[КРИТИКА І БІБЛІОГРАФІЯ]
В серпневому, вересневому й жовтневому номерах «новоерівського» журналу «Правда» за 1891 р. Б. Грінченко надрукував під псевдонімом Василь Чайченко «критичну статтю», що звалась «Галицькі вірші». В цій статті він розглядав вірші з «Зорі» за 1883—1889 рр. Віршам Івана Франка, що друкувались у «Зорі», Грінченко закинув, уже в першій частині статті, надрукованій у серпневому номері, «нетрохи полонізмів» і «дуже багато, більше, ніж у інших, москалізмів». Ця перша частина статті Грінченка й викликала статтю Франка «Говоримо на вовка, скажімо і за вовка» («Зоря», 1891).
Франко зарахував Грінченка до мовних пуристів і своє ставлення до його висновків висловив так: «Мені бажалось би своїми увагами докинути цеглинку до взаємного порозуміння між українцями і галичанами на полі язиковім і таким способом причинитися до полагодження одного дуже валеного питання — будучої єдності і одноцільності нашої літературної мови, будучої, повторяю, бо тепер ми ще її не маємо і задля звісних, дуже важних причин мати не можемо». Франко підкреслив, що внаслідок відриву Наддністрянщини від матернього пня «ми не маємо і не могли мати досі спільної одностайної літературної мови. Намагання до її витворення, — писав Іван Франко,— почалось тільки недавно, і то саме у галицьких письменників, в тім числі й у декотрих так поганьблених д. Чайченком і наштемпованих редакцією «Правди». Намагання те проявилось у них не гордим сектярським пуризмом, а охотою вчитися своєї рідної мови, черпати її з усіх джерел доступних: з ліпших письменників українських і з уст рідного народу. Тої стежки вони й держаться, завсіди вважаючи, що мова, хоч і який коштовний скарб, не є все-таки найвищим скарбом; що життя народу і його розвій, придбання економічні, громадські і духовні є скарби далеко важніші, для котрих мова є тільки одним із способів».
Франко постійно працював над тим, щоб якнайбільше наблизити мову своїх творів до загальноукраїнської літературної мови.
У другому доповненому виданні збірника своїх поезій «З вершин і низин» він у «Передньому слові» до нього писав 27 березня 1893 р.: «Не потребую й додавати, що вибираючи свої давні вірші до оцеї збірки я не вважав їх історично-літературними документами котрі повинні друкуватися, не зміняючи «ніже титли, ніже тії коми». Я користувався авторським правом і, не тикаючи основної думки, підправляв мову вироблення котрої до ступеня мови літературної за останніх 20 літ все ж таки значно посунулось наперед, може й не без моєї скромної підмоги. Що в моїх давніших віршах мова не все чиста, це ще тим легше зрозуміти, що я особисто переходив деякі такі ступені розвитку (а хто в Галичині не переходив їх в тім часі!), де панувало намагання притлумити почуття живої, чистої народної мови, котре змалку ще було у мене сильно розвите. На мені в мініатюрі повторилось те, що в великім розмірі бачимо на всій галицько-руській літературі: школа, граматики і спори язикові прибили і закаламутили чистоту народної мови».
Про свою працю над наближенням мови «Лиса Микити» до літературної української мови висловився Франко в заключній частині своєї статті «Хто такий «Лис Микита» і відки родом?», доданої до тексту «Лиса Микити» в другому переробленому й розширеному виданні 1896 р. Тоді Іван Франко писав: «Я дбав про те, щоби мова моєї переробки, не тратячи основного характеру галицько-руського наріччя, все-таки не разила й українців і наближувалася до тої спільної галичанам і українцям літературної мови української, витворення котрої так дуже потрібне для нашого суцільного літературного розвою». У передмові до четвертого видання «Лиса Микити» в 1909 р. автор говорив про нові «дрібніші, язикові і правописні поправки».
До другого видання «Захара Беркута» Франко додав коротеньку, але важливу своїм змістом передмову, датовану: «Криворівня, 1 серпня 1902». «Випускаючи в світ «Захара Беркута» другим виданням двадцять літ по виході першого видання, — писав Франко, — я обмежуюсь на виправленні язика відповідно до того поступу, який зробила наша літературна мова протягом цих двадцятьох літ».
1914 р. в «Міжнародній бібліотеці» Іван Франко перевидав свою написану ще восени 1881 р. в Нагуєвичах працю під заголовком «Темне царство». Студія з приводу Шевченкових поем «Сон» і «Кавказ». Видана для вшанування сотих роковин уродин Тараса Шевченка. У «Передньому слові» до своєї праці Франко відмічав, що «поробив у тексті деякі, не дуже значні язикові, стилістичні та речові поправки». В книзі І — II «Літературного архіву» (1931 р.) була надрукована праця «Язикові та стилістичні поправки Франка в тексті літературно-критичної студії — «Темне царство», в якій наведено понад 300 поправок, зроблених письменником в невеличкій книжечці розміром в один друкований аркуш. Ще цікавіша була стаття про мовні та стилістичні поправки Франка в белетристичних творах. Але поки що досліджень, в яких би була показана праця Франка над мовою, на сьогоднішній день немає.
На індивідуальні риси в мові кожного письменника, зокрема талановитого, Франко звернув увагу в 1902 р. у статті про Михайла Старицького: «Здається, мова — це щось спільне нам усім, а проте нема сумніву, що, як кожна дитина в перших роках виробляє собі свій окремий жаргон, так і кожний письменник, особливо талановитий, виробляє собі свою окрему мову, має свої характерні вислови, звороти, свою будову фраз, свої улюблені слова. Письменник, у якого нема своєї індивідуально забарвленої мови, — слабий письменник, він пише безбарвно, мляво і не може рахувати на довшу, тривку популярність».
Коли з київського видавництва «Вік» звернулися до Франка за дозволом замінити в запланованому збірнику його оповідань наддністрянські вислови наддніпрянськими, Франко погодився і 28 жовтня 1901 р. відповів: «Не писав вам, бо згоджуюсь вповні на все, чого бажаєте, а власне на заступлення незрозумілих вам галицизмів словами зрозумілими для української громади. Ось і зараз посилаю вам цидулку з поясненнями того, що ви повиписували».
Київський «Збірник творів Івана Франка» вийшов у світ у видавництві «Вік» у трьох томах. Яскравим прикладом того, що Франко дозволяв робити мовні зміни в своїх творах може бути лист його до видавництва «Вік» від 17 квітня 1907 р: «Само собою розуміється, що я не маю нічого проти того, щоб ви робили в моїх оповіданнях які хочете язикові зміни, коли вже вважаєте мою мазанину придатною для лектури ваших селян. Даю вам і наперед таку повновласть».
Протягом усього свого життя Франко прагнув до загальноукраїнської літературної мови, тому, перевидаючи свої твори, він робив поправки в давнішій мові їх відповідно до своїх нових поглядів на справу. Вивчаючи виправлення, зроблені Франком в давніших текстах творів, ми бачимо, що становило його окрему індивідуальну мову, його характерні вислови, звороти, будову фраз, його улюблені слова.
