Отаман – саме так переважно називали (принаймні при мені останнім часом) Андрія Тузяка, який 29 квітня відійшов у засвіти в 51-літньому віці. Його знань у різних галузях вистачило б на цілу академію наук і мистецтв, а талантів – на цілий різномистецький оркестр. Вічна йому пам’ять.
Сьогодні на дев’ятий день після його відходу про нього пам’ятають і згадують усі, хто його знав. З тими ж, хто його не знав, коротко поділюся деякими відомостями про нього.
Працював Андрій Тузяк лікарем ультразвукової діагностики в неонатальному центрі Львівської обласної клінічної лікарні. Лікарем був авторитетним, про нього з повагою відгукувалися колеги по роботі. Це була, скажімо так, його «офіційно-робоча» іпостась. Він завжди міг проконсультувати кожного з будь-яких медичних питань.
Але його світ був значно ширшим; він був і безпрецедентним ерудитом, і музикантом, і літератором, і ще багато ким.
Чудово знав астрономію, міг годинами розповідати про космічні матерії. Лазерним ліхтариком вказував на зорі, безпомильно їх називаючи й розповідаючи про специфіку кожної з них. Часто слухав інтернет-лекції (мовою оригіналу) американських (і не тільки) астрономів. Захоплювався теологічними інтернет-лекціями, любив дискутувати на теологічні теми.
Особливо глибокими були пізнання Андрія в галузі музики, зокрема класичної. У своєму телефоні він мав тисячі записів, які в компанії дуже часто «запускав» за допомогою так званої «грушки», тобто циліндроподібного динаміка. Крім усього Баха, наприклад, мав десятки а десятки симфоній і арій. Багато арій міг сам виконувати своїм колоритним голосом. Рок-музики мав масу – «Led Zeppelin», «AC/DC» тощо. Популярної музики мав досить на всі смаки. От захотілося, наприклад, чогось чеського, то пускав чи пісні Карела Ґота, чи потішну пісеньку «Йожін з бажін». Мав колекції різноманітних маршів. Любив пускати якийсь совіцький гіт, а потім одразу ж – його «німецько-фашистський» прототип. Мав море українських пісень, зокрема пісні Богдана Весоловського, Богдана Янівського… Словом, яку б музику не захотіли слухати з тієї «грушки», саме таку і слухали з «музичного рогу достатку» Андрія…
Сам Андрій мав свого часу музичні проекти з «Піккардійською терцією», з іншими музикантами.
Андрій Тузяк писав вірші, перекладав з інших мов. До речі, вільно міг розмовляти декількома мовами. Зокрема, досконало знав англійську, вільно нею спілкувався при кожній нагоді. Останнім часом писав розміром і строфою Франкового «Лиса Микити» поему про «центрових аристократів духа», тобто про дозвілля своїх колєґ і своє власне. Встиг написати лише заледве половину задуманого обсягу.
Андрій, крім усього (про багато що ще можна було б сказати), був фахівцем із комп’ютерного дизайну, розробив чимало сайтів.
Одним із найулюбленіших його слів було «альора»; він часом і людей називав похідними словами: «альорик» для чоловічої статі, «альорка» – для статі жіночої. В етимологію цього слова наразі не вдаватимусь, бо вона свого часу для мене не розпрозорилася цілком, а залишилася завуальованою. Можливо, це скорочена італійська фраза «allora andiamo» (яку Отаман любив уживати в усному мовленні), що означає приблизно «тоді ми йдемо» чи якось так.
Андрій Тузяк напрочуд жваво цікавився Шотландією, глибоко знав її культуру. Андрієве «шотландофільство» виявлялося і в тому, що він час до часу вдягав шотландський національний одяг – кілт. Востаннє він був у кілті, коли ми у листопаді минулого року святкували 80-ліття його тети Роксолани Петрівни Зорівчак у Львівському університеті. Один із останніх разів «на люди» Андрій з’явився на святкуванні мого ювілею в Інституті Івана Франка Національної академії наук у кінці лютого цього року. Згодом у нього виявили невиліковну хворобу на останній стадії… Лікареві-діагностику діагностували безвихідь. На його похороні на волинці грав музикант Євген Дудар у кілті.
Не можу уявити людину, яка б на нього за щось образилася. Андрій Тузяк, як і Львів, був «відкритий для світу», про що свідчать його численні зацікавлення іншими культурами. Тут можна ознайомитися хоча б із його варіаціями давньокитайської поезії та перекладами шотландського поета Роберта Бернса. Він був відкритим і для людей, у пам’яті яких надовго збережеться його світлий образ.
Андрій Тузяк
МЕДИТАЦІЯ
Продеруся через хащi,
Крiзь палацiв сни облуднi,
Перейду вогонь вогненний
I заледенiлий лiд;
Омину баґнети гострi,
Вирвуся з отари буднiв,
I цiлунку жар пiдступний
Не залишить в серцi слiд.
I, затамувавши подих,
З криком кинуся у води,
I не зранять тiло чисте
Каменю склянi краї;
Хай лютують, хай нуртують
Блискавиця й грiм негоди,
Вам мене не зупинити,
Хвиль безумних духи злi.
А коли до трав пахучих
Доторкнуся я рукою,
А коли роси медовий
Смак вiдчую на устах, -
Вмить турботи та печалi
Пощезають за спиною,
I забуду я про смуток,
Не згадаю я про страх.
