Перший:
— Лишень самого полотна зо пятьдесять звоїв по смерти лишило си. Такого богатиря пошукати. Хлїб стояв від десіть років немолочений — там були маєтки ! А кілька сума ?! Таже небіщик рік від року продавав пару волів за штириста левів. Де та сума, де ті маєтки ? Тай не знати, хто тими грішми загрів си? — Прийшла смерть тай мус усе покидати!
— Бувало прийдемо до него колїдувати. Віколїдуєм шо віколїдуєм, а він віходит із хати тай: проше, братя, до хати, най вам файно подьикую за кольидку. Входимо до хати, пообсажує за стів тай каже: приймати-мете як є, бо як би я не одинокий, то жінка би якос прилагодила, а так най жінка з Богом спочиває на могилї, а ви вібачьийте. Тай сам нас приймав. Бувало понакладає такі хлїби, як точила, та такі білі, як з фунтової муки. А солонини як унесе, то така як долоня завгрубшки. Такої сегодни і в різничок не видко. Горівки вже кілько було, шоби вужі мали доста. То, бувало, пємо та їмо, а він просит як на весїлю: пийте, братя, як не стане, то ще принесу, напийте си у старого! То пємо та колїдуємо старому:
...Будьже нам здоров пане Максиме в недїлю,
В недїлю рано дзелене вино сажене.
Вінчуєм тебе счьистьим, здоровєм в недїлю,
В недїлю рано дзелене вино сажене.
Чесний, велишний, а в Бога вдьишний в недїлю....
— То як вже віколїдуємо, а він пє порцию до нас тай слози обтирає. Як стара моя, каже жила, то ви і єї кольидку колїдували, а тепер нема кому заколїдувати тай старому сорочки віпрати. Я, каже, не знаю, у котрий кут головов ударити, де си притулити? То, знаєте, аж нам слози станут в очах, як він зачне за свою одинокість уповідати. Так ми сидїли нераз добрих три годинї у Максима. Бувало вже зберем си, а він не пускає. Є, каже, в мене і їсти і пити, як якис казав: і хлїб і до хлїба — та ще забавте си, бо безпешно, як умру, то в цї хатї не мете напивати си. Лиш мене, каже, припорпают, а мій Тимофій все пустит — шо до цинтля. Я, каже, старий, аби брехати, а ви, молоді, мете жити та мете видїти. Тай, адї, так стало си, як небіщик віщував.
Другий:
— Якос паламариха на сапаню вповідала, шо він, небіщик, не любив до коршми заходити. Лиш, каже, раз або два рази в рік вперізував черес, клав у „злодїйку “ пєтку тай гайда до коршми! Правда, шо не любив ходити до коршми, але вже як пішов, то сороки й ворони пили — пив хто не хотїв! А дес по опівночи вертав си до дому вже добре горівчиний. То, каже, усї сусїди знали, шо він іде до дому. Стане, бувало, на воротях у себе тай кричит: на сироти, на бідні запишу, а єму не дам, шо довкола мізинного палца обмотати! Тай ішов собі на приспу. Як був пєний, то нїколи не входив до хати, ци зима, ци лїто — все на приспі спав. Тай уповідают, шо якес нечисте присилювало си до него та мордувало на приспі. Стогне, стогне, як худобина, тай сфатит си з приспи та довкола хати біжит, біжит, та кричит: рабівники, злодїї, шо мою працу розтьигаєте!? Тай, бачу, хапав дручок та обгонив цїле ґосподарство, як пес від якихос злодїїв. Диви си, а він знов на приспі дрімає. Ого, вже за мінуту тай верещит, аж крізь вуха промикає си: паршьику, а тиж мой, шо корову із колешнї віводиш?! Та я тобі амінь зроблю! Тай знов лїтав як несповна розуму по тоцї. То, казала паламариха, шо так цїлу ніч божу ним носило та мордувало. Спит на приспі та крізь сон гукає: адї, адї, вже лїцітуют, вже бют печьитки, вже на бубень вікликают! Відай воно правда, шо він ще із за́-молоду купив собі щезника. Він і до худоби знав, таже корови у него по дійници молока давали.