На наш погляд, перед радянським літературознавством, і зокрема франкознавством, в справі видання творів Франка відкриваються два шляхи: суворо академічний і, так сказати б, популяризаційний. Художні твори Франка, а також белетристику, перекладену Франком з інших мов на українську мову, треба видавати із збереженням 0собливостей мови Франка, без всяких змін, як історично-літературні документи, але у фонетичній транскрипції, проте аж ніяк не правописом у теперішньому розумінні. Це було б суворо академічне видання для наукового дослідження мови Франка, і для того не досить широкого кола громадян, ЯКІ цікавляться тим, скільки труда вкладав Франко в роботу над мовою своїх творів. Таке видання, як і видання всіх суто наукових творів письменника, повинна здійснити Академія наук УРСР. Наукові праці Франка слід друкувати лише за сучасним правописом..
За сучасним правописом друкуються також усі твори Франка, призначені для масового читача. Але при видаванні їх виникають неабиякі труднощі мовного характеру. Базою загальноукраїнської літературної мови стала мова Полтавщини й Київщини. Створена партією Леніна—Сталіна Українська Соціалістична держава, як невід’ємна складова частина неосяжного Радянського Союзу, уможливила нечуваний перед тим розвиток загальноукраїнської мови не лише як мови літератури й театру, а й як мови шкіл від найнижчих до найвищих, мови науки в найрізноманітніших її галузях, мови газет і журналів, мови трибуни й усіх ділянок державного та громадського життя. Слова, сказані Франком у статті «Літературна мова і діалекти» про те, що «літературна мова, мова школи, церкви, уряду і письменства робиться справді репрезентанткою національної єдності, спільним і для всіх діалектів рідним зв’язком, що сполучає їх в одну органічну цілість», можна віднести до української мови лише за радянського часу, зокрема після возз’єднання українського народу в єдиній Українській Радянській державі.
Волею Радянського уряду, завдяки мудрій національній політиці партії Леніна-Сталіна, героїчна Червона Армія визволила відірвану від матернього лона західну частину українських земель, здійснено прагнення українського народу до об’єднання в одній українській соціалістичній нації. Згадані слова Франка про роль літературної мови для національної єдності ще ніколи на протязі історичного життя українського народу не мали такої сили та значення для українців, як саме в наші часи. Пройде ще якийсь час і одна спільна українська літературна мова зв’яже всі окраїни української етнографічної території з її центральною частиною.
Мова творчості Франка розвивалася в надзвичайно несприятливих умовах. Церква, поганою мовою видавані шкільні підручники та граматики, германізаційні та полонізаційні заходи уряду та впливи, місцеві говірки, так зване «язиччя» в книгах і пресі, боротьба за правопис і мову аж до намагань деяких кіл створити спеціальну наддністрянську літературну мову і т. ін. дуже утруднювали, гальмували творення спільної літературної мови українського народу. Специфічні умови, в яких знаходилось населення західноукраїнських земель, пояснюють труднощі і перешкоди в творенні української літературної мови і тим більше підкреслюють значення Франка, що постійно брав найактивнішу участь у творенні спільної для наддністрянців і наддніпрянців літературної мови. Все це говорить про те, що радянським літературознавцям необхідно з величезною увагою і дбайливістю розв’язати питання про оформлення творів Франка, призначених для широкого кола читачів.
Ця увага та дбайливість повинні відповідати тому величезному авторитетові, яким заслужено користується Франко як революційно-демократичний письменник і титан мислі, але в якого чистота мови не дорівнює значенню його творчості. Щодо чистоти літературної мови в далеко кращому становищі, ніж Франко, були його наддніпрянські товариші по перу, які брали зразки мови для себе з народної творчості, з найкращих мовних традицій української літератури й місцевих народних говірок, зокрема Київщини і Полтавщини.
Зважаючи ня труднощі мовного оформлення багатогранної спадщини Франка, я в лютому 1940 р: зайняв окрему позицію на першому засіданні редколегії ювілейного видання творів Франка. Я обстоював те, що принаймні одночасно з масовим виданням, якщо не раніш, треба видати поезії, оповідання, повісті і драми як оригінальні, так і перекладені Франком як історично-літературні документи, на мові письменника без найменших змін, за винятком етимологічних текстів, які слід передавати фонетично. Шо ж стосується масового видання, то його подати мовою, якою, напевне, писав би Франко, коли б дожив до нашого часу, але зберегти при цьому індивідуальний колорит мови письменника. Редколегія зайняла тоді компромісну позицію в справі правопису і в справі мови Франка.
Редколегія приєдналася до пропозиції проф. Василя Сімовича, який спирався на уже цитовані слова Франка в другому виданні «Лиса Микити» про його мову. Це була застаріла думка, і її не висловив би Франко в 900-их роках.
На засіданні редколегії 27 квітня 1940 р. затверджено «Інструкцію до видання ц ювілейного зібрання творів Івана Франка». П’ятий пункт інструкції ставив таку вимогу: «Тексти всіх творів цього видання друкуються за сучасним діючим правописом української мови. Відхилення від нього допускаються лише при підготуванні поетичних творів в тих випадках, коли додержання сучасного правопису пошкодило б ритмові та римі віршів. Прозаїчні тексти друкувати обов’язково за останніми редакціями, що їх редагував сам Франко, як правило, зберігаючи мову, фразеологію і стиль Франка, ні в якому разі не міняючи його мови. Слова незрозумілі, рідкі діалектизми тощо пояснювати або в підтекстових поясненнях, або, створюючи при кожному томі словничок незрозумілих слів, в кінці даного тома».
Однак «у процесі редакційної роботи над виданням творів Івана Франка виникла необхідність розширити й вияснити докладніше п'ятий пункт інструкції редколегії, щоб потім не було ніяких непорозумінь». Так починалося додаткове пояснення п’ятого, пункту інструкції редколегії, датоване 11 червня 1940 р. На нараді редакційних працівників проф. Сімович зробив доповідь, на основі якої нарада прийняла ряд постанов. Ухвалені постанови розглянула й перевірила обрана нарадою комісія, в складі академіка Кримського, проф. Сімовича і автора цієї статті як редактора двадцяти томів. Комісія затвердила ці постанови на своєму засіданні 10 червня 1940 р.
В поясненні вимогу інструкції редколегії про те, щоб «прозаїчні тексти друкувати обов’язково за останніми редакціями», поширено «й на твори поетичні. Бо ж говіркові мовні форми Франко виправляв на літературні не тільки у своїх прозових творах, а й у віршах, залишаючи їх тільки для ритму й рими там, де переробити вірш було важко, або де цього вимагав спеціальний колорит». Редакція мала залишити говіркові граматичні форми: 1) в діалогах його персонажів (підгірських селян галицьких робітників, ремісників, інтелігентів, арештантів, волоцюг, вуличників і т. д.), чи це будуть новели, чи драматичні твори, чи повісті; 2) в римах віршових творів; 3) в усіх тих випадках, коли автор говорить від себе, але його мова відтворює відповідний колорит і вказує на прикмети персонажів; 4) у віршових творах, коли цього вимагають закони ритму.
Постанови наради були викладені в шести пунктах. Перший пункт стосувався граматичних форм й містив такі вказівки:
1. Хоч поет вживав у давальному відмінку чоловічого роду тільки форми -ови, -еви, заміняти їх літературними формами -ові, -еві.
