Головний художник Першого українського театру для дітей та юнацтва Дарія Зав’ялова уже понад двадцять років створює сценографію і костюми для театрів, свого і не лише. А ще веде «паралельне» творче життя, у якому малює, гачкує і тче. Таким чином розділяючи творчість і її плинний процес на публічне та інтимне.
Втім, хоч власне театральну частину художниця вважає більш відкритою, свої театральні ескізи та замальовки костюмів виставляла на широкий загал лише раз – у 2005 у Харкові. І ось через десять років пощастило й Львову, а, точніше, його малим мешканцям – у Центральній бібліотеці для дітей та юнацтва відкрили виставку театральних ескізів Дарії Зав’ялової «Зі сторінок книжок – на сцену»...
З цієї нагоди відбулась хороша/тепла зустріч з читачами, про яку Дарія Зав’ялова відгукувалась так: «Я наразі не вигадала як зробити цю внутрішню залаштункову театральну кухню цікавою для всіх, тому наразі – невеличка виставка для дітей. А для них це важливий момент. Це спілкування з живою людиною, яка робить для них виставу, це ще раз розмова про театр і вистави, і можливість для малечі про щось запитати... Дуже класна генератор усіх цих зустрічей – завідувач Центральної бібліотеки для дітей та юнацтва Львова Галя Труш. Вільна, неформальна, легка і весела – якби по школах і бібліотеках було більше таких людей – мали би ми Європу!».
Зрештою, і для дорослого глядача Дарія Зав’ялова – вишукано-інтелектуальний художник з театральних костюмів та сценограф, минулого місяця відкрилась у новій якості «міського» художника. В грудні у Львівському Палаці Мистецтв відбулась її персональна виставка живописних та акварельних замальовок старого Львова «Міський нотатник».
Як і чому Дарія Зав’ялова взяла пензель в руки саме зараз, яким чином переплітаються два креативні світи художниці, про улюблений театр, Львів та пори року, як джерело натхнення – далі у розмові.
– Як ви прийшли до малювання?
– Я до нього не приходила, я до нього повернулась. Малою я була класичним вундеркіндом, почала малювати в два роки. І малювала, малювала, малювала без жодної думки, що з цим далі робити і куди вступати? А коли надійшов час обирати – обирала серед тих факультетів, які були на той момент у Львівському інституті прикладного та декоративного мистецтва (тепер – Львівська Національна Академія Мистецтв – ред.). Ні живопису, ні графіки там тоді не було, а серед пропонованого для мене найцікавішим був текстиль. Сказали, що там найбільше живопису, і загалом мені просто подобалось, я була певна, що дам раду з текстилем. Бо кераміка і скло – явно не моє, я не маю об’ємного мислення. А моделювання – надто жіночий, як на мене, факультет. Одним словом, я обрала ткацтво. Хоча любов до ткацтва теж не одразу народилась, все приходило поступово, і може навіть досі я не знайшла абсолютно своєї мови у ньому.
Але десь у 16 років я знайшла те, що люблю найбільше у світі – театр. Я багато дивилась, їздила... У Львові тоді в мене якось не було улюбленого театру. Моя любов до львівських театрів почалась з тетру Л. Курбаса, який тоді ще був молодіжним театром. І ось я ходила і любила театр, але не знала куди цю любов втілити, бо факультету сценографії у нас не , і досі нема. Єдине, як я могла реалізувати свою любов – на диплом взяти гобелен «Театр». Таким чином усе це зв’язалось.
Ескізи костюмів до вистави "Олівер Твіст"
В Інституті я трохи малювала, а потім мені здалось, що поруч з живописцями, які обертались навколо, я не можу вже нічого нового сказати і замовкла. І я замовкла на років тридцять. А зараз раптом почала згадувати, як це сталося, що я повернулася до малювання. Не без допомоги друзів. Сильним поштовхом для цього стала Наталка Космолінська, яка подивилась мої старі ескізи і запитала , чи я б не попробувала щось малювати. Я попробувала. А тоді мені пішло. Це, мабуть, процес старіння – повертаюсь у дитинство.
– Часто система освіти змушує отак замовкати, ламає...
– Інститут не міг бути причиною моєї перерви. Незважаючи на те, що це були радянські часи, Інститут був досить демократичним навчальним закладом. Крім того, у мене завжди було певне подвійне творче існування: робити, те що треба, і робити для себе, що я хочу. В Інституті я все ж могла вкладати в роботи щось своє. Інститут була першим місцем, де я перетворила це внутрішнє і зовнішнє в стан співіснування. Наприклад, диплом був абсолютно «моєю» роботою, без жодних коректив «згори». На те, що я відклала малювання, вплинуло не навчання, а ті, з кими я навчалась. На тлі декого з них мені не було чого сказати.
