Гора Маківка.

Стрілець Т. Мо—вич удав ся при кінци цьвітня в Карпати, вернув тепер до Відня, щоби долагодити важні справи, і оповів менї свої вражіня з огневої лїнїї.

Сїм коний ішло від стрілецького курінного трену до огневої лїнїї в Головецьку. Кождий нїс на хребтї по чотири круглі сагани з теплою стравою. Я прилучив ся до товаришів, що вели конї за узду, і зайшов з ними через верхи і лїси за дві години до Головецька. Гармати шуміли лїсами, але лише від часу до часу. Товариші казали менї, що се вже відпочинок по вчерашній борбі.

Село, розкинене по горбочках, має може 40 хат. Много хат розвалених і скрізь повно ям від гарматних куль. Ючні конї станули за селом, а провідник валки тов. Бабюк і я пішли ми до атамана. Атаманська кватира се була мала, запущена хата. По однім боцї сїний сьвітлиця, по другім кухня. В сьвітлицї пороблені під стїнами тапчани з соломою. На клинках висять кріси, шаблї, револьвери, торби, або стоять оперті на стїну. В кутї малий столик з телєфонїчним приладом, який постійно в русї. Стїни без образів. В комнатї нема нїчого з сїльської обстанови, селяни випрятали все і поховали.

Атаман Коссак з спокійним, майже зелїзним виразом лиця пішов сам оглянути довіз поживи і видати прикази, куди її дальше доставити. Був дуже вдоволений, що я приїхав в пору. Стрільцї в послїднім часї відперли напад Москалїв, то можу переказати сю вістку і передати спис страт. Але повинен я чим скорше вертати потім з Відня, бо яко сьвітливець потрібний я конче на поли.

Пізно в ночи о 11-ій годинї засїло нас щось 10 осіб разом з атаманом до вечері по другій сторонї сїний в кухнї, там де коло печі порала ся худа, збідована ґаздиня і троє дїтий викрикувало на ліжку. Атаман говорив від часу до часу: "Тихо, дїти!" тоном, що приказує, але ще не грозить.

На вечеру були горячі смачні кишки, які приїхали були зі мною на ючняках (Tragtiere), знаменитий комісняк і чай варений в глинянім горшку. Кому сего було за мало, додавав ементальського сира, якого груда стояла на столї.

Вечеру перебивали стрільцї, які приходили до атамана з ріжними приказами. Телєфонїст кликав атамана дуже часто до телєфону. Лиця товаришів при столї були умучені, але веселі. Вже від кількох днів находять ся в постійнім поготівлю, але нїчого собі не роблять з гарматних стрілів.

Перед кількома годинами влучив ґранат в сусїдну хату, вивалив одну стїну, але стрільцям, що там стояли на кватирі не зробив нїчого. Героєм попередного дня був хорунжий Сьвідерський. Орлиний ніс, смагляве лице, веселі очи, приємна усьмішка. Оповідав нам, як єму удало ся з нецїлою сотнею сотника Р. Дудинського відперти цїлий баталїон Росиян.

Росияни зійшли з гори Маківки так обережно, що підійшли недалеко стрілецьких окопів. Сотня сотника Дудинського стояла на поготівлю коло окопів, щоби їх пильнувати. Росияни приблизили ся по тихоньки з боку і були би забрали всїх стрільцїв в окопах до неволї. Стрільцї в ровах не могли нїчого бачити. Хорунжий Сьвідерський думав, що се рухи наших стрільцїв, які були на перших становищах. Але коли хмара ще більше наблизила ся, пізнав, що се ворог. Здивований, не тратить рівноваги і приказує поготівли йти до приступу. Москалї кричуть до наших: "Руки в гору!" — але хлопцї мечуть ся вперед. Розпочала ся бійка на баґнети і кольби. Москалїв було понад 800, наших понад 100. Боротьба тревала на потемки щось з годину. Се було коло 9-тої вечером. Ніч була погідна, але без місяця. Росияни цофнули ся до своїх становищ і стріляли безперестанно через цїлу ніч. Стрільцї відповідали. Доперва над раном успокоїли ся обі сторони і пальба затихла.

При столї сидїв д-р Рихло, який перед вечером був на становищах стрільцїв і щепив їх на холєру і на тиф. Се молоденький лїкар, просто з унїверситету, рухливий, жвавий, в окулярах. Оповідав як Росияни завзяли ся на єго гарний шпиталь, звичайну курну хату. Один ґранат впав на подвірє, другий розбив ворота а червоний величезний хрест на білій плахтї повіває з паркану. Росияни видїли, що коло хати крутило ся много стрільцїв, і острілювали її длятого. Оповідав, як з вчерашного приступу осмотрював ранених. Поляглих поховало ся на місци.