2. У 4 відміні іменників залишити говіркове (але дуже поширене і на Наддніпрянщині, наприклад, на Поділлі, в Чернігівщині) закінчення -є (житє, чутє, — тут велику роль має ще й наголос, наприклад, пита́ння, бажа́ння — пи́танє, ба́жанє, «але попередній приголосний слід подвоювати, бо зустрічаються в таких явищах (староукр. -іє, -ія, -ію) і у Франка подвоєння, наприклад, сіллю («Гадки над мужицькою скибою»), цвіллю («Тюремні сонети», XIV), і до того можуть виникнути інколи непорозуміння (пор., наприклад, слово «лють» і «ллють»), а структурі мови Франка таке подвоєння не вадить».
3. У 3 відміні іменників (типу: 1. повість, 2. тінь, 3. піч) залишати в першому випадку (може і в другому) скрізь и (род., дав., місц. відм. однини, називн. множини — повісти) з огляду на те, що тут інших форм поет ніколи не знав, і вони для нього характерні; у двох інших типах, головним чином у третьому, подавати слова в названих відмінках за законами теперішньої граматики і, бо в творах поета, поряд з формами — ночи (отже й — очи), бувають і форми — ночі («Нове життє»), печі («Профілі»), в інших формах цієї відміни (наприклад, в орудн. одн.) йти за теперішніми законами (повістю, тінню, ніччю), але зважаючи на закони ритму й рими (повістю, повістію; кровію, кров’ю).
4. В род. множ, цієї самої відміни (і в подібних випадках) вживати закінчення -ей (так спершу й писав Франко, виправляючи пізніше це закінчення на -ий), а закінчення -ий залишати для збереження рими, пор.: грудий -пий;
5. Люди, а не люде (Франко писав і так і так).
6. У місц. одн. м’яких груп давати закінчення -і (на коні, на вогні), бо це закінчення зустрічається у поета не раз і не для рими; пор.: на землі («Ботокуди»), на старці («Наймит»), в полі («Гадки на межі»), в погоні (сонет X); говіркове (й історичне) закінчення -и залишати для збереження рими: жили — на земли, скали — земли, у груди — люди.
7. Говіркові форми: медведьом, плечо́м; в очах, в очох, у сінех, у грудех; силов кривдов, тобов, котров, цілов, твойов і т. д. — замінювати скрізь літературними, а у віршах залишати тільки для рими (наприклад, плечом, тимчасом).
8. Форми двоїни скрізь зберігати, наприклад дві вереті.
9. Енклітичні займенникові форми: ми — мені, ти — тобі, си — собі, м’я — мене тя — тебе, і скорочені — го — його і т. д., які Франко виправляв, де міг, на літературні, і яких, наприклад, пізніше не вживав, виправляти на літературні, залишаючи їх тільки в поезії для збереження рими, ритму і колориту (в розмовах, у монологах та ін.), у прозових творах; те саме торкається форм.
10. Єго — його, єму — йому, него — нього, нему — ньому, єї — її (род., дав., знах. відм.), ю—її, ню— неї, всего — всього, всьої — всеї, мні, міні — мені, вна, вни — вона, вони, які треба для ритму замінювати, як це робив Франко, літературними хіба що на це не дозволить інколи (наприклад ю, ню) ритм.
11. Зберігати форми род. відм. одн.: свої — своєї, твої — твоєї, мої — моєї, але так само замінювати скрізь їх літературними.
12. Зберігати такі паралельні форми, як твойого — твого, твойому — твоєму, тво- му як такі, що не викличуть непорозуміння.
13. Зберігати редупліковані форми: сеся, сесе (наприклад, «скалу сесю розбить»), тота, тото («зліз з воза...», «взяв тото до рук»).
14. Зберігати займенники сей, ся, се, не змінюючи їх займенниками цей, ця, це («це два різні займенники!»).
15. Прикметники м’якої групи, яких у мові Франка (в давніших творах) майже немає, залишати у м’якій формі (літній, осінній, давній), а давати їх у твердій формі тільки в поезії для збереження рими (давни́й, літни́й).
16. У другому ступені прикметника суфікс -ій, -інший заміняти формою—іший, а форму цього суфікса -ійший, характерну для мови письменника, залишати для колориту, головним чином в поезії; пор. «судіть гострійше», «тяжше ще» («Думи пролетарів»).
17. Дієслівні форми: береся, несеся замінювати літературними береться, несеться (так робив і Франко); такі форми, як: бересь, несесь, хочесь, гнесь — у прозі замінювати літературними (береться, несеться), у віршах залишити тільки там, де цього вимагає ритм або рима.
18. Архаїчні галицькі форми: ходив’єм, робилисьмо, ще-м не продав і т. д. залишати тільки в діалогах, розмовах персонажів, а в усіх інших випадках — замінювати літературними.
19. Сказане в п. 18 торкається і форм майбутнього часу (буде траскав, будете знали і т. д.), які слід по змозі в прозаїчних творах замінювати літературними, а у віршах (і в діалогах) залишати відповідно до вимог, наведених вище.
Другий пункт пояснення нагадував, що при виданні творів Франка треба застосувати закони сучасного правопису щодо вживання великих чи малих букв, апострофа, щодо транскрипції іншомовних слів (пролог, лавіна, легенда, соціалізм і т. д.. але за традицією, наприклад, гимн, а не гімн і т. д.); щодо писання суфікса -ський, -цький і взагалі щодо пом’якшення приголосних, зазначення довгих приголосних (у вимові) типу: дванадцять, двадцять, п’ятдесят; щодо таких явищ, як: умирати, витати; щодо вживання розділових знаків; щодо того, чи писати вкупі чи окремо деякі сполуки слів і т. д.
Але одночасно пояснення зазначувало такі відхилення від правописних законів.
1. Наголошене и (инший), хоч правопис і вимагає і, треба залишити для збереження рими (пор. «зелений явір, ще зеленіша ива, між усіма дівчатоньками ти одна мені мила»).
2. Звукову колишню сполуку ър + приголосний передавати через и, коли у Франка на тому місці маємо і, е (гримить, тривога, кривавий), але залишати о, е, коли Франко їх вживав (пор., наприклад, і не блідній і не дрожи, кервавий кертиця і т. д).
3. Іншомовне латинське g передавати згідно з приписами правопису українською буквою г хоч Франко зберігав у нових редакціях і [ґ] (інтелігенція, сигнали, генеалогія), але у чужих іменах власних (Goethe, Wagner і т. д.) слід було б вживати, як це було давніше.
4. Залишати протетичне в там, де поет його вживав (вулиця, вогонь), і не давати, де його в поета немає.
5. Частку -ся і форми -му, -меш, -ме писати з дієсловом разом, коли вони стоять після нього, й нарізно, коли їх поет вживає перед дієсловом («додолу ся схилили», «вівці муть пастиря пасти»).
6. В іншомовних назвах та іменах додержувати законів мови Франка і взагалі західноукраїнської традиції (наприклад, Вифлеєм, а не Віфлеєм).