– Ваш батько – художник. Його творчість мала вплив у процесі формування вашої творчої особистості?
– Безпосереднього впливу на мене батько не мав, бо фактично ми не жили разом, відколи мені виповнилось три роки. Але оскільки ми весь час спілкувались, то, можливо, опосередкований досвід, можливо, навіть генетичний вплив все ж присутній. Я так розумію, що ні мій текстиль, ані мій театр ніколи для мого тата не були цікавими, і лише зараз він зацікавився, чим я займаюсь. При абсолютній неподібності ані манер, ані способу виразу (бо батько пише великими площинами, яскравими, декоративними, олійний живопис, часом дуже пастозний, іноді насичено декоративний, сильні контрастні кольори), і раптом десь – у трактуванні форми, стилізації, організації площини у нас з’являється якийсь перегук, якесь попадання. Це нічим, окрім якоїсь генетики, не поясниш.
Батько вчився після війни в ужгородському художньому училищі, а тоді вони цілим курсом приїхали поступати у наш Львівський Інститут прикладного та декоративного мистецтва. З моїм батьком вчились досить відомі представники закарпатської школи – Ніколай Мєдвєцкій і Едіта Мєдвєцка-Лутак, а також його друг Маріон Ілку. Батько є класичним представником львівської школи живопису, бо навчався «у тих найкращих». В Ужгороді – у Адальберта Ердері і Йосипа Бакшая. А у Львові – в Романа Сельського. Він досі зберігає оповідки про тих викладачів, які тоді на фоні радянських викладачів дуже контрастували. Вони були набагато вільнішими людьми і передали це моєму батькові.
– Його роботи вам близькі?
– Вони мені подобаються, але, водночас, вони достатньо далекі від мого сприйняття світу. А якщо спитати мене про історію мистецтв, то мені найближчі прерафаеліти і раннє відродження. В історії мистецтва мені найбільше подобають мініатюри братів Лімбургів, наприклад. Взагалі у мистецтві я всеядна. Люблю дуже різне мистецтво, на різних етапах, різні художні школи, я можу водночас сприймати монохромні і дуже активні у кольорі роботи. Коли міняється досвід – міняється й смак.
Текстильний колаж "Гербарій Офелії"
– Тематика ваших текстильних робіт дуже різноманітна. А живопис – це переважно львівська або історична тематика...
– Це з рубрики: «cказати недосказане». Я в дитинстві дуже любила своє місто, багато гуляла, все його обходила, всі куточки досліджувала, так у мене склалася власна казка про моє місто. І цього якраз у попередніх роботах я не висловила. Можливо, тема активізувалась ще й тому, що Львів зараз так трагічно перебудовується. Історичну частину зачіпають менше, а оцей Львів кінця ХІХ століття – забудований чудовими маленькими віллочками, нищиться на очах. Тому мабуть підсвідомо виникло бажання намалювати його так, як я пам’ятаю. Тому спершу це були роботи виключно за старими ескізами, ледь не дитячими подекуди. Деяких місць вже нема, або вони перероблені до невпізнаваності. А останні п’ять років роблю уже нові замальовки. І я ще не договорила на цю тему, хочеться ще.... Не знаю, чому мені хотілось Львів саме малювати, а не експериментувати з текстилем, але є така внутрішня підозра, що деякі з уже намальованих ідей згодом можуть бути переведені або перепридумані в ткацтво.
– На ваших картинах відсутнє літо...
– Літо – найменше моя пора з усіх решта. Навіть зовсім не моя. Я ніколи його не відчувала, не сприймала , проживала завжди, як період від і до. Мій сезон починається восени і закінчується весною. Осінь я люблю найбільше. Листопад-грудень мені найближчі, може тому, що у листопаді народжена я, а у грудні – син. Більш складними езотеричними речами пояснити цю любов я не можу. Хіба ще таким моментом – я дуже люблю, коли архітектура оголена, без зелені дерев, люблю графіку зимових дерев, момент проступання архітектури через плетиво гілок і те, що останнім часом впадає мені в очі – стара львівська ковка брам, решіток, фірток, там, де вони заплетені рослинністю, але вже без листя. У мене є такі дві роботи, називаються «Розмови», де ця ковка з плетивом гілячок дуже органічно переплітається, наче веде діалог.
– Якщо б довелось робити щось для грошей – це був би текстиль чи живопис?
