З-над Стрипи.
Уже пять лїт минуло, як ми, дяки архієпарxiї львівскої удаємо ся до всїх властей, як духовних так і світских з мольбами о получшенє нашої долї. З кождого деканату вислали ми просьби до нашої Світл. Консисторії, однак і до нинї не маємо ще відповіди. В другім рядї удавались ми через комітети дяківскі, кристинопільскій і рогатиньскій, до сойму — та тут кинули нашу просьбу просто до коша, ба ще такі пани, як Голиѣвскій і кс. Бухвальд, зажартували собі з нас. В третім рядї удались ми до ради державної, і там, мимо промови посла сов. Ковальского, нашу просьбу відкинено. Нїгде не хотять вислухати просьби і подати якусь помічну раду.
І що-ж нам дїяти? Чи слово "дяк" тепер уже не має нїякого значіня і нїхто "дяка" не потребує? Давнїйше так не було і тепер не повинно бути! Без стану дяківского церков не обійде ся, отже й треба подумати над тим, щоби той стан якось зорґанізувати і дати єму спосіб до житя!
Маємо заведенє дяківске при архикатедр. церкви св. Юра у Львові і в тім заведеню рік-річно містить ся 8 учеників, кандидатів стану дяківского. Наука дяківства треває три роки, кандидат робить потім испит і дістає свідоцтво. А тогди йди, куди хочеш, бери палицю і шукай служби! Приходить такій дяк з кваліфікацією до села, де потрібно дяка, йде до священика, а той каже єму: "А умієте ще яке ремісло? бо тут з самого дяківства не вижиєте." І дяк иде дальше, доки якій священик не возьме тягар на свою голову. Та й трудно нинї подибати по селах добрих испитованих дяків, а по-найбільше недоуки, більше спосібні на фірманів. Се узнав і Преосв. еп. Пелеш і о тім було писано в Вістнику станісл. єпархії. Повага стану дяківского упадає, а рускій обряд на тім терпить.
Сей тяжкій рік найбільше відбиває ся на дяках. Дяк остає на ласцї селянина, а той, що може дати cегo року дякови, як сам нїчого не має? — як каже пословиця: дав би-м на молебен, коли-ж сам потребе. Тож дяки сего року терплять велику нужду, голод і холод.
З скарбів державного і краєвого удїлено запомогу для голодуючих — але для дяка з того не хотять удїлити. Дяки з повіту золочівского подавали до видїлу повітового просьби о запомогу, залучивши свідоцтва убожества і моральности, але видїл повітовий, по довгім намислї, звернув просьбу через уряд громадскій, заявивши, що запомога єсть для włościan а не для diaków...
Така то чорна дяківска доля!
