«Розвійнення» війни

Романа Романишин і Андрій Лесів. Війна, що змінила Рондо. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 40 с.

З цією книжкою відразу хочеться поводитися особливо. Спочатку здавалося: щоб написати про неї уповні, треба дочекатися якогось знайомого маленького читача, і запитати його враження. Потім видалося: вона занадто візуальна і артистична, аби про неї писав не художник.  І аж тепер, у третьому уважному досвідчуванні, прийшло відчуття – це насправді книжка-терапія саме для нас: інтелектуалів, креативного класу, сучасної молоді, активістів, волонтерів, користувачів українського сектору fb тощо. Для усіх тих, чия крихка скляна оболонка вже помережана тріщинами від новин, смертей, втрат, безпомічності і тривоги. Для дорослих, які не знають, що сказати про війну не те що дітям, а навіть самим собі.

Як і попередні роботи «Аґрафки», «Війна, що змінила Рондо» – стильна і дуже багатошарова книга. У ній справді вдається досягнути дифузії візуальної та вербальної мов, і, може, саме тому вона має не просто «подвійну», а справді «множинну адресацію».

Красиві і прості на перший погляд герої сподобаються дітям, але їхні особливі риси промовлять і до інтелектуальних читачів-батьків. Візуальне втілення настільки крокує в ногу з часом, що легко можна уявити собі цих персонажів на модних принтах. Матова, специфічна на дотик, прогумована обкладинка, традиційно якісний друк і колористика, яку важко описати простими словами – тут і пастелі, і чорнила, і сепія старих карт, і модні кольори ‘50-тих. Усе працює на загальний ефект: мальована історія-притча з маленькими детальками затягує вас у Рондо, і переконує вірити в те, що все закінчиться добре.

Що побачать у цій книжці діти, залежить у першу чергу від того, що покажуть їм у ній батьки. Бо роботи «Аґрафки» розраховані саме на активну взаємодію, близьке і спільне читання чи може навіть дописування. Пильний дорослий читач помітить, що песик Фабіян нагадує відомий витвір Джефа Кунса, апелює до образу Шерлока Холмса і навіть паралельно поглиблює знання дитини про способи позначення хімічних елементів. Над кожною сторінкою тут можна розглядатися значно довше, ніж того вимагав би досить короткий текст. І найцікавіше, що книга спонукає робити це навіть тоді, коли читаєш її без дітей.

Її герої не обтяжені родинами, їздять містом на роверах, мандрують закордон, мають дивні вигадливі хобі  типу вирощування екзотичних квітів або колекціонування атласів рослин, зустрічаються на розмови у бістро і ходять до співочої оранжереї (яка видається успішним біороботичним механізмом майбутнього)… Нагадує довоєнну молодь українських міст, чи не так? Нагадує молодь майже усіх міст сучасного мирного світу.

І в цьому, як на мене, найбільш цікава адресація книги про Рондо. Бо не тільки українці виявилися не готовими до війни – у сучасному розумінні цивілізований світ в принципі не повинен бути готовим до війни. Узагальнена утопічна мрія – місто-коліщатко, символ вічного руху, місто-прозора сфера, з оранжереями, велодоріжками, постіндустріальне – бо ж без автівок чи заводів. Освіта тут стає енергетикою – і споруда ліцею відверто називається СВІТЛО. Технології працюють у гармонії з природою, квіти співають, а головний герой Данко світиться зсередини. Кордонів немає – паперовий журавлик Зірка літає вільно по світу, пише нотатки; до міста з’їжджаються гості звідусюди, щоб послухати співи квітів.

Війна приходить у це місто як стихійне лихо. Різко вивертаються букви, маргінеси поростають будяками і колючками. Війна не має обличчя – це маріонетка, яку смикають за руки зі зброєю ті, хто лишається за межами сторінки. Вони не зрозумілі, не усвідомлені, не названі; і здається, автори (а з ними й читачі) не хочуть насправді знати конкретних імен винуватців. Але танки мають очі. Вони нагадують вовчиків зі старих картонних мультиків. Війна тут – узагальнене зло і втілення страхів, яке, проте, має конкретних виконавців. Така деперсоналізація, з одного боку, допомагає не будувати «мови ненависті» відносно іншої сторони реального конфлікту в Україні. Але з іншого боку, ризикну припустити, що діти з притаманною їм безпосередністю, самі прямо назвуть ворога, і асоціюють його з темною машиною зла на картинці.