Третій пункт пояснення торкавсь окремих слів і висловів, які можуть викликати сумніви при редагуванні. Вирішено вживати в текстах такі Франкові форми: ледяний, кождий, як (коли), тре, тра, нич-ніщо, шестий, семий, варстат, замість (Франко іноді вживав замісь); ланц на ланци (а не — ланц на ланці), коц; глибокий і глубокий, відповідно до того, як коли вживав їх поет, пчола і бджола, остатній і останній; утікла — в поезії, коли це потрібно (утекла — у прозі); пізнасть (у поезії), у прозі — пізнає; спічнуть (у поезії), у прозі: спочинуть. Треба (виправляти (за Франком): слина—як, коли; желізний на — зелізний; ратувати на—рятувати, слези на — сльози; доси на — досі; вперед на — колись; оп’ять на — знов; проч на — геть, але залишати слово «свобода», яке поет виправляв інколи на — вільність, слово «відтак», що його Франко замінював словом «пізніш», бо «відтак» через літературу стало вже загальновідомим літературним словом.
У четвертому пункті говорилось про необхідність ставити у віршах наголоси в тих словах, в яких вони відхиляються від літературної норми і можуть викликати у читачів неправильне розуміння ритму, наприклад: ціли́й, пі́сні (назив. відм мн.) лю́блю, ту́лю («до серця свого ту́лю»), пада́ («хай тінь найменша не пада́ на тебе, цвітко зв'яла», прапор (у Франка є і прапор), сліду, у 3-ій ос. оди. тепер, часу: гасить, вари́ть (-ва́рить), похвали́ть (похва́лить); ка́жу, соло́дко, комі́сар, умає́ний, ноше́ний і т. д.
П'ятий пункт торкався мови літературно-критичних статей: в літературно-критичних статтях, насамперед із перших часів діяльності Франка, треба виправляти мову відповідно до теперішніх вимог, бо тут важлива не стільки сама мова, як зміст праць, а давнішні і застарілі або нарічеві форми можуть часто викликати й непорозуміння в читачів.
Останній, шостий, пункт пояснення вирішував справу цитат із праць так званих «москвофільських» авторів. У цитатах із творів «москвофільських» галицьких авторів так званий етимологічний правопис замінювати на сучасний український, оригінальні цитати залишати тільки там, де етимологічні знаки (ъ, ы, ҍ і т. д.) мають своє спеціальне значення (наприклад, коли поет глузує з тих, що вживають ці знаки).
Але не так легко можна було редакційним працівникам розібратися в тому хаосі, який виникав внаслідок компромісного становища в справі мовного оформлення творів Франка в їх ювілейному виданні. Таким чином ще в 1941 р. напередодні виходу в світ двадцятип’ятитомного видання творів Франка довелося знов готувати записку «Про мовно-правописне оформлення ювілейного видання творів Франка». Її зробив проф. Сімович, а зауваження до неї подав акад. Кримський.
У записці Сімовича говорилось: «Авторські тексти в творах Франка наближаються до сучасної літературної мови, причому зберігається ряд особливостей, щоб мова автора, як він того бажав, «не тратила основного характеру галицько-руського наріччя». Слід пам’ятати, що це Франко писав про мову «Лиса Микити» ще в 1896 р.; він не сказав би цього в 1906 р., а тим більше пізніше.
Далі в записці Сімовича було: «Мова персонажів, якщо вона забарвлена говоровими формами, передається майже з фотографічною точністю, в інших випадках оформлюється однаково з авторським текстом. У зв’язку з цим виникає ряд паралелізмів (наприклад, солі, на землі, очі, життє, інший і под. у мові автора і соли, на земли, очи, житє, инший, інчий і под. в локалізованій мові персонажів). Слід зауважити, що у самого Франка мова автора і мова персонажів у творі (за нечисленними винятками) однакова: або літературна або локалізована (забарвлена діалектизмами); двоплановість мовна проводиться власне в ювілейному виданні. Аналогічні явища маємо і у віршах, там, де виразно зберігаються Франкові написання через вимоги рими і ритму.
Мова персонажів у драматичних творах оформлена як авторська; виняток становить лише «Послідній крейцар», де персонажі говорять то прозою, то віршем, притім мова рясніє діалектними формами, які довелось залишити, уніфікуючи віршову і прозову мову кожного окремого персонажа».
Сімович домагався:
1. Зберегти у ювілейному виданні такі написання Франка, які відрізняються від загальновживаних: а) в окремих словах: безвідома, більшіти, богатство, богатий, боронити чого, бохонець, будущина, вдолину, надолину (-вниз) і т. д.; б) о, а не і: голословний, різнородний, вуголь, торговля, бров, голов і под., дословно і т. д.; в) е, а не і: сумежний, г) -іннє, а не -ення: значіннє, вражінне і т. д.; д) -ованнє, а не -ування: польованнє, реагованнє, барикадованнє і т. д.; е) -очко, а не -ечко: містечко, тістечко; є) о у прислівниках, а не -е, -у і под.: навмисно, і под., рішучо, болючо, переконуючо, чаруючо і под.; ж) у формах: лев — льва, заяць — заяця, відро — ведер, смерека — смерік (тимто й смерічка), любов — любови, кров — крови, річ — річі, плем’я, рам'я, ім’я — племени, рамени, імени, лягти — ляг, дерти — дру, дрете, дріть, жувати — жвете, бачити — бачуть, держати — придержуть, бігти — біжуть і т. д.
2. Зберігається родовий відмінок іменників чол. роду, як його вживав Франко, в зв'язку з чим можуть траплятися поряд паралельні форми, наприклад, вагона — вагону.
3. В іншомовних словах: аллилуя, алябастер, амнестія, аптика, архимандрит, архинімецький, але: архівний, архів, афіша, білярд, бриляит та ін.
