30-річний Олександр Лабецький живе в Турківському районі Львівської області. Закінчив Львівський банківський інститут за спеціальністю «економічна кібернетика», зараз опановує право у Львівській комерційній академії. Пройшов весь Євромайдан і став учасником трагічних подій 20 лютого на Інститутській у Києві, коли снайпери розстрілювали демонстрантів. Тоді там загинуло чотири десятки осіб. Снайпер поранив Лабецького в ногу і в плече. Згодом він став співзасновником Спілки поранених майданівців «Нескорені».
Коли «Z» зустрічався з Олександром Лабецьким для цієї розмови, він ще не знав, що на момент публікації вже буде призначений головою Турківської районної адміністрації. Так, йому цю посаду запропонували раніше і він погодився кандидувати, але до перспективи очолити район ставився скептично, мовляв, знову буде якийсь «договорняк» і призначать «кого треба». Однак призначили саме його.
Олександр Лабецький 20 лютого 2014 року на Інститутській
Ми з колеґами поїхали на Майдан у Києві ще 26 листопада. У столиці взялися до праці – організовували доїзд з реґіонів до Києва, побут людей, влаштовувати акції. Не було часу стояти і співати, було справді дуже багато роботи.
22 січня, коли поранили Сеника, ми з іще одним побратимом після ночі пішли відпочити. А тут до мене дзвонить сестра і питає, чи я живий. Зі сльозами розповідає, що бачила по ТБ сюжет, в якому беркутівці копають людину в червоній куртці. Ми з Іваном побігли на Майдан. А там якраз почався штурм з боку Грушевського. Люди тікали, а «Беркут» зупинився від нас за яких 30–40 метрів, ми стояли, обійнявшись, люди бігли, міліціонери по них стріляли. Ми не розуміли, чому тікають, вже пізніше взнали, що були перші вбиті та поранені. Того дня вперше небезпека була так близько.
***
Ми були готові до крові. Я казав хлопцям, що кров буде і її буде багато. Було видно по тому, як налаштовані наші люди: була революційна ситуація, а система не хотіла здаватися, тож було зрозуміло, що мирно все це не розійдеться. Від цих трагічних днів на Грушевського ми почали готуватися до серйозніших речей.
Передовсім почали забезпечувати хлопців бронежилетами. Тоді у Києві майже нічого не можна було дістати, ми поїхали до Львова і через контакти з поляками дістали кілька штук. Про зброю ми теж думали, але це було нереально і ми не озброювалися. Дехто каже, що зброя на Майдані була, але я цього не бачив.
***
Коли оголосили мирний наступ на 18 лютого, ми з товаришами дуже скептично до цього поставилися. Я відмовляв хлопців від участі, бо насправді треба було готуватися до війни. 16 лютого поїхав до Львова, об'їздили шість районів, збирали та готували людей до Києва. А коли по телевізору побачили, що 18 робиться в столиці, то терміново зібралися у Львові. Уже потім була «ніч гніву», в якій ми взяли участь. Проте розуміли, що мусимо бути в Києві, тому посідали в машини, потяги та автобуси і погнали до Києва.
Я особисто їхав з іншими товаришами потягом. Ми знали, що ситуація дуже складна. Кілька наших хлопців поїхали автомобілем, їх зупинили десь за 60 км від Києва, причому здали свої, і вони мусили тікати, та встигли попередити інші групи. До Києва їм вдалося приїхати аж під ранок.
Турківський намет на Майдані у новорічну ніч 2014 року
На вокзалі до нас приєдналися десятки людей. Метро не працювало, таксі не хотіли їхати в бік Майдану, тому ми пішли пішки. По дорозі зустрічали багато міліцейських патрулів, але вони нас не зачіпали, бо зібрався доволі великий натовп.
***
Коли прийшли на Майдан, то я жахнувся. Там було пекло – все горіло, люди були втомлені, і ми їх одразу ж замінили. Почали шукати, де ділися наші хлопці, бо нікого не було – намети порожні, все порозкидано, деякі на барикадах, дехто відпочиває, а декотрі просто повтікали… 19-го зранку на Майдані людей було дуже мало – буквально кілька сотень. Люди були фізично виснажені і їх можна було брати голими руками.
