Роздратування від тексту

Чупа О. Бомжі Донбасу. – Дискурсус, 2014.

Заголовок і початок «Бомжів Донбасу» вселяють здогади, що перед нами книжка гостросоціальна. Невдовзі з’являються певні сумніви. Завершальна частина книжки, рукопис Вагнера, і її фінал ті первинні здогади остаточно спростовують. Сам по собі цей факт не вартує уваги і не підлягає однозначній оцінці, але…

Але спершу дві слові про сюжет. Четверо бомжів, що знайшли прихисток на території покинутого заводу на околиці Макіївки, випадково знаходять ще одного, подібного до них, – діда на ім’я Вагнер, – котрий спочатку розповідає їм історію своєї родини, а потім читає довгий рукопис таємної історії України. Вкінці, після того, як один з бомжів спалив рукопис, аби зігрітися, за що інші бомжі його вбили, оповідач дізнається про свою психічну хворобу, через яку йому обіцяють тривале перебування в психіатричній клініці.

А тепер деякі питання на засипку. Фактично, дискурс повісті розпадається на кілька частин: розповідь бомжа Малевича про їхню бомжацьку компанію; розповідь Вагнера про себе; манускрипт з синопсисом альтернативної історії України; фінальна сцена. З мовно-стильового боку ці частини нічим не відрізняються одна від одної: Вагнер говорить, як Малевич, а Малевич, за нечисленними винятками, говорить, як писав обозний писар сімнадцятого століття. Ну але нехай, це не так вже й важливо, коли маємо справу з нереалістичним письмом.

Майже половина книжки – це рукопис. Його обсяг і сильна позиція у тексті (все, що відбувається потому, вкладається в одне речення – див. вище, кінець другого абзацу) створюють враження, що ця частина тексту є ключовою. У рукописі ні згадки нема про бомжів Донбасу. Виникає запитання: а назва тоді звідки? А назва – це видавничий хід. Слово «Донбас» на обкладинці – один з тих ключиків, котрими видавець відмикає читацький гаманець. Первинна назва була іншою.

Читаючи цю донбаську книжку, читач напевно зверне увагу на спроби дати психічну характеристику мешканцям краю. Таких характеристик я зауважив декілька. Славко (один з бомжів, родом з Галичини) каже: «Тут [на Донбасі. – І.К.] у шані були не розум, досвід, освіченість і хитрість, до яких я звик там, у себе, а груба фізична сила та рішучість». Натомість Вагнер вважає специфічною рисою жителів Донбасу «разючу невпевненість у собі». Його думка збігається з оцінкою автора рукопису: «Життя в підземеллі сильно змінило вдачу українців – стали вони лякливі, невпевнені у собі…». Постає запитання: що все-таки притаманне жителям Донбасу – рішучість чи невпевненість у собі, котру можна ототожнити з нерішучістю? Втім, різні персонажі можуть мати відмінні погляди.

Тепер про українців. Поняття «Україна» («Украйна») – це, згідно зі знайденим рукописом, шматочок донбаської землі періоду Середньовіччя (X-XVI ст.). Територія рідної авторові Макіївки і прилеглих околиць, яка начебто славилася своїм демократичним устроєм, та з XIII ст. перебувала під постійною усебічною агресією монголів, киян, московитів і львів’ян. Особливо допікали кияни та львів’яни. Перші засобами брудної пропаганди загнали Україну в міжнародну ізоляцію, а другі, «львівські лицарі», «зрівняли Україну з землею». (Після того, як донбаські диверсанти спалили Львів – відома поза межами книжки пожежа 1527 року.) Як бачимо, Чупа використовує міф про Київ та Львів як ворогів Донбасу, що в наш час звучить особливо виклично, і якби не завершальні у книжці слова лікаря-психіатра, що свідчать про іронічну тональність твору, то можна було б думати, що автор підігрує сепаратистам.

І формою, і змістом ця книжка більше дратує, ніж приносить задоволення. Задоволення я відчув тільки в одному випадку: коли натрапив на ватажка бомжацької банди, що мав ім’я Гепа. Щиро втішився, що старий після усіх своїх вироків і діагнозів, сімейних вогнищ і владних коридорів нарешті знайшов себе, обійняв заслужену керівну посаду, користується довірою підлеглих. Натомість від персонажа на ім’я Янук – є в цій книжці і такий – саме роздратування. Бо виглядає так, що роль сумнозвісної політичної фігури з дуже схожим прізвищем в актуальній українській історії не хто інший як Олексій Чупа змоделював у своїх творчих фантазіях 2012 року (дата завершення книжки, подана на останній сторінці тексту). Змоделював, а воно бац – та й збігається. І ще невідомо, чи не справдяться найжахливіші авторські фантазії, з тою зрівняною землею.

Боюсь, що мій опис того, чим дратують «Бомжі Донбасу», може викликати зворотній ефект – ефект зацікавлення книжкою. І для цього теж є певні передумови. Парадоксально, але те, чим ця книжка дратує, в контексті сучасної політичної ситуації додає їй балів. Брак унітарності тексту, контрадиктивні позиції персонажів – у контексті теперішнього протистояння на Донбасі не виглядає цілком недоречним. Ось, наприклад, такий епізод. Двоє персонажів – Малевич і Сєрий, – котрі у побуті мирно співіснують, потрапляють у спільну сонну реальність, яка штовхає їх на конфронтацію: за порогом сну персонажі ідентифікують себе з протилежними воюючими сторонами й убивають один одного. Питається: як так могло статися, щоб між мирно налаштованими людьми раптом спалахнула така ворожнеча? Але ж, як показують теперішні події на Сході, вчорашні мирні жителі здатні на це: стати персонажами снів політичних інтриганів і вбивати тих, хто поруч. В умовах воєнного протистояння згадувані на початку статті протилежні характеристики, якими персонажі наділяють жителів території конфлікту, і жанровий диморфізм книжки (соціальна проза / альтернативна історія) – все це можна звести до спільного мотиву конфронтації, ментального конфлікту. Так само, як і сусідство пам’ятників Лєніну з православними церквами, теж згадуване у повісті.

Соціальна і легковажна, прозірлива й учнівська – книжка «Бомжі Донбасу» спроможна поставити перед читачем цілий спектр запитань, починаючи з того, що робити з Донбасом, і завершуючи тим, що робити з неспаленими рукописами.