4. Паралельні явища: А) в мові автора та його персонажів: а) о — і: бог — біг войсько — військо, комната — кімната, конець — кінець, локоть — лікоть, возьму — візьму, возьми — візьми, возьміть — візьміть, догнати — дігнати і т. д„ зовсім — зівсім, зопсувати — зіпсувати, незопсований — незіпсований, народ — нарід, неволь- ник — невільник, олтар — вівтар, прозвище (прізвисько)—прізвище; б) е — і: берег — беріг, гнет — гніт, загибель — загибіль, перстень — перстінь, семейний — сем’я і сімейний, сім’я, сонечко — сонічко; в) а — я: кашлати — кашляти, мацати — мацяти, мрака — мряка; г) е — о: бубен — бубон, вузел — вузол, пекельний — пекольний, пісенька — пісонька, шляхетський — шляхотський, ясневельможний — ясновельможний; д) о — а: ломати — ламати; е) інші явища: камінний — кам'яний, закаменіти — закам’яніти, полумінь — поломінь, частувати — пестувати, воробці — горобці, з’їсти — ззісти, сяти — сіяти, вожд — водж, бджола — пчола, дождж — дощ, дразнити — дражнити, лаба — лапа, призьба — приспа, смерклося — змерклося, зиркнути — зирнути, розм’якшити — розм’ягчити, мгла — мла, встид, всхід, взір — стид, схід, зір, медвідь — ведмідь, відпочивок — відпочинок; є) у формах: заметь — замет, в чоботах — чоботях, вилами — вильми, добридень — добрий день; отой — оттой, отоді — оттоді і под., сами — самі, обох — обоїх, трьох — троїх, застряг — застряв, їдж — їж; ж) у прислівниках, сполучниках, вигуках: віддай — віддав, хай — най, проти — против, крадькома— крадьком, достойне — достойно, зате — зате, звичайне — звичайно, ледве — ледви, ледво, певне — певно, тогда — тоді, троха — трохи, видно — видко, тільки, стільки — тілько, стілько, гет — геть, ген — гень; з) у словах з різними значеннями: вітати — витати, літер (міра)—літра (посуд), проте — проте, пурпура (одяг)—пурпур (колір), стрепалось — стріпалось, тріскати, трискати; и) у словах іншомовного походження: адреса — адрес, аксамит — оксамит, арфа — гарфа, атаман — отаман, бісурмен — бусурман, гагіографія — агіографія, джокей — жокей, диспут — диспута, еманципація — емансипація, жандарм — шандар (шандаром — шандарем), каварня — кав’ярня, казамата—каземат, ковнір — комір, контентувати — контетувати, коридор — коритар, лакей— льокай—локай, ліберія—ліврея, клейноди — клейноти, манебри — маневри, міліон — мільйон, ревідувати — ревізувати, рецепт — рецепта, сантиментальний — сентиментальний, сигаро — цигаро, шабас — сабаш; і) в іменах власних: Драгоманів — Драгоманов, Костомарів — Костомаров, Методій— Мефодій, Амартол — Гамартол, Хома — Тома та ін.
Б) В мові автора і в розмовах персонажів (зазначені буквою р); а) в окремих словах вчора — вчера (р), горальня — гуральня (р), горілка — горівка (р), понеділок— понедівнок (р), дерев'яний — деревляний (р), здоров’є — здоровлє (р), догоряти — догарати (р), перепрошати — перепрашати (р) та ін., достачати — достатчати (р), достарчити (р), душити—дусити (р), єгомость — єгомосць (р), житній — житний (р) і под., книжечка — книжочка (р), ланцюг — ланцюх (р), ложка—лижка (р), мозком — мозгом (р), монарх — монарха (р), кігті, нігті — кіхті (р), ніхті (р), пияцтво— піяцтво (р), рятувати — ратувати (р), реченець—речинець (р), сажень — сяжень (р), сьорбав — сербав (р), суддя — судія (р), сьогодні — сьогодня (р), сегодня (р), сегодне (р), тоді — тогди (р), тут — ту (р), туй (р), часник — чосник (р); чесник (р), чеснок (р), чісник (р), хай, най—няй (р), чи—ци (р), шістка—шустка (р); б) в окремих формах: три дні —три дни (р), столяра — столяря (р), мужеві, дідичеві— мужови (р), дідичови (р), на місяці, на місці, на полі, волі — на місяця (р), місци (р), поли (р), воли (р), в сінех, в очах і т. д. — сінех (р), очех (р), очох (р), вона, вони — вна (р), вни (р), мені — мні (р), ми (р), тобі, собі —ти (р), си (р), мене, тебе — м’я (р), тя (р), мною, тобою — мнов (р), тобой (р), і т. д.
5. Не зберігаються такі особливості Франкових написань (в дужках — редакційні форми): а) о — і: безпомочність (безпомічність), немочний (немічний), безплодний (безплідний), заплоднювати (запліднювати); б) е—і; коренний (корінний), обтрепати (обтріпати), підозрень (підозрінь), ремесник (ремісник), але ремісло (ремесло), телепати (теліпати), трепотати (тріпотати), трепотання (тріпотання), так само: сел (сіл), сельце (сільцев); в) і — е; щітина (щетина) ріп’ях (реп’ях), потрібувати (потребувати), Київа, каміння (Києва, каменя) і далі: молодіжі, крадіжі, купілі і под. (молодежі, крадежі, купелі і т. д.); г) е — и: бреніти (бриніти), меже (межи, між), помеже (ромежи), трембіта (тримбіта), церульник (цирульник); д) е — о: женатий (жонатий); и — е: клийкий (клейкий), клине, клинуть (клене, кленуть), коринитися (коренитися), пажирливий (пажерливий), призирство (презирство), тримтючи (тремтячи); е) ьо—е: ньом, кленьом і под. (днем, кленем і т. д.), так само: ковальова кузня (ковалева кузня); ж) йо — є: крайочок (краєчок), але — полевий (польовий), боєвий (бойовий), знаємий (знайомий); з) і — и: стрівай (стривай), але — чиплятися (чіплятися); и) а — я: млявий (млявий), незрівнаний, спорохновілий (незрібняний); гультай (гультяй), бурак (буряк), пазурами (пазурами), ратувати (рятувати), діравий (діря|вий), драпатись (дряпатись) і так само: друк, дручок (дрюк), але — рямці, ряма (рамці); і) а—о: дораблятися (дороблятися), дорастати (доростати), перешкаджати (перешкоджати), повтаряти (повторяти), подабати (подобати), порабляти (поробляти), позваляти (позволяти), потапати (потопати), розгаратися (розгорятися), так само: прикаснутися (прикоснутися), маскаль (москаль), манастир (монастир), салдат, але гонятися, догоняти (ганятися і под.), хозяїн (хазяїн); ї) о — у: бодяк, бодяччя (будяк, будяччя), ковати, ковав (кувати, кував), полом’я (полум’я), яблоко (яблуко); ненаголошені суфікси: -уваний: зачудуваний, — увитий: придуркуватий, шпакуватий (у Франка: зачудований, придурковатий, шпаковатий); й) л —в: жолнір (жовнір), але цівковитий (цілковитий; к) без г завсігди (завсіди), нігде (ніде), спасибіг, щасти біг (спасибі, щастибі); л) хк—гк: вохкий (вогкий), лехкий (легкий), михкотіти (мигкотіти); м) зж, зч — ждж, жч: виїзжати (виїжджати), брязчати (бряжчати) і також: бжола (бджола); н) при збігу приголосних зберігати рдн: м’ягкосердий (м’якосерд. ний), милосердий (милосердний), але — не зберігати д: тиждня: заїздний (тижня, заїзний і т. д.); о) у вищих ступенях прикметників і прислівників: швидче (швидше), вижче, висше (вище), найблизший (найближчий); п) у складних словах: тисячиголовий (тисячоголовий, кількомісячний (кількамісячний); р) у відміні: тягар — тягаром (тягарем), стовбур — стовбурі, бовдур — бовдурі (стовбури, бовдури), селянин — селян., (селяни) і