Недавно відсвятковано в Кієві ювилей 25-лїтної дїяльности проф. Володимира Бонифатьєвича Антоновича на катедрі рускої исторії в університетї св. Володимира. З нагоди того святкованя замічає справедливо "Правда", що се був ювилей служби урядової, а властиво належить сего року святкувати ювілей 30-лїтної дїяльности громадскої працї В. Б. Антоновича, бо вже такій час минає від пори, як сей многозаслужений нинї для України-Руси муж почав розвивати свою дїяльність.
Володимир Бонифатьєвич Антонович родив ся з польскої шляхотскої родини на кіївскій земли року 1834. Скінчивши ґімназію в Одесї, він вступив до кіївского університету (в Одесї тогдї ще не було університету), але проти волї мусїв вступити до факультету медициньского, бо тогдї — р .1850 — истнував наказ царя Миколая, щоби по всїх факультетах, окрім медициньского, не приймати студентів більше, як скілько призначено самим царем. Таким чином Володимир Бонифатьеєвич, скінчивши медицинькву науку, як тілько знесено обмеженє на историчному факультетї, зараз вступив на сей факультет і скінчив єго кандидатом. Се було р. 1860.
Скінчивши університет, Володимир Бонифатьєвич зараз почав працювати в І-ій кіївскій ґімназії яко кандидат на вчителя латиньскої мови, а небавом (р. 1862) і яко учитель исторії в кіївскій войсковій ґімназії. Того-ж часу виступив він і на поли письменства з полемікою спершу проти "Варшавскої Бібліотеки" і вчинків п. Маріяна Горжковского ("Основа" р. 1861 кн. VII.) а далї з полемічною статьєю проти п. Падалицї ("Основа" р. 1862 кн. І.). Имя автора "Моя исповідь", зміст і идея тої сповіди — зразу залунали не тілько по Українї, але і по всїй Россії і по Галичинї.
В "Исповіди" своїй, яко відповіди на доріканя Поляків за те, що він зробив ся "перевертнем", писав В. Б. Антонович:
"Судило ся менї родити ся шляхтичем на Українї. Дитиною були у мене усї навички паничів і довго тримав ся я усїх станових і національних неприхильностій тих людей, поміж якими виховав ся. Колиж прийшов час моєї самосвідомости, я розважно оцїнив своє становище в краю; я зважив усї недостачі єго, усї прямованя громади, серед котрої доля мене постановила, і побачив, що моральне становище єї не має виходу, коли она не відцурається своїх виметних думок, своїх бундючних замірів на край і народність! Я запевнив ся, що ті Поляки шляхтичі, що живуть по Українї, перед судом власного сумлїня мають тілько два виходи: або покохати народ, серед котрого они живуть, переняти ся интересами єго, вернути ся назад до тієї національности, якої колись відцурали ся их предки, та запопадливою працею і любовію по спроможности спокутувати те лихо, що заподїяли народови, котрий вигодував кілька поколїнь вельможних зайд, а котрому отсі зайди за єго піт і кров віддячували огидливостію, наругами, непошанованєм єго віри, звичаїв, моральности і особи. Коли-ж нa таку річ бракувати-ме у Поляків сили, перебрати ся на польску землю, заселену народом польским, на те, щоб не додавати з себе в краю ще більш дармоїдів, тай спекати ся сумних докорів самому собі за те, що і я зайда, плянтатор, годую ся з чужої працї, заступаю стежку до розвитку того народу, до хати котрого я залїз не кликаний, не проханий, та ще й належу до того табору, що пильнує зупинити розвиток народу, тубольцїв... Вже-ж я пристав до першого виходу; бо хоч я був попсований шляхотским вихованєм, звичаями і мріями, але менї лекше було відректи ся від них, нїж від того народу, серед когрого я зріс, котрий я знав, котрого тяжку недолю я бачив в кожному селї. Сей народ я полюбив більш, нїж власні шляхотскі навички і мрії.. Я став "перевертнем"...
З таким прапором виступив син ополячених колись Русинів! Не диво, що проти него озвірила ся була та шляхта, котрій він указував єдино певну і спасенну стежку! Від сего символу віри Володимир Бонифатьєвич не то що не відрік ся на довгій вік своєї працї, але нї разу нї в чому не змилив єму. Сей символ — став загальним символом по цїлій україньско-рускій земли в відносинах і бажанях тубольцїв-Українців до всїх своїх зайд.
