
Чиж не повинен кождий порядний господар зробити свою жінку, хоть по свойій смерти, бодай від дітей незалежного? Чиж не належиться йій то за довголітну, тяжку працю? Таже якби була через той час служила — а часами служба богато лекша як газдованє зі злим чоловіком — то булаби собі хоть тілько заслужила що малаби свій власний кутик, де би голову склонила. А так іде на поневірку дітем, та нічо з того не виходить лиш хіба гріхи, бо вже давно бідні мами вигадали собі таку співанку:
"Ой піду я до дочки,
Найім я ся бідочки.
Ой піду я до сина,
Гірка моя година".
Хоть дочка може би й рада маму запомочи, та зять такий вдасться, що одну й другу вибє та з хати вижене. Невістка знов свариться, як мама, що свій вік звікувала на тім обістю, де вона тепер газдинею, бодай натякне, що щось недобре робиться. Досить, що бідній мамі нема де дітися. Отся пісня описує, як така жінка, не маючи вже де подіти ся, іде до свого брата, але й єму не дуже хоче ся єі приймити:
"Очи мойі чорненькіі, що ви гадаєте,
Серце моє в жалю бродит, а ви тото й незнаєте?
Ой ти серце моє, серце з каміня твердого,
Чому серце не пукаєш з жалю великого?
Туго моя великая, відки я тя маю,
Ци від Бога, ци від людей, сама я не знаю.
Ой піду я вже до брата, та не встигну сісти,
А він мині вповідає: "Не маю щo йісти".
Ой війду я з той хати, тай стану думати:
Кільком віка пережила, нема де вмирати!
Ой війду я по над море, а там вода грає,
Радабим си утопити, вода не приймає.
Ой піду я понад Дунай, а він стойіт тихо,
Радабим в нім утопити усе своє лихо".
Таке то житє бідних селянок. Не маючи щастя з ранку, не мають і до останку.
[Народ]
15.05.1890