Ще одна фігура замовчування у «Війні, що змінила Рондо» – смерть. Вона не з’являється на сторінках безпосередньо; жителі просто зникають, вулиці порожніють. Андрій Лесів та Романа Романишин роблять це свідомо: це їхнє по-дитинному щире замовляння «щоб усе закінчилося добре».

Але найважливішим у книзі, як влучно зауважила на першій презентації модераторка Ірина Старовойт, є те, що війна тут має не тільки початок, але і кінець, що «миру – більше, а війна все ж таки може бути подолана». І герої Рондо – справжні відповідальні громадяни – не шукають ворога, а шукають креативну протидію до нього. Ключ, який дарує своїм читачам книга «Аґрафки» – «робити добре те, що ми вміємо». Місто інтелектуалів збирається разом для пошуків, і кожен додає своє коліщатко до великої машини світла, кожен крутить педалі і виробляє енергію конструктиву. (Не знаю, як кому, а мені у цьому моменті одразу згадався велокінопроектор, зібраний активістами мистецької формації Wiz-Art у 2013 році у Львові).

«Війна, що змінила Рондо» написана не тільки про Україну, хоч по всій книзі українські коди висковзують з-під намальованого (як-от латинська назва чорнобривців чи маленький півострів круглого міста). Як і попередні «Зірки і макові зернята», ця робота «Аґрафки» претендує на переклад і популярність у інших частинах світу. Думається, більше якраз через те, що метафорично промовляє про приховані страхи сучасних «дорослих». Ми виростали здебільшого не знаючи війни, і тому казка про неї потрібна нам для формулювання прийнятного образу того, що зрозуміти і раціоналізувати, мабуть, неможливо.

Українці в унісон з Європою останні двадцять років демілітаризувалися. Не тільки в сенсі скорочення озброєнь, але і в сенсі відсутності фільмів чи текстів, присвячених цій темі. Ірина Старовойт, презентуючи «Рондо», згадувала Григорія Косинку, Миколу Хвильового, Юрія Яновського, Ігора Костецького, Григора Тютюнника, та ще низку текстів, які «в українській літературі були написані завдяки тому, що померли не всі, що хтось таки й вижив». Тепер ми знову, знехотя і з тягучим болем, вчимося говорити і писати про війну – для дорослих, для дітей, для себе у першу чергу. Слідом за вибухом книжок про Майдан, очевидно, буде чималий сплеск військових текстів. І здається, якщо про Майдан писали і видавали переважно non-fiction (крім кількох поетичних збірок), то виписувати війну будуть також і  художніми жанрами.

«Війна, що змінила Рондо» заслуговує довгого і близького читання, а потому – ще ближчого обговорення. Тому, не намагаючись розповісти про цю книгу все, наостанок додам слушні слова уважної читачки Ірини Старовойт:

«Люди, які вийшли з Другої світової війни, мали менше способів говоріння, менше способів відвертості про свій досвід. І ескалація насильства перейшла тоді страшні рубежі. Мені хочеться думати, що зараз все-таки не так: інший масштаб, але інша й притомність людей.

 

Досвід, який ми проживаємо – навіть найбільш трагічний і драматичний – має цінність і може бути переданий в наступні покоління, якщо він артикульований. І тому приговорювання досвіду – це дуже важлива складова культури. Мені здається, що ветерани Першої світової війни, які писали книжки, і навіть ветерани Другої світової, намагалися про війну з дітьми не говорити. А тут ми маємо саме таку спробу. І, це, як на мене, той новий цивілізаційний виток, який обертає нас до глибини проблеми нашої людяності і нашого життя в правді. Тобто, шукати смисли – означає жити в правді. А не говорити і «засувати в шухлядку» – означає уникати відповідальності, уникати відповіді, і по-своєму не бути дорослим. Тому «Війна, що змінила Рондо» – це насправді дуже дорослий вчинок».