Катруся (1905)

Як Катруся приходила до памяти, то мама сїдала коло неї і жалібно говорила.

„Катрусе, доки ти, небого, меш слабувати? Гроші минули си, других заробити не заробиш, хотьби-с і підвела си. А я повідносювала гроші по ворожках. Тай з того нема нїякої користи. Правда, ворожка угадала за все, як дома дїє си, яка тобі біль, але корінє нїчо не помагає. Відай тобі таки нема віходу...“

Катруся лежала нерухомо. Водила сухонькою рукою по твари. Синї нігтї були як її сині очи і здавало ся, що по лици вандрує багато синіх очий, дивних, блискучих. Всїма тими очима Катруся глядїла на маму і потакувала на її жалібну мову.

„Ой, нема, бідний сьвіте, нема. А дьидя гет. зжурив си. Заходит у голову, чим тебе поховати, як умреш? Коли на тьи подивит си, тай чорнїє з жури. Ми, Катрусю, гет з усего вішли. Муки на днї лиш трошки, зерна одного нема коло хати, тай зламаного ґрейціря нема. Якби-с умерла, тай би -м стали як серед води. Коби тьи Бог хоть до осени додержьив... Ей, дївко, дївко, тото-с себе тай нас зневолила !“

Мама взяла Катрусю чесати.

„Ти так страшно гориш, та так кашлаєш, шо най Бог сохранит! Анї дранку натьигнути на тебе, анї розчьисати, анї вмити. Боже, Боже, як ми гіренько мучимо си. Просю Бога, аби-м половину тої муки на себе перебрала, тай не можу допросити си.“

Сльози мамині капали на Катрусине волося і пропадали як вода у піску.

„Шо то з тебе зробило си? Така-с була годна, така робітниця, шо на все село! Аж нам си душа радувала, гадали-м, шо нам лекше стане ізза тебе, а то, адї, яке лекше ! Коби хоть шо їстки доброго, а то ми завєваємо на барабули, а ти таки гинеш. А трудно ходити вже по хатах за молоком, вже-м си кілько находила, шо тепер нема як лица вказувати.“

Мама заплїтала косу.

„Не знати, нашо я квіток тобі накупувала? Увалила-м два леви як у болото. Вже відай я тебе у ті квітки на смерть уберу...“

Заплакали.

„Ану-ко, дайте, я подивлю си на них.“

Мама дала Катруси квітки сині, білі, зелені, червоні.

Катруся перезирала їх, лице її слабо усьміхало ся, а сині, білі, зелені, червоні блески блукали по обличю.

„Дай суда, борзенько, адї, дьидя йде та скаже, шо тобі ще у голові дївоцтво. “

* * *

Катрусю поклали на віз, аби везти до лїкаря. Мама плачучи підкладала їй подушку під голови.

„Бодай я вже не дочикав вас дохторувати ! Коби-сте поздихали, то би-м раз поховав, тай збув си!“

Держав важки від однокінки і аж чупер собі микав зі злости.

„А ти, розпаднице, памньитай, шо як я гроші задурно по дохторях розсїю, тай ти амінь зроблю! Я тебе без дохторя поховаю, я тобі буду дохторь. А відки-ж я наберу на вас, на дохторі, на аптики та на дїдька рогатого ?! Та мій мозиль не годен цему вітримати, ой, не годен. Наймив єм фіру, та лїпше вже відвезти на могилу та вівернути тай збути си. Боже, Боже, шо це мене найшло цеї днини! Ну, ганциґо, кіпай тими безклубими боками !“

Потяг конину батогом тай виїхав за ворота.

На улици Катруся цїкаво розглядала ся. Від осени багато новин настало. Вуйко Семен загородив пліт, старий Николай пошив на́ново стодолу. Катруся забула і за сварку татову, так роздивлювала ся на всї боки.

По полю люди орали, сїяли. Жайворонки над ними співали. Чорна ріля розсипала ся під сонцем.

Катруся почервонїла і все собі гадала:

„Маю в Бозї надїю, шо підведу си, шо ще весни не стратю. Зараз таки найду собі роботу... Боже, Боже, найди минї лїк!“

Певна була, що весни не стратить. Тато сидїв на передї і довго мовчав. Врештї почав говорити.

„Адї, днинка як золото, а ти ходи по дохторях !“

Звернув ся до Катрусї.

