Зона: 29 років потому

Андрій ЛЮБКА

26 квітня 1986 року стався вибух на 4 енергоблоці Чорнобильської АЕС. З того часу 30-кілометрова смуга навколо стала зоною відчуження. Як вона виглядає в наші дні?

Як ми копаєм кості ящурів під скелями віків забутих,

колись копатимуть на цвинтарях міст наших кості металеві.

Б.-І. Антонич

Вирушаю до Чорнобиля з Києва автомобілем. Дорога прекрасної якості, тож перші два десятки кілометрів вголос припускаємо, що цей відтинок будувався для доїзду в Межигір’я. Але минаємо Нові й Старі Петрівці, а якість дорожнього покриття не змінюється – і всі 150 кілометрів до Чорнобильської зони ми їдемо по асфальту німецького рівня. Уже на місці нам пояснять, що цю дорогу утримують у такому стані через часті приїзди високих закордонних чиновників. До того ж «свіжий» ремонт відбувся всього кілька днів тому, у середині квітня, бо до річниці трагедії позувати перед фактурним для телекамер фоном приїде й верхівка української влади.

Аж ось і КПП. Огорожа з колючим дротом, блокпост із мішків піску, шлаґбаум і люди у формах. Перевіряють перепустки (оформлювати їх треба за два тижні до візиту, в’їзд на територію за паспортами), оглядають автомобіль – і за три хвилини ми вже в Зоні. Без цієї процедури важко було би зорієнтуватися, що ми вже на місці, оскільки за вікном нічого не змінилося. Та ж ідеальна дорога, той же нудний рівнинний пейзаж. Ліквідатори кажуть, що форма зони визначена навмання: хтось із командувачів у ключовий момент просто накреслив на мапі навколо реактора коло циркулем, от і вся «концепція».

За кілька кілометрів обабіч траси починають з’являтися вказівники з назвами сіл і показниками кількості мешканців в день трагедії. На наявність тут колись людних поселень більше нічого не вказує. Пильніше вдивляємося в зарості навколо. І нарешті бачимо то дах в глибині лісу, то сяйне стіна будинку між кущами чи раптово побачимо хрести в траві на узбіччі, де колись був сільський цвинтар. Виявляється, що ця пустка колись була центральною вулицею села. Вперше стає моторошно.

Приїздимо в місто Чорнобиль. Воно дивно виглядає серед цих покинутих територій. Це динамічний населений пункт – багато машин на дорогах, вулицями ходять люди, проїздять даїшники, працюють магазини, на балконах сохнуть випрані речі. Сьогодні у Чорнобилі живуть 4 тисячі людей, що працюють тут вахтовим методом по два тижні на місяць. Словом, місто нагадувало би звичайний невеличкий населений пункт, якби не одне але – анахронічність. Таке враження, що машина часу перекинула тебе в Совєтський Союз. Бо від 1986 року тут не відбулося жодної зміни чи новації: будинки, вікна, інфраструктура залишилися совєтськими.

Жодної рекламної вивіски, жодного яскравого кольору, все сіре й бридке, а вулицями ходять люди в формі, ‒ мабуть, саме так і має виглядати ідеальне комуністичне місто. Навіть своя церква є – зрозуміла річ, православна, та й ясно, що саме Московського патріархату. На вході напис: «Женщины! Перед тем, как войти, стирайте помаду!». Кілька разів підходжу до різних пам’ятників з надією побачити нарешті щось присвячене Чорнобильській трагедії. Але катма – повсюдно то монументи Героям Совєтського Союзу, то щось про форсування річок і визволення від фашистських загарбників. Назви вулиць – Леніна, Совєтская. На центральній площі – пам’ятник Леніну.

Значно цікавіше стає вже далі за містом, біля самого 4-го енергоблоку. Виявляється, до нього можна підійти майже впритул – дозиметр показує рівень радіації лише трохи вищий, ніж на вулицях Києва. Кілька разів тут знімали шар ґрунту й асфальт, тисячі разів тут мили все спеціальним розчином – і тепер їздити дорогами цілком безпечно. Але на узбіччях – знаки радіації. За метр від дороги починає «фонити», а дозиметр божеволіє від тріску – рівень радіації стрибає до в сотні разів більшого за допустимий.

