Від початку створення Національний музей у Львові з року в рік поповнювався новими надбаннями. Без сумніву, найбільш щедрим меценатом в історії установи був її засновник – митрополит Андрей. Гасло Митрополита, процитоване Іларіоном Свєнціцьким 1911 року в одному з популярних видань: «Усі гроші на збирання, бо тепер сама крайня пора!... Старовина з дня на день нищиться!...», – стало девізом дирекції та працівників Національного музею.
З перших років комплектування збірки, за згодою та безпосередньої участі Шептицького, до фондів музею прибували нові надходження, організовувалися експедиції та поїздки за новими експонатами (при чому не тільки по Галичині, а також у Росії, Білорусії, Прибалтиці та ін.). Грошей на музей Митрополит не шкодував: було придбано віллу Дуніковського (Драгоманова 42), куди із Святоюрської гори перенеслися усі давні пам`ятки культури. Крім того, під потреби установи Шептицький купив «чиншеві доми». Він також брав активну участь у вирішенні всіх поточних справ: «Основник часто заглядав у музей, щоб слідити за його ростом, та для спільного обміркування музейних замислів». Для кращої роботи музею були створені різні допоміжні організації: Управа та Кураторія Національного музею, Союз Прихильників Національного музею та ін.
Директор музею Іларіон Свєнціцький щорічно звітувався про проведену роботу, при цьому робив це публічно: у перших роках – помісячно (пізніше – наприкінці кожного року) доводив до загального відома стан господарських та фінансових справ в установі, «справи приросту» та «дарів», звітувався навіть кількістю відвідувачів. «Звіти» регулярно друкувалися у провідних україномовних газетах, зокрема у ґазеті «Діло». 1911 року маємо чи не перший такий «Звіт» (попередні роки публікації директора щодо роботи музею мали дещо інший змістовий контекст) – доволі стислий виклад про стан справ у Національному музеї. Хоча із наступних років Свєнціцький не тільки щомісяця звітувався перед громадськістю, але й перераховував усі пам`ятки, які прийшли до музею, поіменно називав усіх благодійників (священників, науковців, художників та ін.), які приносили, дарували чи надсилали речі. Мусимо особливо наголосити, що у кожному такому «Звіті» згадується ім`я Митрополита, як щедрого мецената та інформується про всі пам`ятки чи грошові перекази, які Шептицький надсилав на вул. Драгоманова.
Для максимального залучення суспільства до співпраці із музеєм, де першочергово йшлося про поповнення колекції новими цінними експонатами, у «Звітах» І. Свєнціцький наголошував на важливості «чисто індивідуальних підходів до музейних справ… та тісного зв’язку між діяльністю одиниці-громадянина і дійсними потребами національного життя»: «Як ми самі не подбаємо про себе і не пошануємо нашої минувшини, то чужі тим більше про се не подбають… Лїпшим виразом сердечних почувань для Музея і його Основателя нехай послужить уривок з письма…[надісланого до Свєнціцького]: «Менї лично найбільша з того честь, що завдяки Єго [митрополита Андрея] заходам повстав національний Музей, а і таким малим як я може бути дана можливість і спосібність свою незначительну лепту для загального добра жертвувати, а тим сплатити долг інтеліґентної людини оглядом свого народа. Честь і слава Учреждителю і Покровителю от роду в род…» ( уривок «Звіту» за 1912 р.).
Постать митрополита Андрея та його активна участь у розвитку та якісному поповненню колекції Національного музею цінними пам`ятками була, практично, вирішальною для розвитку музейної справи. Вілла Дуніковських із всіма творами, які знаходились на території архітектурного комплексу по вул. Драгоманова 42, подаровані Шептицьким українському народові, у громадськості асоціювалася із Його особою. І кожен вважав за велику честь бути причетним до історії творення значимого осередку української культури у Львові, який знаходився під патронатом Митрополита. Антін Петрушевич передав до музею збірку рукописів та стародруків, проф. В.Шухевич та п. Н. Окуневська – збірки гуцульського мистецтва, М. Павлик – особистий архів, проф. В. Садовський – власну книгозбірню і т.д.
В такий спосіб 1920-х роках Національний музей у Львові «став відразу у живий зв’язок з джерелом церковно-народної давнини Галицької України, та став для неї тим заховавчим осередком, якого вона досі не мала…на це складалися перш за все дари Основника (около 5.000 н-рів), депозити Львівської Митрополії і Капітули, Товариства «Просвіти», закупка приватних збірок з фонду «Дністра» від 1914 р., та дари ріжних, серед яких стрічаємо найвидніші імена обох частин України. Вся фінансова сторона була покривна виключно Основником Національного Музея, до тепер в висоті більше пів міліонна корон, виданих на набуток і зберігання збірок, що нині представляють дійсну (не мниму) вартість яких двох міліонів франків» (Нова Рада 1919).
Військові події 1914-1918 року не завдали особливої шкоди музейним збіркам (про ці події вже згадувалось у попередніх публікаціях), а митрополичий архів, який був вивезений до Росії у тому часі, незабаром було повернено. Включно до вересня 1939 року колекція Національного музею у Львові постійно поповнювалась. Навіть у період Другої світової війни працівникам музею вдалося зберегти все, що знаходилось у фондових приміщеннях музейного комплексу, а після гучних та, дійсно, знаменитих виставок Спілки Українських Образотворчих Мистців, тільки збільшувалися новими експонатами.
