З житя українських стрільцїв.
У "фризиєра". Слухай, товаришу! Можеби Ти обсмушив менї маківку, але так, знаєш, як Пан Біг приказав".
Фризиєр (колись був студ. філ.) дивить ся оком знавця. "Гм... Голова якась квадратова. Тяжко. Ще машину на нїй поломлю. Але — сїдай. Даси корону на фонд і голова буде як колїно". "Добре, дам".
*
"Стефку! засьпівай що. От ми, т. четар з другої сотнї і доктор, послухаємо. (Доктор — лїкар, Нїмець.)
"Дай менї спокій, я ледво дихаю".
"Стефку: Черемоше, брате мій!" — Ану...
"Тепер за дармо нема нїчого".
"Так є, нема за дармо" — гуде басом "Ель Капітано", — так прозвано симпатичного десятника.
"Та вже заплатимо" — впевняв четар. І в курній, низькій хатї, серед диму і задухи сьпіває пісню чудовий тенор.
Не розуміючи слів, а роскошуючись лишень ариєю і чудовим голосом, все повторяє лїкар-Нїмець: "Wunderschön!"
Так, wunderschön, бо Стефко сьпіває на "фонд".
*
"Вуйку, богато руму прислали нинї з долини?"
"Та де, навіть по пів фельдфляші не буде".
"Але все бодай трохи розігрієть ся чоловік"
"Я свою пайку відступаю комусь, я відродженець!"
"Многая лїта відродженцеви!" — відзиваєть ся якась "особа".
"Гов, братїки, гов! Рум реквірую. За кождий лик 10 с. на фонд", — обрушуєть ся сотенний здекуцийник.
"Добре, але Ель Капітано нехай дасть корону", — пропонує "мацюпенький" — в него лик, то якраз пів фельдфляші. Йому воду пити, а не такий шляхотний трунок".
І здекуцийник почав шинкувати на "фонд".
*
Зійшли ся до одної хати. Як то мовляв — старшина.
Ще не таке то дуже й старе, а бородате. Нїколи й підголити ся. А де яке — то і зовсїм ще безвусе, але все — старшина.
"Но, товариство шановне, вчора взяли пенсїю, давайте податок". Сотнику, зачинай!
"Я вже своє дав".
"А кілько?" — питає цїкавий хорунжий.
"От, шануючи — як той казав — образи сьвяті, соненько Боже, цїлий мир хрещений тай ваші чесні голови, 40 к.".
"Ов, то мало! Я даю 42 к.
"Дивіть, хорунжий сотника побиває. Сотнику, не дай ся!"
"То я ще додам 5 к.".
"А я даю ще 2 к. більше".
"То де-ж тут дисциплїна? В яких книжках таке видруковано, щоб хорунжий сотника побив? Або ти, товаришу скажи вже: гов, або я мушу ще додати".
Товариство сьмієть ся, і складає здекуцийникови паперові "грубші" на фонд.
*
По "лєнунґу". На десять днїв по 3 к. і кілька сотиків.
Вістуни і десятники трошки більше. Ще й не оглянув ся кождий, а ту здекуцийник:
"Хлопцї, на фонд!"
"Мацюпенький дає нинї цїлу свою "ґажу", се має бути експіяция за гріхи".
"Які гріхи?" — боронить ся зачіплений.
"Які? — отже слухайте, громадо! Хто назвав його "мацюпеньким"?"
"Наша молодиця — ґаздиня!" "Кого вона гладить по голові? "Мацюпенького!
"За ким, каже, що буде плакати?
"За мацюпеньким!
"Громадо, і се не гріхи? Чи нам не кривда?"
І мацюпенький віддав цїлу свою "ґажу" на фонд.
*
"Та ви, товаришу вже дали?"
"Дав, але я ще троха маю. Я складав, думав, колись придасть ся. Але хто знає, чи живий чоловік верне.
"По що буду то носити? Хлїб, кріс і кулї маю, гроший менї непотрібно, нехай ідуть — там вони здадуть ся".
І найнезамітнїйший в сотни стрілець випорпував свої ощадности і віддавав їх — на фонд.
*
Питаєте, що то за фонд? Стрілецький фонд пресовий. Вони прийшли до переконаня, що їх задача не кінчить ся з війною. Що який-би не був вислїд війни, на них, і лише на них, спаде весь тягар національної роботи. Вони від тепер приготовляють ся до неї. Складають свої лепти, щоб мати свій орґан, свій власний, щоб гуртувати коло нього людий дїла, а не лише слова. Вони перейшли і переходять тяжку школу житя і бачуть, що не в них, але у нас всїх брак дисциплїни, брак почутя обовязку, брак почутя одвічальности! І вони кажуть — вірте їм, що вони будуть тими відродженцями, що нарід відродять, будуть карчувати те, що нас нищить, а насаджувати те, чого нам треба, щоб стати народом "зелїзним".
Сьмієтесь з того? Так, бо ви їх не знаєте. Ох! як ви їх це знаєте! Ви глядите на них так поверховно, так побіжно, що й нїколи вам лїпше їм приглянутись. У всїх ваших листах жадаєте, щоб писати вам про "подвиги" стрільцїв. Вам хочеть ся бачити стрільця тільки в авреоли шрапнелїв, ґранатів, куль, цїлого пекла війни. А нїколи, нїколи ви не завдали собі труду глянути в душу тої маси, пізнати, що вона думає, яке її духове житє. Ви нїколи навіть не запитали про те. А там правдиві скарби потворились. Чиж се не подвиг, що люди, яким смерть же в очи заглядає, думають про будуччину повну працї, не відпочинку. Що люди, які мерзнуть і голодують часом, складають свої лепти так радо, що з тих лепт уже тисячі корон виросли!
Але ви їх не знаєте... Вам все здаєть ся, що се та сама громада всїляких людий, яку ви бачили у Львові, в Стрию. Ви не знаєте, що ся громада сталась одною родиною, такою близькою собі і рідною, що зникли ріжницї віку, становища суспільного і всїх тих давних відграничень. Якби ви їх такими знали, ви-б їх любили, а так ви ними — тільки гордите ся.
[Дїло]
08.05.1915