Зайнялися розселенням, бо знову приїхало багато людей з різних областей. І щойно під ранок 20 лютого пішли на кілька годин відпочити. Але вже близько восьмої ранку я прокинувся і пішов сам подивитися, яка там ситуація.
***
Побачив, що «Беркут» почав стріляти в бік консерваторії, кидали коктейлі Молотова, робили димову завісу. А люди почали зносити шини і від консерваторії рушили вперед. Ми підійшли до Жовтневого палацу. Там ніби нікого не було, але невдовзі почалися незрозумілі речі: зі сторони Інститутської до нас підходила група людей зі зброєю, в чорній уніформі з жовтими пов'язками, і почали стріляти. Вони відкинули нас від Жовтневого вниз на схил і я побачив, як чоловік коло мене стояв і раптом осунувся. Його обличчя запам'ятав на все життя. Я до нього кинувся: «Друже, що сталося?». Думав, він живий, але на жаль... З другого боку те саме – падає людина. Але ми стояли, ніхто назад не відходив.
***
Ми старалися відтягати убитих і помаленьку йти уперед, а хлопці в чорній уніформі почали відступати. Їх було не більше десятка, та стріляли вони страшно. Зрештою, нас там було багато людей і навіть не треба було прицілюватися, а вони стояли метрів за 30–40 і було видно їхні очі.
У якийсь момент вони почали відходити, а ми за ними – по нас постійно стріляли, весь час когось з поранених відтягали назад – і дійшли до барикади наверх. Вони нас туди виманили і тоді почали розстрілювати. Там кілька наших хлопців залишилися. Але потім відтягнулися ближче до Жовтневого і там побачили, що від станції метро «Хрещатик» організувалися десь із десять наших хлопців у «черепашку» і побігли уверх. Їх також почали обстрілювати і всіх положили. Це там, де зараз стоїть хрест. Було багато убитих і багато поранених. Нас також із десять від Жовтневого побігли до них. Двоє медиків рятували хлопців, а ми стояли довкола зі щитами. Хлопці, які були спереду, відтягували людей буквально метрів десять назад, віддавали іншим і поверталися. Ніхто із тих, хто ніс поранених до готелю «Україна», там не заховався, хоча по них також стріляли і ранили. Не знаю, що нас тримало в тому місці, але ми звідти не йшли.
***
Момент пострілу в Устима Голоднюка я не бачив, побачив уже, як упав хлопець у голубій касці. Я підійшов, щитом прикрився, дивлюся, чи він живий, а з-під каски тече кров, я пульс помацав, чую – все.
Куля снайпера пробила блакитний шолом Устима Голоднюка. Він загинув героєм
Біля мене поранили Анатолія Панчука, Івана Рапового на тому «п'ятачку». Сергій Трапезун біля мене впав. Я стою, прикрився щитом і відчуваю різкий біль у нозі, бачу – кров з ноги бризкає. Перша думка була: «Де куля?». Вона пробила ногу, і я побачив, що куля застрягля в землі. Спершу подумав, що її дістану, але потім відчув такий різкий біль, що стало не до кулі. Перше відчуття від поранення – болить страшно. Розривна куля увійшла у внутрішню сторону стегна і пробила, на щастя, не зачепивши кістку, і пройшла за півсантиметра від судини. Єдине, що вона розривна – все розірвала і кров фонтаном. Я впав.
Потім думка – мама цього не переживе. Згадав про хлопців, які потрапляли в лікарні, були там під вартою тітушок і міліції. Ми хотіли їх визволити, але не вдалося. Я думав в той момент, що з такою раною потрапляти до лікарні не можна – зігнию заживо у підвалі.
Над пораненим Олександром Лабецьким, ризикуючи самим потрапити під кулі, схилилися один з його побратимів та медсестра Марія Матвіюк
Тоді почав повзти назад, сил не було. Міліція стріляла по всіх, хто до мене біг. Снайпер взяв мене на наживку. Це був свідомий постріл снайпера, щоби мене поранити і щоб до мене кинулися побратими на допомогу – а він їх убиватиме. Я це зрозумів і почав повзти сам. Потім сил майже не стало і я почав просити, щоби мені допомогли, але ніхто не біг, бо снайпер страшно стріляв. Побачив одного зі своїх знайомих, покликав його, він кинувся до мене, прикривається щитом і помагає мені повзти. Кілька метрів проповзли, чую у нього хрип з грудей, дивлюся – все обличчя в крові. Думаю, ще й він через мене тут загине, і тут же відчув різкий біль у плечі і втратив свідомість.