под., піч — печею, дрож — дрожею, тінь — тінею (піччю, дрожжю і под.), ступінь — ступня (ступеня), дивитися — дивлючися (дивлячися), тремтіти — тремтючи (тремтячи), тямити — тямлючи (тямлячи); с) в окремих словах: блеск (блиск), бризги (бризки), велит, велитенський (велет), виємок (виїмок), витревалий (витривалий), віт (війт), вчваль (вчвал), гармідер (гармидер), гильки, гиляки (гілки, гілляки), гузик (гудзик), діточий (дитячий), докола (довкола), дорогосказ (дороговказ), жартобливий (жартовливий), замирати (завмирати), зарум’янітися (зарум’янитися), збруя (зброя), звеніти (дзвеніти), звінкий (дзвінкий), зідхати (зітхати), змия (змія), знечевля (знечев’я), знитився (знітився), зовсі (зовсім), калужа (калюжа), картофля (картопля), кешеня (кишеня), кукуруза (кукурудза), келіх (келех), ланцюх, ланцюшок (ланцюг, ланцюжок), наближитися (наблизитися), нетерпливість (нетерпеливість), нетерпіливо (нетерпеливо), оббризькувати (оббризкувати), одалік (оддалік), одже (отже), обісте (обійстє), она, оно, они (вона, воно, вони), православ’є (православіє), пеньство (панство) і под., пнятися (п’ятися), позавтрі (позавтра), принаймі (принаймні), пущаннє (пущіннє), ріжний, ріжниця (різний), рісний (рясний), свердель (свердел), сележінка (селезінка), Сибірі (Сибіру), службиста (службист), соняшний, сонічний (сонячний), ссяти, сьяти (сяли), торощити, поторощений (трощити, потрощений), улий (улій), чяпіти (чапіти), цілювати (цілувати), шипот (шипіт), шкляний (скляний), шлюсар (слюсар), але — штемпель; т) у словах іншомовного походження: нім., фр. ü и —ю: авантура (авантюра), брунетка (брюнетка), буджет (бюджет); іе — ’є: карієра (кар'єра), портієр (портьєр), Молієр (Мольєр) і под.; іо — йо: серіозний (серйозний), сколюваний (скопійований); гр. ϑ — ф: логаритм, катедра, міт, патос (логарифм, кафедра, міф і т. д.); au — ау: павза (пауза), авдієнція (аудієнція); eu — ей: нейтральний (нейтральний); oi—уа: тротоар, тоалета, мадемоазель (тротуар, туалет, мадемуазель); нім. ei — еє: фаєрверк (феєрверк); інші слова: акафіст (акафист), банкир, банкер (банкір), банкретувати (банкрутувати), збанкретований (збанкрутований), белгієць (бельгієць), бисурмен (бісурмен), віля (вілла), гестикулювати (жестикулювати), гузар (гусар), дижурний (дежурний), делина (дилина), діямент (діамант), егзальтований (екзальтований), Емерзон (Емерсон), інтензивний (інтенсивний), колір, коліру (кольору), командант (комендант), комплет (комплект), конверзація (конвертація), коперта, конверта (коверта), крейцаря, крайцар (крейцара), мініятура (міньятюра), пасажер (пасажир), поспорт (пашпорт), патерпатра (патера), пергамен, пергамін (пергамент), перрон (перон), плюндрувати, пліндрувати (плюндрувати), поліціян (поліціянт), почта (пошта), протокул (протокол), рейон (район), ренський (ринський), різіко (ризико), сензація (сенсація), сируп (сироп), слюбний (шлюбний але слюсар, скляні), стемпель (штепель), хімія (хемія), цитат (цитата), чоколад (шоколад),
6. В іншомовних географічних назвах необхідно додержувати сучасного правопису (наприклад, Швейцарія, Рейн, Майн, Брюссель і т. д.), але у здавна прийнятих назвах або в біблійних (Єгипет, Тиверіада і їн.), чи в таких, що мали в західних областях України свою форму (наприклад, назви австрійських провінцій: Стирія, Тироль, Шлезьк), назви річок: Тиса, Одра, а не Одер та ін. і відбилися в цих формах у Франка, залишаємо форми, яких вживав письменник: Вільно, Станіславів, Бразилія, Мадрид і ін., але Візантія.
Іншомовні власні імена подаємо за сучасним правописом: Лойола (род. Лойоли),. не Льойоля, Андерсен, Б’єрнстьєрне, Б’єрнсон, Мольєр, Генрік, Ібсен, але — Гейнріх Гейне, Кляйст, а не Клейст, Квазімодо, Гюго, Дюма, Сю і т. д. Це торкається і грецьких імен, наприклад, Ахілл, Есхіл, але — Одиссея, Одиссей, Александер (за за хідноукра]нською традицією, яка відбилася у Франка). Так само за давньою традицією пишемо (як у Франка і його виданнях): Шаг-наме, а не Шах-наме, Фірдовсій, а не — Фірдоусій, Клоунський і у слов’янських: Казимир.
Щодо відмінювання іншомовних власних імен, то редакція виходить із такого погляду, щоб ті імена, які закінчуються на -і, -е, -ау не відміняти, залишаючи непрямий відмінок тільки в розмовах (Баденього, Данта, Гетого),— Франко їх то відміняв, то лишав в називному відмінку. У присвійних прикметниках залишати форми Франка: Ленауової, Гетового, Золевого і т. д. і так само відміняти прізвища на е у множині: Гейних (родина).
Проте іменники на о, не тільки такі, як гетто, браво, соло, бюро, касино, а й власні імена Франко відміняв, пор. його переклад комедії Шекспіра «Венецький купець», наприклад: «зайти ще до Лоренца», «говорить до Бассанія», «зійдемось із Граціаном», «на Ріальті» і т. д., або його вступ до Кулішевих перекладів Шекспіра Тому в нашій редакції залишаємо непрямі відміни всіх іменників на о; отже, не- тільки: гетта, пальта, брава, сола, а й Отделла, з Отеллом і т. д., крім іменника Гюго, якого Франко сам не відміняв.
Ім’я французького новеліста Мопассана, що має у Франка форму Гю і Гі, передаємо, як тепер прийнято, формою Гі (Гі-де Мопассан).
7. Виходячи з цілої структури мови Франка, змін у лексиці, синтаксисі письменника взагалі не допускалось, навіть дозволених у пункті V. Виняток становлять лише фрази з прийменником о і з місцевим відмінком з ним (о тім), які замінялися (з огляду на те, що Франко вживає перші і другі форми) формами з про (про що), після дієслів говорити, казати, питати, згадувати, пам’ятати і т. д. та висказових: іменників та висловів.
8. Подані вище списки слів не вичерпані, проте в них відбито все головне та характерне для способу оформлення текстів ювілейного видання Франка.
Редакційна колегія ювілейного видання творів Франка, розглянувши доповідну записку про мовно-правописне оформлення цього видання та зауваження акад. Кримського, схвалила в цілому доповідну записку проф. Сімовича, але внесла в неї такі зміни:
I. Не зберігати дрібних правописних особливостей у текстах Франка. Отже, писати: багатий, ганчар, гарячий, свиданнє, лучче, пірце, слов’янський, табір, щаблі, рішуче і т. д.
II. З паралельних форм залишати тільки такі: зовсім, беріг, загибіль, кашляти, мряка, бубон, ламати, частувати, з’їсти, вождь (в поезії для рими — вожд), дражнити, заметь, їж (в розмовах — їдж), достойно, звичайно, адреса, отаман, джокей диспут, епансипація, жандарм (в розмовах — шандар), каварня, каземат, лакей, льокай, клейноди, мільйони — міліон, рецепт, сантиментальний, сигаро — цигаро, шабас, Драгоманів, Костомарів, Методій, Гамартол, гуральня, догоряти, мозком, рятувати, реченець, кігті, нігті, мужеві, дідичеві, арфа — гарфа, книжечка.