Року 1863 В. Б. Антонович береть ся до працї в кіївскій комісії давних актів і до р. 1881 працюв там яко головний редактор, а р. 1870 бачимо єго на университетской катедрі, спершу яво доцента. Небавом (1878) университет кіївскій надає єму званє доктора исторії, робить єго професором, а потім (1880) деканом факультету историчного. І от за сей час Володимир Бонифатьєвич вславив себе на цїлий світ яко наук, письменник, историк і археольоґ.
За для оцїненя працї В. Б. Антоновича яко професора треба тілько згадати хоч невеличку частину учеників єго, що відомі яко професори або письменники. Таким чином на професурі кіївского университету бачимо Антоневичевих учеників: д-ра Дашкевича і Голубовского; в Харкові — професора д-ра исторії Багалїя; в Москві — проф. Линниченка; в Варшаві — проф. Любовича і Ромашкевича; з поміж численної сили професорів ґімназіяльних, що були учениками Володимира Бонифатьєвича, досить згадати хоч тих, що відомі в историчному і инчому письменстві, як от Левицкій Орест, Миколайчик, Науменко і т. д. і т. д.
Що до наукових праць В. Б. Антоновича по археольоґії і исторії Украини, то хто-ж не знає их з освічених людей, а найпаче з освічених Русинів! Заслуги єго яко вченого археольоґа і историка добре оцїнені вже самим вибором єго різними науковими товариствами на свої або дїйстні або почетні товариші — н. пр. россійскими товариствами: Ґеоґрафічним (в Петербурзї), Археольоґічним (в Москві і у Львові), Церковно-Археольоґічним (в Кіїві), Историчним (в Одесї), Антропольоґічним (в Москві), Правничим (в Москві і в Кіїві) і инчими. Нарештї треба додати, що В. Б. Антонович був одним з орґанізаторів і президентів Ґеоґрафічного товариства в Кіїві (скасованого урядом р. 1876) і Историчного товариства имени "Нестора" в Кіїві.
Не тілько в Россії не відбув ся нї оден з вісьмох археольоґічних зїздів, де би не виступив з рефератами В. Б. Антонович, але доводило ся єму бути депутатом на таких зїздах і по-за Россією, а. пр. на зїздї в Лисабонї р. 1880 він репрезентував і кіївскій університет і московске Археольоґічне товариство.
В. Б. Антоновича треба уважати батьком археольоґії і документальной історії України-Руси. До Антоновича археольоґії не було, були лишень випадкові знаходки. Исторія України-Руси складала ся звичайно на лїтописях тілько і в більшости переказувала лишень инчими словами лїтопісні оповіданя і лїтписні помилки. Відкинути помилки, полагодити річ, завести самі лишень правдиві факти — не можна було без певних документів историчних. Треба сказати, що ще Максимович був свідомий, що самих лїтописних жерел занадто мало за-для України-Руси, але у Максимовича не було спроможности залагодити отсю прогалину. Спроможність, або певнїйше мовити, жерело за-для такої спроможности зявило ся тогдї тілько, коли для науки відчинили ся двері центрального архиву в Кіїві, з єго дорогоцїнним историчним скарбом, захованим в 6.000 актових книжок і більше як пів міліона окремих документів. Першим робітником в архиві був професор університету Иванішов яко головний редактор орґанізованої з початком 1850-х рр. Археольоґічної комісії. Але ж Иванішов не був спеціялістом историком, він був правник, а до того ж єго спокусило "обрусеніе" Поляків і він проміняв дїяльність і працю наукову на дїяльність адміністративну в царстві польскому. Одначе єго вчені працї, як "Князь Курбскій", про унію та про суди копні, списані на основі архивних документів, ясно показали, яких великих добутків можна досягти працею в архиві; тілько-ж за-для тих добутків треба робітника талановитого і щиро прихильного до тієї роботи. Отаким як-раз робітником доля і постановила Володимира Б. Антоновича.