***
Опам'ятався, коли до мене підбігла медсестра Марія Матвіюк, найсміливіша жінка на планеті. Вона мені перев'язала рану на нозі жгутом і сказала супроводжуючим, щоби цей жгут зняли за 15 хвилин. Мене занесли в готель «Україна». Повернув голову вправо – там лежить загиблий, вліво – так само. Хвилини за дві я вже ціпенію, а до мене ніхто не підходить. Підбіг медик, зняв жгут, щось мені вкололи, і кілька хвилин знову ніхто не підходить. А вони не бачили, що з плеча тече кров, а рана на нозі не була дуже важка. До мене не йшли, бо перед тим позначили зеленим, що означало неважке поранення. Наршеті хтось підбігає, і каже, ти ж «зелений», у тебе все нормально. А я відповідаю, що у мене плече поранене, куртку з мене зняли, медик одразу: «Та який він зелений, забираємо його». Усе це відбулося між 10-ю та 11-ю годиною, потім воно ще тривало до 12-ї години, і все затихло. Отам на Інститутській, де ми були, там найбільше снайпери і постріляли.
На ношах непритомний Олександр Лабецький. Його відносять у безпечне місце
Тепер щопівроку маю день народження – 20 серпня і 20 лютого. Плануємо цього року 20 лютого приїхати на Інститутську з майданівцями, щоби пом'янути загиблих.
***
Подзвонив до друга і до сестри. Вона знала, що треба робити, якби зі мною щось сталося. Коли я приїхав у лікарню, то мене вже там чекали друзі. Зробили мені операцію, поранення у плече також виявлося неважке, кістку не зачепило, тільки крові багато втратив. Лікарі визнали мене нетранспортабельним, але я відмовився залишатися. Тоді приїхала «швидка» і ми виїхали з Києва до Львова. По дорозі ми забрали ще одного хлопця, Віталія Науменка, його поранили в руку 18 лютого у Маріїнському парку, привезли на Топольну. Мені також приготували палату, але я відмовився, у мене був страх, що тут щось може трапитися. Тому мене сховали у туберкульозній лікарні на Сихові. Першу ніч друзі там чергували, а вже потім стало спокійніше, ситуація вирівнялася, а Янукович утік з Києва. А до того я не вірив, бо знав про різні печальні історії про те, що робили з хлопцями, які потрапляли у полон.
***
Ми готувалися до того, що за певного варіанту розвитку подій доведеться тікати, розуміли, що в разі перемоги Януковича нам тут життя не буде. Кожен з нас був готовий до того, що доведеться просити політичного притулку за кордоном, ми мали із собою докази участі в Майдані, мали проїздні квитки, щоби було видно, що ми були там і щоби це був доказ, коли доведеться звертатися за політичним притулком. Так нас вчили старші товариші. Це було реально, ми розуміли, що Янукович влаштує силовий сценарій і бачили, що в останні дні на Майдані залишилося дуже мало людей.
Так сталося, бо політики почали зливати Майдан. Я боюся, що була домовленість між опозицією і владою, була геополітична домовленість, що треба тільки заспокоїти народ і все буде добре. Ми пам'ятаємо – нас на Інститутській постріляли, а ті троє поїхали до Януковича, тиснули йому руку і все було нормально, говорили про дострокові вибори за 9 місяців. Деякі люди розчарувалися і поїхали геть, бо вони хотіли активних дій, а їм заспропонували «мирний наступ». Це був злив. Ми знали, що буде силовий сценарій розв'язання конфлікту, і ми почали шукати, як виїхати за кордон тим активістам, які найбільше засвітилися.