Прихід радянських військ, кардинальна зміна влади та відхід від земного життя Митрополита – Ангела-Хоронителя Національного музею, на довгі роки змінили напрямок діяльності установи та внесли свої «корективи» у «фондове» життя музею. Перші «небезпечні дзвоники» пролунали 1940-го року: у Національному музеї у Львові вперше за всю історію музею почали не надходити, а «відходити» експонати.
Новоприбулі господарі зобов`язали Національний музей «відповісти» на організовану 1940-го року виставку радянських художників, присвячену річниці приєднання західноукраїнських земель до СРСР. Радянським партократам було конче необхідно організувати у Москві виставку, яка б продемонструвала лояльність мистецької еліти до нової влади, бажання працювати у реаліях процвітаючого в Союзі соціалістичного реалізму. Щодо Національного музею, то радянська ідеологія в товаристві із жорстким атеїзмом була далека до розуміння тих напрямів, які багато років були пріоритетними у стінах музею, власне, що фондова збірка – це насамперед твори сакрального призначення. Тому, на вимогу організації відповідної виставки західноукраїнського образотворчого мистецтва, було прийнято рішення до столиці відібрати речі найбільш «нейтральні».
До масштабного проекту були залучені й інші культурні організації. Твори для майбутньої московської експозиції були випозичені із Будинку народної творчості у Станіславові (Івано-Франківську), музею Етнографії у Львові та Національному музеї, де левову частину експонатів взято із фондів народного мистецтва. Але до переліку «вибраних» потрапила й невелика кількість висококласних ікон та 50 робіт художників кінця ХІХ поч. ХХ ст.. Сучасне мистецтво західних областей України (йдеться про 1940-ві роки) мали представляти митці різних національностей (українці, поляки, євреї), які приїхали до Львова після «золотого вересня 1939». Для випередження будь-яких «некомфортних» ситуацій щодо «надійності» політичних переконань художників, які представляли сучасну (майже-радянську) західноукраїнську образотворчість, на кожного зокрема була складена «відповідна» анотація.
Зараз важко судити, про які біографічні відомості та напрямки творчої діяльності окремих львівських художників йшлося на засіданні Львівського відділення спілки художників від 15.11.1940, коли до переліку вибраних для московської виставки митців потрапили митці: Ю. Буцманюк, І. Іванець, О. Курилас – активні учасники виставок Українських Січових Стрільців (Львів - 1918, 1935; Станіславів-1936; Тернопіль–1936); М. Сосенко, О. Кульчицька, А.Манастирський – художники, творчість яких була пов`язана із церковним живописом. Та й прізвища інших, які не зовсім підпадали під характеристику тих, хто сповідував напрямки, близькі до соцреалістичних…: С. Альбіновська, С. Батовський, В. Ласовський, В. Хмелюк, Маргарита та Роман Сельські та ін. Можливо у ті роки, спецслужби ще не встигли попрацювати із «досьє» згаданих львівських митців, а може це було частиною якогось підступного плану відповідних органів?
Гучно названа «Выставка изобразительного искусства западных областей Украины и народного творчества гуцулов», презентація мистецтва Галичини мала у Москві великий успіх, тому було прийнято рішення про перевезення її в повному обсязі до Харкова, щоби надати можливість місцевим мешканцям та гостям міста з 27 квітня 1941 року протягом місяця ознайомитись із давньою та сучасною образотворчістю Західної України та народним мистецтвом гуцулів. Практично паралельно у Києві відбувалася ще одна імпреза, до якої був причетний Національний музей у Львові – готувалась персональна виставка Фотія Красицького. Для експонування творчості художника із фондової збірки до Всеукраїнського музейного містечка на території Києво-Печерської лаври 1941 року було відіслано п`ять робіт художника. 22 червня 1941 року розпочалася війна – випозичені твори із фондів Національного музею у Львові залишалися на території Великої України…
1947 до Києва прибув Михайло Драган – на той час – заступник директора Національного музею у Львові із дорученням відшукати роботи Ф. Красицького. У фондах Києво-Печерської Лаври він виявив експонати ще тієї «московської» виставки, які до початку військових дій не повернулися до Львова. 1948 року 14 ікон ХV-ХVІІ ст, шість олійних портретів прибули до Національного музею. У фондах Державного київського музею українського мистецтва Драган знайшов «Портрет художника Скрутка» Ю. Буцманюка та «Портрет Старицького» Ф. Красицького, щоправда твори мали інвентарні номери київського музею, дещо незрозумілий факт для професійних фондовиків.
Як засвідчує Каталог втрачених творів Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького 1940-1941 (2008, автор-упорядник Посацька Д.), після «Выставки изобразительного искусства западных областей Украины и народного творчества гуцулов» до Львова не повернулося більше як 300 експонатів. Це дійсно велика втрата: роботи Ол. Новаківського, Т. Копистинського, І. Труша, Р. Турина, М. Мороза та ін., твори народних майстрів та неперевершене у свій красі гуцульське прикладне мистецтво (твори із дерева, кераміки, металу) загубилися, і мабуть, назавжди.
Вважаються втраченими і дванадцять робіт Юліана Панькевича, які на офіційне звернення проф. Ю. Камінецького у листопаді 1941 року були передані на виставку до Рогатина. На сьогоднішній день у цій справі існує версія втрати творів під час окупації 1941-1944 рр.
PS. Але це був лише початок втрат. Незабаром історія повторилась, тільки набагато масштабніше, цинічніше та страшніше.
Йдеться про 1952-й…
На фото – втрачені твори Національного музею у Львові з експозиції "Виставки изобразительного искусства западных областей Украины и народного творчества гуцулов".
Продовження теми – «Національний музей у Львові: фатальний 1952-й …»
30.04.2015