„Скажи ти минї, дївко, шо я маю з тобов робити? Лежиш та лежиш, тай нї житя нї смерти. Я гроший набираю та набираю, тай все задурно! Коби-м знав, де тобі лїк, тоби-м шукав, а так, шо я знаю ? Коби -с вже або суда або туда ! І тобі лїпше, нам лїпше...“

Катруся плакала.

„То, небого, нема шо плакатиг, лиш таки, шо правда! Ти собі вмреш і гадки не маєш, нїби то не однако в земли гнити? Яке сегодни легке житє, то лїпше вмерти та не капарити цїлий вік по чужім поли! Вже-м гроший набрав, та ще наберу на похорон, тай на старість Жиди з хати віженут. Ех, коби-м знав, шо не буде тобі лїку, тай бих зараз завертав си до дому. Добро шо то лишило би си на погріб.“

Катруся заходила ся від плачу і кашляла на все поле.

Тато витягнув з пазухи яблоко тай якось несьміливо подав донцї. Нїколи він ще не давав їй нїяких лакітків.

„Не плачь, небого, я тобі не воріг. Я лиш кажу, аби задурно гроші не віднести, аби себе не скалїчити тай аби тобі не помогло. Таже ти сама, дитинко, видиш, шо нема відки. Я би тобі мізинного палця врубав тай би -м не жалував. Я за тебе маю у людий честь як за хлопца, бо-с робітниця на все село. Синку, я на тебе дув як на пінку тай вижу, шо вмреш. То видко очима, шо тобі нема віходу. Ой, небого, небого, тото мемо бідити без тебе... Ой, будем та будем...“

Старий замовк.

„Ой, умру, умру, вже вижу, шо минї нема віходу“ — шепотїла Катруся.

Вїзджали в місто.

* * *

Вертали до дому. Сусїд Николай також з ними.

„Він минї таке напіяв, шо де, де, де-е-е! Мужикови до дохторів не здало ходити. Коби, каже, багато молока пила та мньиса якогос легкого аби поїдала, аби трунок собі вілагодила, аби хлїба білого — де шо на сьвітї є, то загадав. Може воно у панстві помогло би, але у нашім станї то не поможе. Доста того, шо як він зачьив почьитувати, то я таки не дослухував до кінца. Нїби було би шо з того, шо я би віслухав ? Най умирає так, як є. Най віпє тоті мидицини, шо-м узьив з уптицї, та най або віхорує си або як сама хоче...“

„А ви -ж гадаєте — почав сусїд — шо дохторі дают мужикови такий лїк як панови або Жидови ? Бодай так здорови! Мужикови шо вткне, вткне, тай спасай си. Нїби єму хоче си мужикови доброго лїку пошукати? З паном шо день то добрийдень, а з мужиком шо ?“

„Коби то, уважьиєте, кому порадити, а то наше яке ? Поцулував у руку тай чикай, аж скажут гроші дати...“

„Найлїпше було візнати у старої Іванихи. Вона, бачу, пішла до дохторя, тай як він зачьив її шукати, то вона, єму навправцї; ой, каже, панї дохторь, дайте минї послїдний лїк. Я, каже, бідна баба, не маю ізза кого дохторувати си, та дайте минї послїдний лїк. Дохторь, бачу, відивив си на бабу тай каже: а ти відки знаєш? Ой, каже баба, відки знаю, то знаю, але дайте минї таку риципку на послїдний лїк. Як зачьила, як зачьила, тай дав і до сегодни ходит...“.

„Коли -ж бо не стало розуму запитати си. Ви гадаєте, шо то з паном так говорити, як вам си здає? Кажи раз, два, тай забирай си, шуруй !“

„Пішла баба з тов риципков до аптицї. Дала аптикареви, а сама, не бі си, мудра, дивит си, як він ме тот лїк вілагожувати. То вповідала, шо як собі капнув того лїку на долоню, тай наскрізь руку перейшов. Але то лиш дес сотому удаст си такого лїку дістати. А мужикам лиш такий лїк здалний, шо або суда або туда!“

„Ей, бідний сьвіте, шо я не розпитав баби, як воно треба того лїку просити ! А так і гроші загубив, і нїчо не поможе... Тото-м гидно зробив.“ „Та відай нема ваші дївцї віходу. Адїт, як вона горит? Нема з неї так нїчо як з отого листка, шо відчімхнув си від дерева...“.

„Ой, нема, нема і гроші пішли. Коби-м був хоть Іванихи запитав...“

„Та то, видите, від чого лїк. Аптикарь має свою аптику та вмирає...“ 

«Моє слово», с.85–90