«На Заході люди сприймають зміни в культурі та її стан як показник того, що відбувається у суспільстві, для них це лакмусовий папірець, а доля нашої культурної платформи якнайкраще ілюструє всі події», — переконана Любов Михайлова, засновниця донецької платформи культурних ініціатив «Ізоляція».
«Ізоляція» — це культурний проект, який протягом чотирьох років створював у Донецьку мистецькі програми. У червні 2014 року територію колишнього заводу, де розміщувався арт-центр, захопили бойовики ДНР. Фонд та працівників платформи «Ізоляція» евакуювали. Зараз їхнє приміщення сепаратисти використовують як базу для підготовки бойовиків, в’язницю, місце для розстрілів та склад викрадених автівок. Тим часом «Ізоляція» продовжує свою діяльність вже у Києві, на території «Київського суднобудівного-судноремонтного заводу». Тут «Z» і зустрівся з Любов'ю Михайловою та директором проекту з комунікації Анною Мєдвєдєвою для розмови на теми не тільки мистецькі.
Любов МИХАЙЛОВА:
ЗВІЛЬНЕННЯ ДОНБАСУ ВІД БОЙОВИКІВ ЩЕ НЕ БУДЕ ПЕРЕМОГОЮ
– Якою була ваша основна діяльність як культурної ініціативи у Донецьку перед війною?
Любов Михайлова: Оскільки головний герой нашого проекту «Ізоляція» — це конкретне місце, завод, де раніше було виробництво, соціальне життя, клуб, дитячий садок, оркестр, то вся наша діяльність зосереджувалася саме навколо нього. Багато років тому завод зупинився, закрилися і дитячий садок, і оркестр. Ми б хотіли через культуру та культурні ініціативи повернути життя цьому місцю. У ХХІ столітті не важка індустрія задає тон економіці, а креативна — та, яка породжує нову культуру, нову взаємодію людей у суспільстві, нові принципи комунікації. У нас був слоґан «Ми міняємо місце, місце змінює нас», тому коли ми втратили «Ізоляцію», то з місцем ми втратили багато об'єктів, які були інтеґрованими у її простір. Такий підхід до мистецтва та простору називається «site-specific art».
Наприклад, Даніель Бюрен, художник на сьогодні номер один у Франції, створив та інтеґрував у простір «Ізоляції» яскраві двері, які вписувалися у проект арт-інституції. Внаслідок такого перетворення сірого заводу ми вже мали абсолютно новий об'єкт. Тому вся територія заводу була наповнена арт-об'єктами, які мали свою цінність, оскількі вони були намальовані, зроблені, виліплені та вписані безпосередньо у простір.
– Як ви рятували фонд «Ізоляції»? Що зберігалося на території заводу?
Л. М.: Найбільша трагічність подій полягає у тому, що люди, які захопили нашу «Ізоляцію», так і не зрозуміли всю цінність арт-об'єктів. Вони не знали, що роботи Цая Гоцяна мають мистецьку цінність, — для них це лише купа металу. На жаль, цінність арт-обєктів спустилася до ціни металобрухту. Також у нас була медіатека, архів, пов'язаний з минулим реґіону, а це унікальні матеріали зйомок Донбасу від 1890-х років. Крім того, в «Ізоляції» зберігалася частина моєї особистої колекції соцреалізму та колекція сучасного мистецтва, яка має високу ринкову ціну.
– Що вдалося вивезти до Києва?
Л. М.: На жаль, ті особи, які захоплювали території, заявили, що їм потрібне місце для гуманітарної допомоги, яка мала надійти з Російської Федерації, мотивуючи це тим, що коли людям потрібна гуманітарна допомога, то вже питання культури не є актуальними. Добре, що вони дозволили забрати деякі наші експонати, але погодилися видати нам тільки те, що, на їх думку, справді має певну художню цінність. З дуже великими проблемами нам таки вдалося вивезти якусь частину колекції, орієнтовно це третя частина всіх робіт, що були виставлені в «Ізоляції».
– До яких органів влади чи міжнародних організацій ви зверталися щодо захоплення території «Ізоляції»?
Л. М.: Офіційно ми зверталися до міліції, СБУ, але підтримки так і не отримали. Зараз ми пишемо листи, збираємо свідчення потерпілих, але владі це не зручно слухати, вони хочуть зробити ширму і створити стандарти того, що таке Донбас. Ми бачимо дуже нечисту гру навколо Донбасу, і все залежить від секундних зацікавленостей. Але все, що задокументовано, колись розслідують, хтось таки буде осмислювати все те, що відбувається зараз в Україні.
Ми почали звертатися до різних міжнародних установ, ОБСЄ, Аmnesty Internation — з певною кількістю фактів про порушення міжнародного права та прав людини, зібравши докази й поспілкувавшись із художниками, яких утримували в підвалах нашого приміщення, як-от Сергій Захаров. Ми зібрали корисну інформацію і сподіваємося, що в певний момент це треба буде підняти.