Я від себе говорив про Відень, розповідав народні і міжнародні новинки. Всїх убавила вістка, що у Відни можна хлїб дістати лише за квітком. Розповів я і про сьвячене в віденській "Сїчи", де наші панї написали много привітних карток до стрільцїв. Картки зайшли до адресатів і утїшили їх.

Атаман перервав розмову зазивом, щоби йти спати, бо такий спокій, як нинї рідко лучає ся. Треба єго використати і виспати ся. Яко гість дістав я право до тапчана. Було твердо і зимно, а під голову підстелив я лише хлїбник, але сон був смачний. Лише телєфоністи не спали. Вони міняли ся що дві години і наслухували. Рано збудила мене трубка телєфону. Стали всї. Вже рипіла наша "качка". Так назвали гармату, що розміщена коло хати на горбку. Та вже нїкому не дала досипляти. На снїданє стрілецька чорна кава. Се був день 1. мая. В комнату входили стрільцї з ріжними рапортами, отаман висилав рівночасно ріжні прикази по сотнях.

День був погідний, весняний, прегарний. Ми усїли за хатою на приспі, де атаман приготовляв менї листи до Відня і поручив товаришеви Гарасимови, курінному писареви зробити спис страт. Атамана покликано до телєфону, а коли вернув, подав вістку, що всї стрільцї з села виходять, бо дістали приказ іти чим скорше на становища. Розходять ся стрільцї з приказом по кватирах, за пів години вирушають всї під гору Маківку.

В атаманській кватирі лишив ся писар, телєфонїст і два послужники. Я взяв з собою сьвітлинний прилад і пішов з сотнею Дудинського, яка була призначена яко резерва. Резерва розкладає ся на горбку. За нами Головецько, перед нами долинка, за долинкою гора Маківка. Се подовгаста гора, має три верхи а два сїдла, поросла скрізь густим лїсом а в лїсній гущі розложили ся Москалї. Вони сходили тепер в долину, щоби наперти на нас, здобути занятий нами простїр і поступити наперед.

Загудїли наші і росийські гармати. Стріляли на себе і на становища піхоти. З нашого горбка видїли ми, як кулї падали на Головецько. Село, як завмерло, не знати, де люди подїли ся, деякі стрільцї виходили єще чим скорше з села. Ті пішли з атаманом на чолї до бою. Ми, резерва розкладаєм ся на горбку. Стрільцї копають собі глибки. Майже кождий має при собі рискалик. Кождий кладе ся і чекає дальших приказів. З гори Маківки свищуть попри нас карабінові кулї. Гранати падуть і зближають ся до горбка, де лежимо. Оглядаємо кождий стріл, які падуть щораз близше. Зробив я кілька сьвітлин а опісля зібрала мене цїкавість глянути, що там дїє ся в долинцї. Суну ся на грудях під вершок горбка. Сотник остерігає мене, але цїкавість веде до пекла. Не підсунув ся я ще до самого вершка, а противник підглянув мене і сипнув стрілами в мою сторону. Цїлий рій стрілів забренів менї попри голову. Чим скорше зсунув ся я в діл і обшукав себе, чи не ранений. Товариші говорили мені давнїйше, що рану з початку не чути, а я не хотїв вірити, щоби так много стрілів на мене впало і анї один не поцїлив. Рани не було нїякої. Не маючи вже плит, просив я одного товариша, щоби взяв в опіку мій прилад, а менї відступив хоч на якийсь час кріса. Але він був еґоїст і хотїв сам стріляти "на Москаля".

Сотник скористав з мого положеня, що я без моєї мунїциї себтобез плит і поручив менї удати ся до атамана і поспитати, чи резерва має вже поступати вперед.