Певна річ, що лиш будущина видасть свій певний суд і оцінку великої працї Антоновича биля историчних скарбів, занесених архивним порохом. Щоб зрозуміти кольосальність працї нашого ювилата, треба знати, що на тому безкраєму архивному мори, де він добував историчні документи, можна добувати их тілько з такою-ж працею важкою, з якою добувають перли з моря. Незвичайно великою силою любови до працї, до науки і правди треба орудувати на те, щоб за такій довгій час не втомити ся коло дрібного збираня і розгляду документів. А скілько до того треба знаній, розуму і спритности на те, щоб роздобувши з-під пороху дрібні, розрізнені документи, уміло покористувати ся з них, перепустити через сито критики і на підставі их змалювати певні, вправні і ясні малюнки минувшини?! Отже всїм отаким хистом, любовію, працею, талантом і т. и. природа щедро надїлила Володимира Б. Антоновича. Тим то він сам єдиний спроміг ся зробити стілько, скілько ледви чи зробило-б кілька робітників менше від него талановитих і менше нїж він закоханих в своїй роботї. Від часу надрукованя 1-го тому актів з моноґрафією Антоновича про Козаків (1863 р.) доси видано з 15 томів актів і збірників историчних актів і надруковано, не вважаючи вже на невеликі замітки і рецензії, більш 60 моноґрафій нашого ювилата і всї они належать до археольоґії або исторії України. Трудно вказати таку сторону житя историчного України-Руси, котру би минув в своїх роботах В. Б. Антонович! Це звертав він тілько уваги на исторію зверхню, на исторію державну, на війни, союзи, на блискучі побіди, що своїм "блиском" (властиво кровью) так ваблять до себе историків звичайних, — за те-ж він в виданим коханєм і працею зупинив ся биля исторії внутрішньої, народно-громадскої: родовід козацтва і єго остання доля, умови і обставини житя, що викликали гайдамаччину; исторія міст, крестян, доля народної церкви, кольонізація, забобони людности, промисли і т. инче — от ті мети, що вабили до себе увагу нашого ювилата! На сїй ниві не було у него попередників, се була віковічна цїлина і він першій почав єї орати і виорав на славу! Того не досить! на сїй ниві він показав нові стежки і певні пляни задля своїх наступників...
В писанях В. Б. Антоновича не знайдемо тієї художественности, яку бачимо в писанях на віки незабутнього і славетного Миколи Ивановича Костомарова, але коли брати глибин спостереженя і аналізу фактів историчних, льоґічність і виразність пляну, певність характеристик, — то помітимо, що твори Вп. Антоновича ледви чи можна становити хоч трохи низше першорядних историків західно-европейских.
Исторію Украини пізнали люде не тілько з творів писаних, але і з уст Володимира Б. Антоновича! Він першій і доси єдиний професор в Кіїві, та здаєть ся, і на цїлій Українї Руси, що почав читати з катедри исторію України, він познаємив в-перше своїх учеників з исторією Галичини від часів найдавнїйших до часу нашого відродженя національного.
Така заслуга В. Б. Антоновича! Але се ще не всї заслуги єго. З поміж богато инчих, вкажемо ще тілько на одну, властиву всїм високо-талантовитим людям: він нїколи не гонив ся за популярностію, она сама йшла до него. Він тямив, що популярність — придбана дешевим коштом червоної фрази — дим, мана; тим то він не ганяв ся за фразою, за модними тенденціями, що надають дешевої слави, але затемнюють наукову і историчну правду, а часом і вельми шкодять, найпаче молодїжи. Фраза, думки, якими б они не здавали ся поступовими, але коли они не відповідали историчній правдї — они не знаходили собі захисту нї в творах, нї в лекціях В. Б. Антоновича; за-для придбаня популярности, за-для задовільненя самолюбства — він не поступав ся нїже єдиним зерном правди историчної, до исторії він не примішував публицистики. Тим то суща популярність єго зросла високо, розповсюдилась широко і стоїть міцно...
"Я сподїваю ся, — писав В. Б. Антонович в своѣй "Исповіди", — що працею і любовію заслужу коли небудь, що Українцї признають мене сином свого народу, бо я готов усе подїлити з ними."
До такого часу, до такого признаня давно він уже дожив!
Україна-Русь давно признала єго своїм найлїпшим, щирим і певним сином.
Подавши за "Правдою" начерк житєписи і дїяльности Вол. Б. Антоновича, додам ще під конець, що славний наш историк кіївскій добре єсть знаний землякам своїм в австрійскій Руси. Русини одушевляють єго знаменитими творами і високо єго поважають. Найлучшим доказом того єсть именованє ювилата минувшого місяця почетним членом товариства им. Шевченка.
[Дѣло]
02.04.1890