III. Зберігати такі особливості мови Франка: спасибіг, щастибіг, завсігди, нігде (для колориту — в розмовах), гильки, гиляки, діточий, жартобливий, пущание, авач- тура, авантурник, пергамен, пергамін, монастир, печею, дрожею, тінею і т. д. (поряд з уживаною Франком формою — піччю, дрожжю, тінню і т. д.).
IV. Схвалити мовно-правописне оформлення іншомовних слів, наближаючи їх правопис до сучасного.
1) л м’яке передавати за сучасною літературною традицією через л тверде. Отже, писати: капрал, вулкан, лампа, зала, вілла, салон, бал, метал і т. д.
2) Жіночий рід іменників, що вживаються в сучасній мові в чоловічому роді, змінювати на чоловічий: візит, парафін, клас та ін.
3) Іменники, які вживаються в сучасній літературній мові в жіночому роді, давати у цій формі, крім випадків, зазначених у доповідній записці. Отже: афіша, рима, риса і т. д.
4) У словах грецького походження писати ф замість т, як це було у Франка; отже: логарифм, кафедра, міф, пафос, і т. д.
5) Дифтонг au передавати через ау: пауза, аудієнція, Фауст, Ленау і т. д. 6) Дифтонг au передавати через ей: нейтральний.
7) Іншомовні власні імена, що закінчуються на а, я (наприклад, Петрарка, Гойя) відмінювати, крім таких імен, як Дюма, Золя і т. п., які звичайно в сучасній літературній мові не відмінюються і які сам Франко відмінював не завжди. Іншомовні власні імена, що закінчуються на о (Брентамо, Шаміссо, Отелло та ін.) та такі іменники, як браво, касимо, бюро та ін., відмінювати, крім іменника Гюго, який сам Франко ніколи не відмінював.
Іншомовні власні імена, що закінчуються на і, е, ау (наприклад, Бадені, Гете, Ленау), не відмінювати, крім поодиноких випадків у розмовах, де лишати Франкову форму.
Мовні «диктатори» (проф. Сімовича підтримував акад. Кримський, і за авторитетом останнього пішла редколегія) були рішуче проти закінчення — я в середньому роді. Замість Франкових форм: писанє, житє, божевіле тощо прийнято писати: пи- саннє, життє, божевіллє, мотивуючи це тим, що Франко ніколи не вживав форм на — я. Правда, Франко не часто вживав_закінчення —я в середньому роді, але що вживав їх, доказують приклади із «Зів’ялого листя». На стор. 52 його першого й другого видання остання строфа починається словами:
Все, що дало мені житя,
В красу перетопляв я.
На стор. 61 поет говорить про своє серце:
Залягло на дні його
Те важке чутя:
Тут навіки згублений
Смисл твого бутя.
На стор. 90 строфа:
Та дощ січе, скрипить обмокле гилля
Вихри ревуть: «Дарма! Дарма! Дарма!»
І заревло скажене божевілля
У серці: Ні! Чи ж виходу нема?
Рима вийшла б і з наддністрянськими формами: гілє, божевілє.
Із з’ясованим тут мовно-правописним оформленням мали вийти в 1941 р. до восьмидесятип’ятиріччя з дня народження та двадцятип’ятиріччя з дня смерті Івана Франка його твори в 25 томах, кожний том обсягом близько 30 друкованих аркушів. Виданням займався Інститут української літератури ім. Т. Г. Шевченка Академії наук УРСР. Внаслідок того, що дехто з редколегії не поспішав виконати доручене йому завдання, вийшло всього два томи: другий і дванадцятий. Передрукований другий том творів Франка видання 1941 р. вийшов теж як другий том у 1950 р. у запланованому Державним видавництвом художньої літератури двадцятитомному виданні творів Франка.
В порівнянні з приписами мовно-правописного оформлення двадцятип’ятитомника творів Франка в другому томі 1950 р. зроблено такі зміни: редакція прийняла форму багатий, але на стор. 204 є форми: богачів, богачі, богачем, на стор. 216: богацької. Форми Франка; жерело й зеркало замінені формами джерело й дзеркало. Замість форми зелізо у виданні 1941 р. у виданні 1950 р. маємо залізо, залізний і. т. д., але непослідовно, наприклад, на стор. 347 — зелізними. Форми на -іннє то залишаються, то і переходить в е: значення на стор. І71, враження на стор. 322, 323. Є в ллє, -ниє залишається, але інколи переходить в я: зусиллям (стор. 109), зачудуванням на стор. 191, оповідання на стор. 338. Іменник річ і від нього утворені слова звичайно зберігають і, але іноді і переходить в е: речі (стор. 33, 234, 274, 387), речей (стор. 105, 239) речевими (стор. 391). Характерне для мови. Франка и в іменниках жіночого роду на — ість (радости) замінене послідовно голосною і (род. і місц. відм. щирості й аналогічно — любові, приязні, смерті), але на стор. 130 маємо «по більшій части». Прикметник пекольний то зберігається у такій формі, то має е замість о: пекельну (часто) пекельного (стор. 125), пекельних (стор. 126), пекельної (стор. 127), пекельною (стор. 128), аналогічно замість шляхотським — шляхетським (стор. 104), Характерний для мови Франка займенник сей залишений в усіх його формах, але отсей замінений на оцей (стор. 136, 251, 298), отся — на оця (стор. 37, 242, 290, 365), отсе — на оце (стор. 77, 129, 147, 175, 177, 184, 247, 253, 273, 276, 292), отсього —на оцього (стор. 107), отсеї — на оцеї (стор. 251, 279), отсьому — на оцьому (стор. 118, 263), отсі — на оці (стор. 266), а залишилися в первісній формі отсе (стор. 108, 176, 250), отсьому (стор. 278). Слова, що походять від глубокий, передані через глибокий, але не послідовно, бо глубину проходить на стор. 191, завглубшки на стор. 205, заглублення на стор. 253, глубоко на стор. 264, 370, глубоких на стор. 419. Характерні для мови Франка форми: вергли, вігнала, війти, війшла, війшов, війшовши, віткнула — передані: ввергли, ввігнала, ввійти, ввійшов, ввійшла, ввійшовши, ввіткнула; так само: сльоту, слотаву — через: сльоту, сльотаву, проклонами, проклонів — через: прокльонами, прокльонів. Форми: піднималася, обнимаючи, порознимають, знимає, обнимати, піднимати тощо передані піднімалася і т. д., так само: зацвив — зацвів, витаєш — вітаєш тощо. Прикметник духовий то переданий через духовний, то залишається духові (стор. 389,'390), духового (стор. 390). Род. відм. листу то залишається то заміняється на листа (стор. 314, 315) Поряд з літературними формами маємо й такі: попадеся (стор. 15), лишаєсь (стор. 15), холітаєся (стор. 22), збагачуєсь (стор. 136). При виправленні форм вищих ступенів прикметників за одним правописом пройшла форма: м’ягшим (стор. 215). Форми Франка: кітла, кітлом, кітлів, замінені на котла, котлом, котлів. Род. відм. на -а, -я у Франка кінчається на -у, -ю: пралісу, закону, музею. М’які у Франка: звіря, столяря — твердіють: звіра, звіром, столяра. Форми: повторяємо, повторяє замінені на повторюємо, повторює. Далі редакція замінила: курило на куріло, троха на трохи, сюда на сюди, варта на варто, задармо на задарма, богомілки на богомолки, стьонжечку на стьожечку, шкитильгало на шкутильгало, висмівати на висміювати, задріботав на задріботів, шкаралющі на шкаралущі, формулував на формулював, загибіль на загибель, лавіною на лавиною, вітчини на вітчизни, запорядженню на розпорядженню, то те на то то, ростинність на рослинність, заметях на заметах, вечерами на вечорами, з Сибірі на з Сибіру, якмога на якомога, огрівшися на обігрівшися, нікуді- сенько на нікудісінько, блискали на блищали, чотирогранна на чотиригранна, шаравари на шаровари, свойого на свого. Треба хіба знизити плечима, бачачи форми: они, оно (стор. 202), улиця (стор. 121)
Форми «римський» і «ринський» чергуються хаотично тому, що редакція випустила з уваги, що форма ринський походить від автора, а римський вживають в розмові селяни.
