Страх переміг на виборах. В Ізраїлі царює страх, а той, хто сидить на його троні, зветься Нетаньягу
Це не вигадка. Це держава, яка перебуває у стані війни від дня свого створення. Є небагато країн, які постійно відчувають загрозу.
Ззовні – через вороже оточення, яке її навіть не визнає, а зсередини – через цілком обґрунтовані і засновані на міжнародному праві претензії вигнаного і позбавленого майна палестинського населення.
Ці загрози зазвичай змальовують темними барвами, які й досі відсилають до клубів попелу, вивергнутих нацистськими крематоріями. Релятивізм тут ні до чого, вони є екзистенційними. Це дуже особистий досвід, за яким ззовні хтось спостерігає зі скептицизмом і навіть недовірою, але всередині він передається з роду в рід від часів знищення.
Ізраїль є страхіттям для його ворогів і дивом для його громадян та друзів. Він з'явився із хвилі світового повоєнного антифашизму, закріпився за часів холодної війни, пережив добу уніполярного безцарів'я, отримавши угоди в Осло як розплату, й тепер цілком і повністю вписується в розпад світового геополітичного порядку, коли немає ані найменшого поступу в створенні Палестинської держави, з якою він мусив би співіснувати в мирі та безпеці, і без винагороди у вигляді визнання від сусідніх арабських держав.
Страх стереже виноградник. І перетворює того, хто його відчуває, в незламного. Якщо під час перших воєн могли існувати сумніви щодо їхньої розв'язки, то під час останніх єдиний сумнів – це політичні і моральні збитки, воєнні перемоги, які прочитуються як стратегічні поразки. Воєнна перевага Ізраїлю є нищівною й аж задосить продемонстрованою. Бідний той, хто перейде йому дорогу.
Страх в сучасному геополітичному хаосі є майже спонтанним продуктом. Хамас в Газі. Хезболла в Лівані. Аль-Каїда на Синаї. Ісламська держава і Фронт ан-Нусра в Сирії. І, звичайно, аятоли в Тегерані, які мають намір перетворити Іран на сучасну ядерну державу, яка стоїть на порозі отримання атомної зброї.
Причин для страху не бракує в порушеному ладі, який виник на Близькому Сході після «арабської весни», демократична обіцянка якої змінилася з поверненням військової диктатури або терористичного хаосу халіфату. Нема нічого очевиднішого і розсудливішого, ніж заціпеніння.
Саме цьому присвячувався Нетаньягу протягом дев'яти років як прем'єр-міністр. Рухатися лише для того, щоб виграти час і далі відбирати території в палестинців, ніколи ні в чому не поступаючись. Безупинно розпалювати страх, аж до самого дня виборів.
Страх перед ядерною угодою з Іраном. Перед Палестинської державою і блокуванням поселень, аби уникнути того, щоб Ісламська держава оселилася вдома. Навіть перед голосуванням ізраїльських арабів. Перед урядом національного порозуміння з тими, хто хоче знову сісти за стіл перемовин з палестинцями.
Ось так він переміг усіх, навіть власних екстремістсько налаштованих партнерів в уряді, в яких украв голоси і депутатські мандати, а також лівий сіонізм, який хотів вихопити у нього корону.
Страх переміг на виборах. В Ізраїлі царює страх, а той, хто сидить на його троні, зветься Нетаньягу.
Lluís Bassets
El miedo es rey
El País, 19.03.2015
Зреферувала Галина Грабовська
22.03.2015