***
Суспільство змінилося за цей час, влада почала трішки поважати свій народ. Яскравий приклад – коли ми 21 листопада минулого року були в Києві і домоглися від президента Порошенка визнання героїв Небесної сотні Героями України. Ми були за півметра від президента, змогли висловити свої претензії. До цього часу ніхто так не міг зробити в Україні. Президент почув нас і вже до вечора був указ.
Майданівці вимагають від Порошенка визнати героїв Небесної сотні Героями України
Друге. 21 листопада мої товариші були недалеко від Адміністрації Президента і побачили кілька броньовиків з бійцями Нацґвардії. Товариші почали обурюватися, бо ж на сході зброї та техніки не вистачає, а тут вони біля Банкової щось охороняють. І вже за п'ять хвилин машини одна за одною почали від'їжджати. Вони не поїхали на фронт, але їх забрали, щоби не муляли людям очі. Влада міняється, бо люди змінилися. Але вона не встигає і часом навіть не годна змінитися. Це видно з призначень на посади людей, що були при владі за минулого режиму, чи з того, що відбувається у парламенті.
Вони прийшли до влади на нашій крові, нібито народна влада, яку ми обрали. Але насправді ця влада не хоче позбутися всіх ознак, що були за минулої влади. Тобто вона з нею домовилася, просто домовилася. Але війна закінчиться і люди спитають. Люди вже питають.
***
Ми, до речі, організували Спілку поранених майданівців «Нескорені» і долучаємося до люстраційних процесів та боротьби з корупцією. Ми хочемо, щоби змінилася країна. Звичайно, що у нашу діяльність також внесла корективи війна і вона забирає всю нашу увагу. Я не хочу казати, що наша влада користується війною, бо влада також зайнята війною. Але певні речі вона мусить робити, війна не є вибаченням за те, що влада не робить те, що повинна і чого від неї чекають люди.
Олександр Лабецький з товаришами створили громадську організацію «Нескорені»
Хлопці у Верховній Раді та в Кабміні просто загралися. Вони або думають, що Путін не піде далі, або просто втратили страх і зайняті своїми «договорняками», а все решта їх не цікавить. Це абсурд, так не може бути.
***
Ми з побратимами для себе визначили, що не будемо стояти збоку і критикувати, а спробуємо щось робити. Багато з них воюють на сході, а я спробую бодай трохи змінити систему тут – іду у виконавчу владу. Ще навесні минулого року мене пропонували на голову РДА, але тоді все відбувалося за квотним принципом і призначили свободівця.
Як людина він хороший, але не на своєму місці. Сім місяців район втратив – ні одного нормально виїзду до Києва, іноземні інвестори їдуть в сусідній район.
Нещодавно всі свободівці написали заяви на звільнення, прийшов новий голова ОДА. Громадські організації району знову висунули мене на посаду голови РДА. Я до цього поставився скептично, бо в нашій країні нічого особливо не змінилося – знову буде договорняк, когось свого поставлять. Як не дивно, запросив мене Олег Синютка на співбесіду, пройшов співбесіду в АП і Кабміні, чекаю призначення на посаду голови РДА.
Я веду до того, що мене, людину доволі радикальну і з вулиці, система чомусь не заблокувала. Це поки що одинокі випадки, але я знаю про таке і по інших районах, тобто починають прислухатися до думки громадськості.
***
Коли сестра дізналася, що мені пропонують цю посаду, то написала у Фейсбуці пост, що не знає, радісти чи плакати, бо братові пропонують роботу в системі, проти якої він боровся, і вона не знає, чи зможу я побороти цю систему. Побороти напевно не зможу, а от трохи змінити зможу, за підтримки громадськості.
Я маю певний авторитет в районі і міг би попрацювати, піти на місцеві вибори і зайняти якусь політичну нішу в районі чи в області. А йти у виконавчу владу і брати на себе реальний тягар проблем – це дуже важкий крок. Я довго думав, попросив допомоги у Бога і отримав знак через мою маму та через наречену – навесні вони були проти того, щоби я йшов у виконавчу владу, а тепер підтримують мене.
Вирішальним арґументом для мене була абсолютна підтримка громадськості. Підтримка простих людей, які кажуть, що треба дати сиґнал, що Радянський Союз у районі вмер.
20.02.2015