Досі залишаються в силі ідеї двох видатних турецьких інтелектуалів, Памука і Дінка, які ставлять під сумнів офіційну відмову визнати жахливий злочин проти людськості, вчинений сто років тому
«Хто нині все ще говорить про геноцид вірменів?». Ця фраза Гітлера, промовлена 22 серпня 1939 р., натякала на майбутню польську кампанію і провіщала геноцидний масштаб його політики війни, кульмінацією якої став Голокост. Кілька десятків років перед тим масове вбивство вірменів вразило чутливість молодого польського (львівського. — «Z») єврея Рафала Лемкіна, який згодом докладатиме усіх своїх зусиль до створення норм міжнародного права, спрямованих на те, щоб запобігти повторенню таких злочинів. А найбільше після приходу Гітлера до влади. Йому це не вдалося, тож у Нюрнберзі злочини нацистів було засуджено, опираючись на хисткість норм, встановлених ex post facto. І попри те, що термін Лемкіна «злочин геноциду» здобув визнання міжнародної спільноти, цей особистий здобуток також не означав запуску в дію ефективної світової судової практики для покарання такого злочину, за винятком випадків слабкості держави-правопорушника (Руанда, Сербія).
Вірменська трагедія 1915 р. точно відповідає визначенню, яке дав геноцидові Лемкін. То було втілення в життя сукупності злочинних дій, що мали на меті занапастити народ, виходячи з плану, замисленого так званими расистськими ідеологами, з додатковими заходами для фізичного знищення, як-от повна експропріація. Застосований метод полягав у поєднанні систематичної ліквідації чоловічого населення з масовою депортацією старих, жінок та дітей, які були змушені долати пішки сотні кілометрів – влітку, анатолійською сухою землею – майже без припасів, наражаючись на аґресію бойовиків, курдських банд і власних наглядачів. Для того, щоб знайти кінець в концентраційних таборах (Алеппо) чи таборах смерті (Дейр-ез-Зор). Найбільш прийнятний звіт говорить про 1,2 млн. загиблих для населення, яке раніше налічувало понад два мільйони. Після закінчення світової війни, коли імперію було зруйновано, османська влада нарахувала 800 тис. жертв. Мустафа Кемаль визнав цю цифру і засудив «знищення вірменів».
Визначення геноциду відповідало націоналістичному урядові молодотурків, які під час конституційної революції 1908 р., як виглядає, поділяли ідею егалітарного суспільства з етно-релігійними меншинами (греки, вірмени, євреї). Доти меншини співіснували під автократією султана в ситуації підлеглого плюралізму. Підлеглого, тому що так само існувала зверхність військового прошарку (аскарі) над цивільною масою (райя, буквально «стадо»), в юридичному плані мусульманське (турецьке) населення превалювало над меншинами, які донині несхвально характеризуються як гяури, невірні. Окрім того, османська терпимість компенсувалася тим, що будь-яка незгода з її пануванням викликала безжальну каральну дію. Національні повстання ХІХ ст. на Балканах були нагодою у цьому переконатися, попутно вони породили зростаючу недовіру до вірмен, основне поселення яких – за межами Константинополя – перебувало у віддалені в Східній Анатолії. Тож коли Берлінський конґрес своєю 61 статтею примусив султана Абдул-Гаміда ІІ дозволити вірменам реформи і захистити їх від курдів та черкесів, результат виявився протилежним. Там, де сподівалися реформ, у 1894–1896 рр. були вбивства десятків тисяч жертв, які повторилися у 1909 р.
Крім того, проект політичної модернізації молодотурків невдовзі відкинув плюралізм, щоб утвердити – виходячи з мілітаристського націоналізму – расове і культурно однорідне турецьке суспільство. Пантюркізм і панісламізм були двома стовпами в системі понять ідеолога цього руху Зії Гелькапа, автора, якого цитує Ердоган. Меншини були змушені прийняти зверхність турка; інакше «панівна нація» звільнятиметься від «елементів, нелояльність яких є очевидною», захищаючись у такий спосіб від «іноземних народів», які живуть в імперії. Принцип політики геноциду було визначено. Бракувало лише османської поразки від балканських держав у війні 1912–1913 рр., яка потягла за собою масове переселення мусульман в Анатолію та подальшу фрустрацію військової верхівки молодотурків, – щоби ненависть до гяурів перетворилася на бажання їх знищити. Лідери молодотурків в уряді Енвер-паша і Талаат-паша, вірні расистській ідеології, побачили у вступі імперії у велику війну нагоду для їх страти.