ОБСЄ дуже не подобалося те, що особисто я — проти мирних переговорів з озброєними бойовиками щодо території «Ізоляції», оскільки озброєна людина не чує твої арґументи. Для того, щоб забрати зброю, у нас є армія, СБУ, міліція, яким ми всі платимо податки. А в цьому випадку діяльність ОБСЄ є абсолютно безрезультатною. Наразі у нас є всі свідчення та факти звернень колишніх заручників, але ОБСЄ слухати це не цікаво. Ми дали їм сиґнал, що в приміщенні «Ізоляції» є в'язниця, а перевірити цей факт не так вже й важко.
Першою міжнародною інституцією, яка захотіла нам допомогти, була Freedom House. Вони конкретно запитали, чим нам допомогти, що нам потрібно, і віділили гроші на проекти.
Від українських організацій чи влади ми допомоги не отримали.
– Що ви робите зі збереженим фондом вже у Києві?
Л. М.: Ми відкрили всі наші збережені роботи і назвали цей проект «Ревізія». За іронією долі, першою роботою, яку нам вдалося врятувати, був триптих «Ревізія» наших друзів, білоруських художників, які тепер живуть у Берліні. Це колаж, де художники переосмислюють та по-своєму трактують творчість Джефа Кунса, Нам Джун Пайка, роботи епохи Ренесансу тощо.
Ми зараз розуміємо, що багато робіт ще в Донецьку сиґналізували про те, що відбувається у суспільстві, проектуючи минуле на майбутнє. Події, що відбулися на Донбасі, були нам усім невідомими, але так само і невідворотними. Отже, ми бачимо, наскільки художники передбачали майбутнє. Майже в усіх роботах відчувається напруга, невідповідність подій. Ми виставляємо це все у хаотичному порядку, ревізуємо, викладаємо на сайт, а також плануємо ділитися з різними культурними інституціями нашими експонатами, якщо буде зацікавлення в цьому.
– Яке місце та яку роль «Ізоляції» ви бачите у Києві?
Л. М.: Ми не хочемо вписуватися в культурний простір Києва. Філософія проекту «Ізоляція» чітко ставить опозицію до поняття «столиця», «центр». Ті культурні цінності, які є в столиці, були сформовані за рахунок людей, фактично пограбованих олігархами та владою.
Культурне середовище Києва цілком сформоване і стале, ми ніяк не хочемо бути включеними в цей простір, в ньому немає повітря, він не дає можливості розвиватися новим талантам, тому ми не бачимо себе у ньому. «Ізоляція» була і є каталізатором нових процесів, тому, приїхавши в Київ, ми не хочемо ставати київською інституцією. Коли ми перебралися до Києва, у нас вже було багато цікавих пропозицій, ми вибрали собі місце на Подолі, на території суднобудівного заводу, оскільки почуваємося тут комфортно. Поряд з нами на території заводу також розміщуються 180 маленьких підприємств, і всі вони пов'язані з креативним бізнесом. Ми нарешті можемо вважати себе частинкою такого креативного села, про яке довго мріяли в Донецьку. На сьогодні наша місія — проект інфраструктурної підтримки художників, розвиток їхнього інтелектуального рівня, підтримка їх в менеджерській сфері. Ми хочемо, щоб художники розуміли, що робити зі своєю професією.
Нас цікавить креативне середовище Києва, адже дуже важливо, що люди можуть заробляти на життя своїми ідеями. Нам здається, що це є вагомим елементом демократії. Зрештою, це банальні стандарти середнього класу: свобода слова, свобода вибору професії, свобода самовираження.
Ми хочемо створити місце в Києві, яке буде мати економічну стабільність, коли ти, бувши митцем, своєю професією можеш заробляти і сам можеш бути в ній творцем.
– Ви відновлюєте контакти з людьми, що переїхали з тимчасово окупованого Донецька? Як збираєте свою аудиторію?
– Анна Мєдвєдєва: Більша частина нашого донецького середовища все-таки переїхала в Київ. Один з головних проектів «Ізоляції» — це «Донбаські студії», конкретна реґулярна ініціатива для підтримки людей з Донецька. До нас можуть долучатися інші люди, але пріоритет — все-таки донеччани. Мета заходів, що називаються «Тормозок», — неформально спілкуватися, налагоджувати комунікацію між переселенцями з Донбасу різних хвиль, поколінь. «Тормозок» — це такий донецький шахтарський символ.
Ми просто збираємо людей, спілкуємося, оскільки в Києві не дуже просто асимілюватися. Зараз ці люди намагаються триматися за якісь важливі джерела натхнення, навчитися жити тут. У нас є постійні відвідувачі, а також люди, які приходять вперше, іноді приїжджають донеччани з інших міст. Проект дослідницький, його метою є створення економічних, соціальних, культурних моделей з наміром застосувати їх потім на звільнених територіях Донбасу, оскільки наразі ми бачимо велику проблему в діяльності влади та нерозуміння, що робити з людьми на вже звільнених територіях.
Якщо не вживати ніяких заходів, не впроваджувати ніяких проектів, то це й далі буде такий самий сепаратизм, оскільки ці люди почуваються покинутими. В цьому випадку не варто сподіватися на волонтерство, оскільки багато активних людей просто виїхали. Ми будемо співпрацювати в межах проекту з активістами та владою, з науковими центрами, академічними ресурсами, плануємо створити бібліотеку, медіатеку, відновити той архів, що у нас був, і знову зібрати навколо себе унікальних людей та навчити створювати інтелектуальні продукти, які сприятимуть відновленню Донбасу після звільнення.
