Смертоносний розпад Югославії тривав десятиліття, і поки лікували симптоми – силою змусили припинити війну в Боснії (1995) – результат залишався половинчастим. Край шовінізмові поклало лише бомбардування кореня проблеми – сербської Югославії (1999).
Воістину, несповідимі шляхи наші. Хочете дізнатися, як я став балканістом? Це трапилося навесні далекого 1999 року. Добре пам'ятаю цей день: кінець березня, тоді вперше стало настільки тепло, що наш тренер з футболу вирішив провести тренування на відкритому повітрі, на стадіоні. Після зимового спортзалу бігати в шортах під променями лагідного весняного сонця було пречудово, тілом розливалася легкість і віра в велику спортивну кар'єру. Натхненний цим, я став біля тренера і вирішив похвалитися здобутою за зиму майстерністю. У той момент мені – одинадцятирічному пуцьвірінку – вдалося вибити м'яч правою ногою рекордних 27 разів! Але тренер цього не помітив, оскільки був цілковито поглинутий розмовою про бомбардування Югославії. Дитячому розпачу не було меж: мого успіху ніхто не зауважив, і цілком можливо, що саме завдяки цій події я нині не бігаю у футболці якогось загумінкового клубу, як олень. Повернувшись додому, я вперше запитав у мами про Югославію.
Цими днями минає вже шістнадцята річниця від часу бомбардування Союзної Республіки Югославії, в яку на той час входили Сербія, Чорногорія і Косово. Об'єднані авіаційні сили НАТО розпочали бомбардування (Operation Allied Force) 24 березня 1999 року, а закінчили – 9 червня (сербські війська закінчили відхід з провінції Косово і Метохія 20 червня, саме цей день вважають датою закінчення операції). Понад одинадцять тижнів – повних 78 днів – тривала повітряна атака, що мала на меті змусити режим Мілошевича припинити етнічні чистки й піти на компроміс з албанського питання. Армія визволення Косова й загалом албанці – не маймо ілюзій – також не були янголами, вдавалися до партизанських акції і терору місцевого сербського населення, але все це було відповіддю на державну політику Белґрада, який хотів позбавити албанців будь-яких прав і впливів навіть на місцеву владу, водночас заселяючи Косово сербськими біженцями з Боснії та звільненої хорватами Сербської Країни.
Існують думки, що операція НАТО в Югославії була першою в історії людства війною за права людей. Здавалося б, оксюмороном є боротися за права й свободи людини бомбами й вбивствами, але в 1999 році задум вдалося втілити. Не без помилок, ясна річ: різні джерела наводять цифри загиблого цивільного населення в діапазоні між тисячею й 5,6 тис. людських життів. Але цілями НАТО були насамперед об'єкти інфраструктури: військові летовища й аеродроми (знищено 14), об'єкти протиповітряної оборони, мости (44), госпіталі (19), фабрики, електростанції, нафтопереробні заводи, дороги (470 км), залізниці (600 км). Бомби впали на будинок пропаґандистського Державного радіо й телебачення Сербії, а також – офіційна позиція стверджує, що випадково – на будівлю посольства Китаю. Донині в центрі Белґрада збережено руїни понівеченого бомбами будинку Міністерства оборони Югославії – тепер це засіб антиамериканської пропаґанди.
Тим, хто сьогодні нарікає на бездіяльність ООН, варто пригадати, що в той час всі резолюції Ради Безпеки також блокувалися ветом Росії, тож операція НАТО відбулася без мандату Об'єднаних Націй. Хоча, можливо, пригадувати у цій ситуації має саме НАТО: кровопролитне югославське десятиліття (1989–1999) негоже розглядати як серію різних конфліктів і воєн. Адже причиною кожної з окремо взятих різанин і воєн був сербський націонал-шовінізм і відверто загарбницькі аспірації. Нарешті досягти справжнього миру вдалося лише тоді, коли бомби почали падати не на багатостраждальну Боснію, а на джерело напруги й ненависті в реґіоні – Сербію. Чи варто всім, у тому числі НАТО, зробити якісь висновки з югославських воєн двадцятирічної давності, щоб ефективно й без ілюзій діяти в російсько-кримсько-донбаській кризі? Sapienti sat.