Потоком сходжу до Головецька, бо на дорогу бють ґранати. Стрічаю по дорозї ранених стрільцїв, які йдуть до осмотру, щоби дістати першу поміч. Оповідають, що як раз тепер найбільший бій. Ранені в руку йдуть самі, тяжше ранених піддержують лекше ранені. Ранені йдуть свобідно дорогою, неначе в переконаню, що їх тепер куля не повинна поцїлити, а ґранати надуть в село, один по другім. З другої улички, виджу, веде двох стрільцїв товариша Ґулку. Куля карабінова дум-дум урвала єму праву щоку, устна яма отверта, кров ллє ся, очи на впів завмерлі; ті терпіли свої рани мовчки, він страшно стогнав. Доходжу з раненими до хати, де осмотрює д-р Рихло. Четар Саєвич переймає від мене звіт сотника для атамана, а лїкар просить мене, щоби поїхати до Славська по вози для ранених. Довкола хати бють ґранати, ранені не можуть тут лишати ся. Я досїв осїдланого коня, що стояв в стайни на все приготований. Стежками переніс мене кінь скоро а обережно до Славська. Під вечір вернув я з трема возами нашого трену до перевязнї (Verbandplatz) як раз в пору, бо зачали горіти хати від росийських стрілів а пожежа зближала ся щораз більше до хати, де були наші ранені разом з лікарем. Цїле село в огни. Люди виносять рештки свого майна, не з розпукою і криком, але з холодним спокоєм, який виховала безперестанна небезпека: так вже мусить бути. Ідемо попри самі горючі хати, дим гризе, полумінь пече, хата коло тої хати, яка є перевязнею, вже в огни. Млин в огни. Вода падає на колесо, колесо крутить ся, а млин палахкоче.

Д-р Рихло виправляє легко ранених пішки, тяжше ранених кладемо на вози. Заледви вози від'їхали, заняла ся хата і станула небавом цїла в поломіни. Десь вже по 7-мій. Сумерк. Хати горять неначе смолоскипи, д-р Рихло відходить на побоєвище. По дорозї стрічаєм атамана і четара Саєвича, які вертають осмалені від диму і пороху, але з лицем погідним. Атаман оповів менї перебіг битви.

Я йшов з сотнями під Маківку, коли розмах Росиян був найбільший. Їx було чотири рази більше як нашого війська, що там ставило їм опір. Наші вояки приневолені були подавати ся взад. В тій власне хвилї приходимо ми стрільцї. Даю приказ четареви Яримовичеви йти на правім крилї а четареви Каратницькому йти на лївім крилї до приступу. Четарі виконують сей приказ і стрільцї мечуть ся з баґнетами на Росиян. Росияни зміряють ся до наших, щоби дати сальву. Стрільцї падають на землю, щоби зберегти ся інстиктовно від стрілів, підносять ся і йдуть вперед, як той лев, що причаює ся, щоби одним скоком кинути ся на добич. Розпалює ся битва на житє і смерть. Вояки видять очайдушну відвагу стрільцїв, перестають подавати ся в зад, ступають вперед, переходять до приступу і з стрільцями на чолї приневолюють Росиян до утечі. Лише виключно стрільцям треба завдячити, що побіда перехилила ся на нашу сторону. Боротьба тревала від 10—2 в день. Наші пушки часто відзивали ся і се підносить само певність. Аж коло 1-шої замовкли і то було неприємне. По першій зачали знов бити, але Росияни цофнули ся вже були. Пушки греміли опісля аж до 7-мої вечером.

Се розказав нам атаман. Др Рихло йде на поле бою, я вертаю з атаманом і четарем Саєвичем в село. Тов. Саєвич розповідає таку пригоду: Один стрілець паде ранений кулею, скидаю з себе блюзу, дру мою сорочку і перевязую рану. В тій хвилї, коли се роблю, трафляє раненого друга куля в голову і убиває єго на смерть.

Ми вже в селї. З хати атамана лише згарища. Довкола яма при ямі від ґранатів мов які, природно зроблені окопи. В одній з таких ям, глубокій на півтора метра і широкій на три метри, побачили ми гурток овець. Стрілянина зігнала їх з гір до села. Перелякані схоронилися, дрожачи зі страху, в ямі від ґранату! В селї лишило ся єще три хати. Атаман дає приказ заложити в одній з хат телєфон. Стрілецька резерва приходить зі становищ, розбиває шатра а також розміщує ся по тих стодолах, які єще не згоріли. В окопах лишила ся стрілецька передна лїнїя. Небавом надійшли ючні конї з саґанами і вози з хлїбом. Резерва дістає їсти на місци, для лїнїї відносять їду на становища.

Телєфон вже працює. Всї помучені і голодні, але веселі. Телєфонїчним дротом іде вістка: "Nur die Ukrainer haben die Situation gerettet".

Дивізия висказує стрільцям високе признанє в дни 2. мая. Відпис ceго признаня привіз я з иншими письмами від атамана і стрільцїв до Відня.

[Дїло]