Л. М.: Ми розуміємо, що звільнення Донбасу від бойовиків ще не є перемогою. Ми спостерігали за відсутністю гуманітарної та культурної політики в Україні протягом 23 років за будь-якої влади, ми бачили цю прірву протягом 4 років нашої діяльності як інституції. Зараз у людей, зі звільнених територій, залишилася травма, вони почуваються покинутими, оскільки центральне керівництва не має розуміння, як розвивати гордість та патріотизм громадян від того, що вони українці. Тому ми маємо підтримувати, підштовхувати, стати каталізаторами цих змін у ставленні держави до Донбасу, але ми не можемо замінити державну політику, оскільки у нас немає таких ресурсів, але ми маємо говорити про больову точку і показати владі, як треба підтримувати зв'язки в цьому реґіоні. Ми хочемо, щоб у центральної влади з'явилася культурна політика щодо мешканців сходу України.
– Наприкінці 2014 року в Парижі ви влаштували інформативну виставку «Культура і конфлікт: Ізоляція у вигнанні». Що ви показазли французькому арт-товариству?
Л. М.: Palais de Tokyo — музей, який за добу відвідують від 6 до 8 тисяч глядачів. Наш проект був закріплений за програмою Alarm. Це ініціатива для інституцій, які повідомляють про певну небезпеку в суспільстві. Ми хотіли показати, які проекти ми реалізували в Донецьку, проілюструвати різні сторони конфлікту, оскільки це документально-інформаційна виставка. Людина, яка абслютно не розуміється на конфлікті в Україні, мала змогу погортати матеріали, послухати аудіо, подивитися на перформанс і зробити свої висновки.
Сергій Захаров, донецький художник, який перебував у полоні бойовиків, спеціально до нашої виставки створив перформанс «Картковий будиночок». Ми довго обговорювали, яку роль варто надати Путіну, врешті він у нас вийшов скоморохом, який грає цими картами, персонажами. Вийшов дуже прямий і зрозумілий меседж. Виставка була організована так, ніби ти заходиш у великий атріум, на стіни якого ми повішали банери із зображеннями приміщення «Ізоляції» в Донецьку. Відчуття були, ніби ти стоїш посеред «Ізоляції», а в центрі розміщений великий картковий будиночок заввишки 3 метри 60 см, який під кінець дня мав розсипатися.
В іншій кімнаті, наповненій звуками, були представлені різні інсталяції, інтерв'ю. Відвідувачі, блукаючи кімнатою, бачили різні історії. В якийсь момент пазлик складався — з'являлося розуміння, що одні хлопці по цей бік, а інші — по інший. Ще ми пропонували відвідувачам надіслати листівки з картинками «Карткового будиночка», куди вони хотіли. Хтось надсилав листівки в ДНР, хтось в Південну Африку. Це теж був наш перформанс.
Демонстрували фільм наших минулих резидентів у Донецьку Еліз Флоренті та Марселя Тюрковськи, який називається «Сонячний експеримент». Щойно тепер ми зрозуміли, наскільки цей фільм передчував події в Україні.
Головне наше ноу-хау в тому, що виставка була інформаційною. Вона дуже сподобалася адміністрації арт-центру, оскільки відповідала поняттю «сучасного мистецтва» як продукту для критичного мислення. Готуючи виставку, ми хотіли відійти від певних штампів та стандартів, сформувати дуже простий меседж для відвідувачів.
– Якою була реакція публіки?
Л. М.: Нас дуже не потішила реакція деяких українців на виставці, які весь час хотіли скандувати «Україна понад усе!», не зважаючи на те, що ми привезли і показуємо. Ми віримо, що це з добрих намірів, але варто себе стримувати в меседжах зовні, оскільки іноді ми схожі на диких абориґенів, які відповідають фашиським стандартам російської риторики.
Була дуже адекватна група молоді з різних міст України, які навчаються в Парижі. Їм зрозумілі демократичні цінності й те, що своїм способом життя можна виявляти своє ставлення і визнавати принципи ліберального суспільства.
– Які ще міжнародні проекти плануєте найближчим часом?
Л. М.: Ми співпрацюємо з ірландськими мистецькими інституціями. Наша співпраця організована в межах європейського ґранту, де треба вибрати партнера в одній з країн ЄС. Ірландія вже має досвід, як через культуру переживати посттравму сепаратизму, тому ми організуємо спільних проект у Слов'янську та в Ірландії. Наша діяльність та наша історія є зрозумілою для людей, тому ми й надалі будемо поширювати інформацію, це ми й називаємо культурним активізмом. Так, ми з тимчасово окупованого Донбасу, але ми також є патріотами і хочемо щось зробити для іміджу нашої країни.
Розмовляла Анна ГОРДІЙЧУК
Всі фото із сайтів http://www.izolyatsia.org/ua/ та http://uacrisis.org/
23.01.2015