Після «тривалих і серйозних обговорень» (Талаат) керівництво молодотурків, Комітет єднання і проґресу, в березні 1915 р. ухвалив остаточне рішення. 24 квітня в Константинополі заарештували сотні визначних вірменів – від 200 до 650 осіб, – яких пізніше було депортовано чи вбито. Єдина жінка у цьому списку, письменниця Забель Есаян, змогла утекти; вона померла в 1940 р. в ГУЛАГу. Вірменська спільнота була обезголовлена. 27 травня з ініціативи Талаата, міністра внутрішніх справ, уряд вирішує здійснити загальну депортацію вірмен у Східній Анатолії. Але цей процес почався набагато раніше, у січні–лютому 1914 р., коли Енвер-паша, військовий міністр, створює Спеціальне Формування, антисепаратистське парамілітарне утворення. Його першими мішенями стануть греки. У серпні 1914 р. Комітет єднання і проґресу надихає Спеціальне Формування взятися до «осіб, яких треба ліквідувати на батьківщині», вказавши вірменів як ціль. Починаючи від кінця 1914 р. відбуваються події, які передують масовому знищенню в межах депортації, про що залишилися гнітючі свідчення місіонерів і консулів нейтральних держав, включно з німецькими союзниками. Талаат-паша пояснив це американському консулові Генрі Моргентау так: «Ми вже вреґулювали ситуацію з трьома чвертями вірменів». І ще: «Ми не хочемо бачити вірменів в Анатолії; вони можуть жити в пустелі, але не деінде».
24 травня 1915 р. Англія, Франція та Росія оповістили османський уряд про свій намір покарати злочини, вчинені «проти людства і цивілізації». Настав час османської поразки. Як наслідок, після перемир'я в жовтні 1918 р. союзники запропонували створити міжнародний трибунал для засудження згаданих злочинів, кількість яких тепер різко зросла, але розбіжності щодо його формування та юридичної бази, передвісників того, що станеться у Нюрнберзі, анулювали цю спробу. Османському правосуддю належало визнати злочинний характер масових убивств і їх жахливий масштаб і засудити винних. Вже після їхньої втечі були заочно засуджені до смерті Енвер, Талаат, Джемаль і Назим-бей, страчено місцевого винуватця, так званого «йозгатського ката». Дрібниця, що її переважають важливі підтверджувальні документи, які тепер зберігаються в Бібліотеці Конґресу.
Пізніше не минулося без епілогу, під час якого вбито і депортовано тисячі греків івірменів після окупації гяурської Смирни у вересні 1922 р., коли було подолано грецьке вторгнення. Кемаль був при тому пасивним свідком.
Два визначні інтелектуали, романіст Орхан Памук і вірмено-турецький журналіст Грант Дінк, десятиліття тому поставили під сумнів непоясненну відмову демократичної Туреччини визнати знищення вірменів. Визнати це у 1920 році було би самогубством, бо це означало би леґітимізувати розчленування Туреччини, але через століття ця причина вже втратила свою силу. Навіщо солідаризуватись зі злочинами предків, які до того ж не були всіма предками, бо перше засудження масових убивств і винних у них належало ще османським військовим радам, і навіть Мустафа Кемаль схвалив його у жовтні 1919 р., вимагаючи відсторонення «уніоністів і осіб, які заплямували себе лихими діями депортації та масових убивств»? Проте Дінка вбили 2007 року, а Памук зазнав звинувачень і пережив сувору кампанію засудження його як ворога «гідності нації». Та все ж його ідеї мали успіх. Мер міста Карс, яке нині є турецьким, а раніше було вірменським, спорудив «монумент людяності» заради примирення обох націй. Ердоган посприяв його руйнуванню і тепер відсилає цю тему до архівів, які були зачищені після 1918 року.
Antonio Elorza
Armenia: el primer genocidio del siglo XX
El País, 25.03.2015
Зреферувала Галина Грабовська
30.03.2015