За двісті метрів від реактора височіє величезний ангар – славнозвісний об’єкт «Укриття». Його будують поруч, а коли роботи завершать, цей «дах» по рейках просто насунуть на енергоблок, після чого все загерметизують. Впродовж років на це будівництво виділяли мільярди, а схоже воно на сільський гараж, просто в тисячу разів більший. Це розчаровує, доки наш провідник не пояснює: під дахом встановлені спеціальні машини-роботи. Коли ангар поїде й накриє собою енергоблок, вони почнуть розбирати завали всередині й захоронювати відходи.

Йдемо далі містком через канал, що колись охолоджував реактор. Тут улюблена атракція для туристів – можна погодувати сомів з людину завбільшки.

Не гаючи далі часу, вирушаємо в Прип’ять. Місто-привид, як із апокаліптичного фільму. На вулицях і посеред площ ростуть дерева, навколо височіють порожні багатоповерхівки, зяють пустками будинки культури, супермаркети, басейни, парк атракціонів та інші об’єкти міської інфраструктури. Заходимо всередину – ніде нічого не залишилося. Валяються хіба уламки меблів, бите скло і покинуті книжки впереміш з протигазами. Жахливо, адже це означає, що мародери – слід визнати, що це самі ліквідатори й працівники Зони – розікрали тут усе. І якщо дріт чи труби просто поїхали до пунктів прийому металобрухту, то меблі й особисті речі було продано на базарах навколо. Із зони відчуження виселено майже 200 тисяч людей, а в помешканнях не залишилося жодної батареї – їх акуратно вирізали й продали в Києві. Уявіть, скільки забрудненого радіацією металу опинилося в домівках довірливих людей, що в дев’яності «дешево» купували собі необхідне для ремонту чи облаштування оселі. На відміну від помитих доріг Зони, ці предмети «фонять» досі, опромінюючи і провокуючи хвороби.

Ходимо довго, лазимо багатоповерхівками, заходимо в школи й магазини. Скрізь пустка й руїна, які спочатку виглядають цікавими, потім наганяють страх, аж поки не звикаєш і байдужієш. За кілька годин екскурсії вже не дивуєшся, що посеред хат ростуть дерева, а центральними вулицями бігають лисиці. Моторошно уявити, що така доля може спіткати будь-яке місто – і протягом доби воно стане порожнім і осиротілим. Комусь у спогадах болітиме, як відрита рана – адже тут народжувалися, любили, ненавиділи і вмирали. А хтось просто фотографуватиме околиці як ілюстрацію до урбаністичної антиутопії. Провідник зауважує цікаву річ: з виселених місцевих час від часу повертаються сюди лише ті, що жили в селах. Доглядають цвинтарі, можуть просто годину просидіти на призьбі власної хати, безцільно блукають колишніми вулицями. А міських жителів назад чомусь не тягне. Цікавий матеріал для дослідження. Чи радше вірша.

Вечоріє, коли тою ж ідеальною дорогою повертаємося до Києва. У променях призахідного сонця ці покинуті пейзажі виглядають апокаліптично. На виїзді з Зони ще кілька автомобілів – переважно закордонних туристів. Машину перевіряють, ми також проходимо дозиметричний контроль. Все гаразд, рівень радіації в нормі. Фахівці стверджують, що за день у Зоні ми отримали стільки ж опромінення, як при проходженні рентґену.

Післясмак від мандрівки залишається дивний. Радіація невидима, тому нічого цікавого під цим кутом ми не побачили – жодних аномалій флори, фауни чи справді рудого лісу. Натомість вражають покинуті села й міста, а найбільше дивує ця анахронічна совєтчина, пам’ятники й ідеологічно бадьорі написи на кшталт «Хай буде атом робітником, а не солдатом». Ніби побував не в зоні радіаційного відчуження, а в скансені комунізму. Зрештою, як виявилося, це поняття, що переходять одне в одного.

У їдальні прип'ятської школи меню стале: русская класіка і протигази