I тодi прийдуть до мене
Гори, зоранi лiтами,
Засмiється, заридає
Соловейка спiв дзвiнкий;
А ставок старий спросоння
Усмiхнеться враз зiрками,
Передзвоном з цвiту сливи
Вилетить веселий рiй.
Пiд розлогою сосною
Вигулькне хатина вбога,
I поволi, не вiдразу,
Вернеться забутий свiт;
Зачерпну пелюсток жменю
I обмию в них вологу.
Зблисне золотом безсмертним
Персика пахучий плiд...
ВАН-ВЕЙ
|
Гори в тумані. Повітря прозоре і чисте. Запах сосни. Пташок щебетання до неба. Хатка убога Під персика вічного листям. Лотосу цвіт... Чого людині ще треба?.. |
Час пролетів... Не встиг подивитись услід, - Літо зів'яло... Постукала в шибку зима. Ніби ще вчора Янцзи переходив убрід... Іній на скронях Тепер, і жаги вже нема... |
|
| Тиша і спокій... Ставок сховався між трав. Сивий пустельник Поглядом в ньому застиг... Ні, не над сенсом Життя старий чаклував; Тішився рибок Зграйкою барв золотих... |
Друга чекаю. Не бачив його я давно. Роки пройшли... Чого я встиг досягти?.. Чаші беру, Наливаю по вінця вино. Скоро вже він Повинен десь надійти. |
Вечір приніс Квіткам в дарунок росу... Не затихає Ніжний співець соловей... Чашу наповню, І ще таких дві принесу: Може, випадком, Вступлять Лі Бо і Ван Вей?.. |
|
| Снігу нанесло Білий шовковий килим. Кожна сніжинка Під сонцем блистить, мов алмаз... Сивий дідусь Костуром дивним своїм Ягід шукає В снігу... Може, знайде, якраз?.. |
Вудку закинув У срібло ставка в тишині... Небо усе Відбивається в ньому, однак, Скільки разів Пробував я, та мені Місяць зловити Чомусь не вдається ніяк... |
|
|
| Шнур журавлиний Зникає із криком сумним... Хижка тремтить Під стогін північних вітрів... Чарка сирітка З чудовим вином запашним... Хто б де тепер До пустельника в гості забрів... |
Тихо і сумно... Неба бездонна блакить... Хмарку самотню Вітер південний приніс. Боюся дихнути: Тендітна - розтане умить... Ні, не розтанула, - Зникла за ширмою сліз... |
|
|
| Не розрізняю Де квіти на віттях, де сніг. Ближче підходжу; Довкола - засніжений сад. Квітки торкаюсь, - До рук холодок перебіг; Сніг видихає Пелюсток п'янкий аромат... |
Вснув Чжуан-цзи...- І метеликом в сні опинився. В квітах літав... А прокинувся - в думу зайшов: Чи Чжуан-цзи він, Що з дивного сну пробудився, Чи він метелик, Що снить, ніби він Чжуан Чжоу?.. |
|
|
| Ціня дзвінкого Ліниво щипнув струну, - Миттю на волю Вирвався бистрий мотив; Ехом відбився В скалах, сховався в сосну... Десь в далині Соловейко його підхопив... |
Стою у задумі; Хмари пливуть коло ніг; Далеко внизу Селяни зі співом ідуть. Вечір сідає, - Пора спуститись до них; Вклонитись з молитвою: Може, щось подадуть... |
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
З Роберта Бернса
RED, RED, ROSE
| My Luve is like a red, red, rose, That's newly sprung in June: My Luve is like the melodie, That's sweetly play'd in tune. As fair art thou, my bonie lass, So deep in luve am I: And I will luve thee still, my Dear, Till a' the seas gang dry. Till a' the seas gang dry, my Dear, And the rocks melt wi' the sun; And I will luve thee still, my Dear, While the sands o' life shall run. And fare―thee―well, my only Luve! And fare―thee―well awhile! And I will come again, my Luve, Tho' 't were ten thousand mile! |
Кохання — мов троянди цвiт В душi моїй живе; Кохання — нiжна спiванка, Що з уст моїх пливе. Моя єдина, що з того, Що даль чекає нас; Кохатиму сильнiш, аж всi Моря не висхнуть враз. Аж всi моря не висхнуть враз, Не зiтре сонце гiр, Життя пiщинки не збiжуть, Кохатиму, повiр. Прощай, єдиная моя, Розлука — тiльки мить; Прийду до тебе, хоч мiж нас Iз тисяч миль лежить! |
JOHN ANDERSON MY JO
| John Anderson my jo, John, When we were first acquent, Your locks were like the raven, Your bonie brow was brent; But now your brow is beld, John, Your locks are like the snaw; But blessings on your frosty pow, John Anderson my jo. John Anderson my jo, John, We clamb the hill thegither; And monie a canty days, John, We've have wi' ane anither: Now we maun totter down, John, And hand in hand we'll go, And sleep thegither at the foot, John Anderson my jo.
|
Джон Андерсон, коханий, Як запiзнались ми, — Твох кучерi, мов крило Вороняче, були. Тепер, гай―гай, посрiблив Їх часу буревiй... То ж хай Благословення знак На них зiйде мерщiй! Джон Андерсон, коханий, Як ми д’горi манджали Багато днин веселих Разом засмакували... Тепер пошкандибаєм Униз, рука в руцi, I вiчним сном заснемо вдвох З тобою при кiнцi... |