Редакція дозволила собі замінити прийменник в тексту Франка на у в такому ряді: у воду (стор. 25), у нових (стор. 55), у вухо (стор. 58), у науці (стор. 59), у варварській (стор. 60), у моїй (стор. 63), у віддалі (стор. 73), у важких (стор. 74), у голосі (стор. 169), у Римі (стор. 171), у скупленню (стор. 174), у новій, у Товстохлопах (стор. 182, 183), у бездонну (стор. 229), у вершу (стор. 304), у вікно (стор. 340), у вікнах (стор. 554), а у на в: в Нафтули (стор. 244).
Далі редакція ввела такі зміни: «В злодійськім жаргоні» — «Злодійським жаргоном» (стор. 15) «вікнах і з...» — «вікнах, з...» (стор. 74), «і ніби» — «й ніби», «і опришками»— «й опришками» (стор. 104), «і логічно» —«й логічно» (стор. 110); «був той наш» — «був наш» (стор. 131). «Особисто маєте» — «маєте особисто» (стор. 179), «бог Прийдеться» — «бог і прийдеться» (стор. 195), «і голосні» — «й голосні» (стор. 198), минули — минуло (стор. 228), застив — застиг (стор. 256), Пане — Пани (стор. 304), «і чудово» — «й чудово» (309), «в літнім бронзовім пальто» «в літнім бронзовім пальті» (стор. 306), «сказали парубки, держачі коней» — «сказали парубки, держачи коней» (стор. 374), «не піднимаючи голови» — «не піднімаючи голову», «а без любови» —«без любові» (стор. 325), «і на небі» — «й на небі» (стор. 413). Сюди належить зміна тексту Франка: «людські установи, заведені в часі і для часових потреб», на «людські установи заведені в часи і для часових потреб» (стор. 174). Наддністрянська форма близь — близько замінена на близ (стор. 200). На стор. 197 є род. відм. души. На стор. 373 спотворено текст. Тут читаємо: «Квадратове лице пана маршалка почервоніло, не знати, чи від вишняку, чи від досади, бо то був чоловік, як казали, «з гумором і темпераментом», а особливо, коли мав в губі». Тут «в губі» надруковано замість «в чубі», а «в чубі мати» значить бути напідпитку. Так само спотворено текст на стор. 377, де читаємо: «Два роки вже перебуває Фледермаус і переконується, чи добрий його діагноз.» Цей текст іде після діалогу про лікаря, що має поставити діагноз на слабість, отже, «мусить випробувати, переконатися, а тоді». І у Франка стоїть після цих слів: «Два роки вже пробує Фледермаус». На стор. 420 має бути: «у... канделябрі, завішенім, а не «завішеним», як надруковано. На стор. 120 пропущена друга нотка. Транскрипція церковнослов’янська рцҍм через рцем (стор. 182) невірна, бо в Наддністрянщині попи співали лише рцім. На стор. 393 спотворений кінець перекладу вірша.
Вище висловлено твердження, що другий том творів Франка вид. 1950 р. є передруком другого тому творів Франка видання Академії наук УРСР 1941. р. Це доказують ті самі помилки в обох виданнях, як «мовчки почав острити нім»_(стор. 160, 1941 р.—стор. 140, 1950 р.), замість «ніж», «побачуть якийсь страховинний привид, що всю кров у його жилах відразу зітне на щирий лад» (стор. 326, 1941 р.—стор. 280, 1950 р.) замість «лід»; «для піднесення краєвого рільництва, на которім» (стор. 444, 1941 р.—стор. 380, 1950 р. замість «на котрім»; «В найновітнім її номері» стор. 472. 1941 р. — стор. 408, 1950 р.) замість «В найновішім»; «кров перестала приливати до мізку» (стор. 481, 1941 р. — стор. 415, 1950 р.) замість «припливати»; «свічка не могла прогнати всеї пітьми, що... павутиною звисала до стелі» (стор. 482, 1941 р.— стор. 416, 1950 р.), замість «зо стелі». В примітці до «Чуми» (стор. 412) редакція передруковує слова видання 1941 р. (стор. 477—478), пропускаючи джерело своєї «мудрості» тобто кінцеві слова: «Дослідження цього питання провів акад. М. С. Возняк», хоч це дослідження вимагало більше праці ніж редагування всього другого тому творів Франка у виданні 1950 р.
Щодо друкарських помилок у другому томі творів Франка 1941 р. стверджую, що я не мав жодного аркуша коректури, а лише виробив проспект 25 томів ювілейного видання і стояв на чолі та керував роботою працівників, що приготували 20 томів; я підписав їх до друку й відіслав до Києва. П’ять томів видання готувалися у Києві.
Мовно-правописне оформлення ювілейного двадцятип’ятитомника мав схарактеризувати у вступі до його першого тому проф. Сімович, який дотримувався більш свого, ніж Франкового принципу «наближення до наддніпрянської мови, але з захованням галицьких особливостей», щодо мови творів Франка, принципу, заснованого на застарілому вислові Франка про його мову «Лиса Микити» видання 1896 р. Цікаво, хто здатний з’ясувати принципи мовно-правописного оформлення двадцятитом- ника творів Франка.
Приймаючи до уваги ту обставину, що наближається сторіччя з дня народження великого революціонера-демократа Івана Франка, час уже перестати крутитись на одному місці в справі видавання його творчості. Передусім треба вирішити справу видання хоч би всієї оригінальної художньої творчості Франка, якщо неперекладної з додержанням без найменших змін мовних особливостей перекладача. Далі треба вирішити справу мовно-правописного оформлення творів Франка для широких кіл читачів та усталити художні тексти Франка з тим, щоб вони могли передруковувались надалі без змін, які приводять до перекручення спадщини великого поета-революціонера.
[Вісник АН УРСР — 1951. — № 7. — С. 49 — 50.]
===================
* в порядку обговорення
15.07.1951