– Звісно, що краще продається живопис. Легше сприймається, краще вписується в інтер’єр. Хоча шкода, бо текстиль, гобеленове ткацтво зокрема, дуже облагороджує простір. Особливо дизайнерські інтер’єри: текстиль пом’якшує аскетизм. Я ніколи не займалась дизайном інтер’єрів і вже не буду, але мені здається, що, наприклад, хайтеківські інтер’єри дуже добре на контрасті б працювали з класично витканим шпалерним ткацтвом гобеленами. Але, на жаль, ще немає у нас культури вписування таких речей в інтер’єр. Взагалі зараз не час гобелену. Дуже мало людей займаються ним і у світі. Всі перейшли на якісь альтернативні форми текстилю: і текстилю актуального, і різноманітні види колажів текстильних, і просторові речі, їх, правда, ще в ‘70-х років почали робити... Але до класичного гобелену ще повернуться, як постійно повертаються до класики, може, на іншому рівні, етапі, в іншій якості, а наразі він не на часі... Приниймні я не знаю нікого, хто б щось нове у цьому напрямку сказав. І мені теж наразі нічого сказати. Але я залишаюсь прихильником класичного ткацтва і пошуків в ньому нової мови...
– Творчий підхід до процесу створення вистави і живопису категорично відрізняється?
– Коли я малюю, це швидше інтуїтивний шлях. Єдине, що намагаюсь трохи дізнатись про будинок, який малюю. Так я відкрила для себе вілли фізіолога Морачевського, архітектора Долинського... Одну з них я в дитинстві називала «Вілла мого Різдва». Я тоді жила в п’ятиповерхівці на Тарнавського, поруч з жахливою радянською котельнею з червоної цегли, перед будинком був кошмарний кіоск – склад склотари, завалений дерев’яними ящиками, і буквально за ними ховались неймовірної краси дві віллочки. Одна в стилі конструктивізму, і при ній був фантастичний сад, шедевр ландшафтної архітектури, просто на схилі яру, нині від нього й сліду нема. А поруч був будиночок як з різдвяної листівочки – череп’яний дах, жовте світло у віконечках, розлогі дерева, паркан з каменю... Це було як портал в інший світ. З радянщини у казку. Сьогодні він сильно перебудований, не впізнаєш. Але колись, переглядаючи фотографії старого Львова, я знайшла цей будинок на світлині, і з’ясувалось, що це вілла фізіолога Морачевського, де збирались Франко, Стефаник, це був майже салон... А я нічого про це не знала!
А вілла архітектора Долинського – це для мене був «мій власний львівський Брейгель». Я жила на горі Тарнавського, а в школу ходила туди, де зараз розташувався корпус УКУ. Поруч на гірці (вул. Лемика – ред.)стоїть будинок з башточкою та дерев’яними балками, який взимку сприймався абсолютно як картина Брейгеля. В дитинстві я цей будинок малювала. А тепер дізналась, що це львівський архітектор Іван Долинський збудував для себе, зміксувавши кілька історичних стилів, і вийшла отака романтична суміш української сецесії, татранського стилю і неоготики... Словом, фантасмагорична вілла, унікальна пам’ятка , яку, на щастя, не перебудували, але стан її не найкращий. Отак я зараз трохи відроджую у малюванні своє львівське дитинство.
– Як відбувається стрибок думки від великої форми до малої, від об’ємів сцени до площини 60х80?
– Я відокремлюю ці речі. Це як паралельні реальності. У театрі я думаю в одному напрямку, а в іншій реальності – гобелен чи живопис, графіка, акварель – у іншому. Це зовсім різне. Стрибок є хіба в тому, що і малюнок, і гобелен – це інтимна робота, процес усамітнення. В театрі ж все рівно є певна публічність творчості. Момент «твого» – лише на початку, а далі ти віддаєш це в інші руки, і вже йде робота з командою... Це різні якості творчості, вони навіть внутршньо по-різному сприймаються. В живописі – ти більш егоїстичний, а в театрі треба вміти віддати і скоритися, наприклад, ідеї режисера.
– Але деміургом почуваєтесь однаково, беручись за малу чи велику форму?
– Не почуваюсь так пафосно взагалі. Відчуваю себе людиною, яка в міру своїх можливостей і талантів щось може осмислити і зробити. Зробити приємне собі, в першу чергу. Бо, перш за все, я сама отримую задоволення від того, що роблю.
– І це ще раз доводить, що художник – егоїст...
– Звичайно!
p.s. Виставка у Центральній дитячій бібліотеці для дітей та юнацтва триватиме до 28 лютого.
06.02.2015