Третий:
— Якос незабавки, як Максим умер, та в мене хлопец заслаб. Гадаю собі: таже траба якогос лїку шукати! Умре, бідний сьвіте, тай ховай ни знати з чим тай у чім? Тай пішов-сми до нашої брехунки, до Касиянихи. Якурат вона надійшла, примовила хлопцеви тай, як то знаєте, пошта — сїла тай розповідає. Ходит по селї та все знає, шо де дїє си. Тай уповідає жінцї, шо, каже, тижнем перед смертев та був у мене Максим. Слухаю і я. Ще відай, каже, і на день не займало си, як прийшов. Вчула я, шо хтос дверима рипнув тай сфатилам си, кажу, певне до родів. Дивлю си, а то старий Максим. Ти бабо, дес каже єї небіщик, ще спиш, а то вже днина. Ей де, каже, днина ! Сїв він на лаві тай такий обмінений сидит, шо аж. Ти, каже небіщик, якас брехунка та дай минї розвєзок на сон. Саме, каже, в опівночи приснило си минї, шо дес я віхожу з хати на двір, а то сполудня така чорна хмара, шо аж сина краями! Гадаю собі: ото зараз упалит град, бадю, бадю, піде хлїб у нївец! Тай пішов-єм до хати, вінїс кочергу тай лопату тай склав навхрест. Та лиш я склав навхрест, дивлю си, а то зпід вугла вода просїкає си. Став я тай дивую си. Е, табо то зпід другого, зпід третого, ба й зпід усїх нори пустили! Дес я збояв си. Глипнув-єм на тік, а там такі нори грают, як на сїножьитах. Дес я побіг за рускалем, дес я спускаю ту воду в став, дес та вода снопи підмулює, колешнї підмиває. Відкидаю дес снопи тай аж упрів-єм — тай пробудив-єм си. Ти якас, каже, брехунка, та розвєжи минї цес сон, шо воно має бути з тими норами? Тай, каже Касияниха, шо я єму сказала, то сказала, але він у тиждень тай умер. Тота відьма помогла таке Максимови, як мому хлопцеви. Але кобих єї лице уздрів, тайбих перевалив як суку ! І гроші взьила і горівку пила, а хлопец до трьох день тай на лаві!
Перший:
— Знак тому, шо був віщун, бо все сповнило си, як віщував. На єго подвірю якурат можут тепер нори грати! Анї хлїба в оденках, анї худоби, все Тимофій поспродував. Пішло маєство як за водою.
Другий:
— Коли бо, видите, за житя він не злюбив сина тай слова доброго єму не сказав, а син як дірвав си до маєтку тай таке понаплїтував, шо нїхто тому кінца не найде. Банки, якіс векслї, жиди і всьика нужда Пропадає на пни. Тай коби-сте знали, шо Тимофій і не пє, лиш так му все з рук паде якос. Бог знає...
Третий:
— Але ци-сте чули, яку Тимофій має патороч із жінков? Та, бачу, вже єї добиває. Дес ще з осени з’їхала комісия з банку до него тай каже: або гроші або пускаєм маєток на вікликанє. Звертїв си, звертїв си, тай до жіночої пайки. Дурна жінка бери та підпиши си у нотаруша та дай свій ґрунт продати. Нїби дістала якис тот вексіль вповідають люде, але тепер єї тот вексіль боками лїзе.
Перший:
— Ой правда, шо дурна! Друга жінка, тай дїтий нема... Та най би чоловікови яка примха стала си тай шуруй, бабо, попід чужі плоти. Таже дїти від першої зараз би нагнали. Тай шукай, бабо, права не знати де і з чим?
Другий:
— То вона, бачу, дала тот вексіль братови, а тепер приходит речинец платити тай дотискают. Та тепер там у хатї таке покаяніє, шоби птаха не сїла на хату. Як дізнав си, шо вексіль вже у містї, та як прилетїв з міста, то й конї не розпрьигав, але влетїв до хати та до жінки.
— А вексіль де? — каже.
— Ой, я дала братови.
— То в тебе брат чоловік, ци я? — Та, бачу бив, бив, аж ребра поломив. Як учув, тай розум стратив.
— Клади, каже, голову на поріг, най рубаю, ти підеш сиру землю їсти, я на шибеницу, а дїти жидам воду носити!
А вона, бачу, молила та просила.
— Ой, каже, чоловіче, коби я з тобов мала хоть одну дитину, а найже тобі шо стане си тай я піду попід чужі вугли кукати ?
— Меш, каже, кукати, як глуха зазуля, заки тьи у гріб не зажену.—Тай льигли отак спати, він з краю, а вона від стїни. Шо години, бачу, вставав та бив. Кажут, шо болото зробив з жінки. А рано вона хотїла втечи, але ймив та привєзав та місив обцасами, як у глину. Най Бог боронит від такого!
Третий :
— Здурів чоловік тай решта! Таже він рано відвєзав єї тай казав, аби файно вбрала си, бо підут на храм. Тай поволочив, кальвін таку збиту на друге село. Але вповідали люде, шо на храму вона скинула кіптарь а сорочка кервавіська! Обступили єї жінки та питали, шо то єї таке? А вона бідна в плач! Всї храмові іззирают си як на чудо. А Тимофій, бачу, встав ізза стола тай: жінко, каже, марш до дому! Та так вони похрамували. Як вертали до дому, то лиш один Бог знає!
Перший:
— Гет люде падут у долину так, як би їх хто трутив у бульбону.
Другий:
— Таки небіщик Максим шос знав до себе. Адї, нори знорили і єго маєство і невістцї нори по плечах просїкают...
Третий:
— Таке знав, як і ми. А нїби так не пішли усї ґосподарства? лиш Максимове? Адї, ваш тато ще мав ґрунт і воли, а ви вже зарібний чоловік.
Другий:
— Та мав, але де тому кра-ай! Де, де, де-е!
— От якос ми добили си до села. Рот ба сеї, ба тої — балу та балу, а ноги сараки йдут. А ви завтра де йдете?
Перший:
— Та до двора!
Другий:
— А я до того паршивого Срулика бодай єго шлях трафив. Ще від лїта винен.
Третий:
— А я до ксьондза...
[«Камінний хрест». Студії і образки. (1900), с.28—40]
18.05.1900