Сюрреалізм реалізму

Інтерпретація війни в Україні

Більшість читацького загалу, що стежить за подіями в Україні, не може не знати, що в більшості дискусій і політичних рекомендацій в середовищі "експертів" домінує наукова школа міжнародних відносин відома як "реалізм". По суті, реалісти вважають, що політика США щодо російсько-українського конфлікту повинна визначатись прагматичними американськими інтересами і реаліями статусу держави Росії як реґіональної надпотуги — два твердження, з якими важко не погодитись. Проте арґументи прихильників реалізму стають значно контроверсійнішими, коли ті продовжують наполягати на тому, що насправді поведінка Росії щодо України є розумною відповіддю на спроби Заходу відірвати Україну від російської сфери впливу і що, таким чином, винним у триваючій і зараз російсько-українській війні є Захід загалом, а США з НАТО, зокрема.

Реалістів можна знайти серед правих (Генрі Кіссінджер і Ніколас К. Гвоздьов), серед лівих (Стівен Коен і Мішель Чоссудовський), і в середовищі центристів (Джон Міршаймер і Стівен М. Волт). На перший погляд, найдивнішим може виглядати, що ліві прийняли «реалістичний» погляд на світ. Але це тільки на перший погляд. Нагадаємо, що Ленін, Сталін, Мао і тьма інших марксистських лідерів були не меншими реалістами в зовнішній політиці, ніж Вінстон Черчілль чи Річард Ніксон. Не дивно, що багато політиків приходячи до влади з великими ідеалами, згодом відкривають для себе, що реалії влади протидіють легкій трансформації цих ідеалів в політику, починають розуміти, що політика дійсно "мистецтво можливого", і приймають реалізм як світогляд сумнішого, але мудрішого.

Реалізм спирається на доволі сміливе твердження, що всі держави в усі часи завжди переслідують свої власні національні інтереси і борються за владу. В основі цього емпірично недовідного принципу лежить декілька ключових припущень. По-перше, що держави є раціональними суб'єктами. По-друге, що їх раціональність стосується максимізації особистого матеріального інтересу і мінімізації матеріального ризику. І по-третє, що фактично всі держави поділяють однакові "функції" раціональності, які розумні фізичні особи, якими себе вважають реалісти, можуть легко відгадувати і інтерпретувати. Якщо ж держави є ірраціональними, або їх власні інтереси — нематеріальними, маємо імплозію реалізму. Зрештою, сила реалізму власне і полягає в його претензіях стосовно об'єктивної раціональності і об'єктивних інтересів. Будь-які поступки у бік суб'єктивності (якщо, наприклад, лідери оцінюють інтереси на основі історичної пам'яті, політичної культури або ідеології) відкривають двері теоретичній антитезі реалізму — «ідеалізму» — і його теоретичному кошмару — "конструктивізму", який стверджує, що раціональності та інтереси "сконструйовані соціально", отже, подібно рідині вони плинні та нестабільні і не мають нічого спільного з об’єктивністю. Теорія Всього яко реалізм може бути або вірною, або помилковою: тут нема середини. В результаті, якщо реалісти признають певні обґрунтування своїх конкурентів — ідеалістів чи суб'єктивістів — то вони вже більше не можуть претендувати на володіння інтелектуальним Розеттським каменем, який пояснює все і завжди.

Коли ж переходимо до російсько-українського конфлікту, то важлива дихотомія не між реалізмом а ідеалізмом, а між теорією реалізму а емпіричним знанням, породженим вивченням України. Для багатьох експертів з України, коментарі на тему російсько-української війни з точку зору реалізму видаються цілком і повністю відірваними від реальності — аж до сюрреалістичності. Більшість українських спеціалістів, мабуть, погодяться з тим, що є три причини яскравої нерелевантності реалізму в поточному контексті України.

Перше: реалісти можуть вважати, що триваюча російсько-український війна є проблемою між двома державами, але експерти з питань України, як в Україні, так і на Заході, знають, що війна є результатом не менш важливих внутрішніх проблем в межах України і Росії. В Україні відбувались бурхливі події, принаймні з 2004 року, коли Помаранчева революція унеможливила першу спробу Віктора Януковича незаконно захопити владу. Революція Гідності — вона ж Майдан або Євромайдан, — яка настала в 2013-2014 роках, спричинилась до "народної влади" мільйонів українців, яким наприкінці лютого вдалося змусити Януковича втекти з України. Експерти з України знають, що обидва продемократичні повстання були продуктом внутрішніх факторів і нічого спільного із західними планами не мали.

Так само як і в Україні, значні зміни відбулись у Росії — але в протилежному напрямку. Майже відразу після приходу до влади в 1999 році Володимир Путін розпочав демонтаж демократичних інститутів і громадянських свобод, взявши під контроль медіа й економіку, накопичуючи в своїх руках неймовірну владу (і багатство), відроджуючи неоімперіалістичну риторику й аґенду, встановлюючи культ особи, зосереджений на своєму образі мачо. Незалежно від того, як називають отриманий в результаті режим, він чітко продемонстрував радикальну відмову від зародкового демократичного етосу, що характеризував Росію часів президента Бориса Єльцина, здійснивши сміливий стрибок у бік авторитаризму, будівництва імперії, і навіть, можливо, фашизму. У той час, як Україна відкидала авторитаризм президентів Леоніда Кучми та Віктора Януковича, Росія при Путіні його приймала. Реалісти мають право вірувати, що ці розрізнені тенденції нерелевантні для розуміння триваючої війни, але експерти з України вважають, що недооцінювати чи іґнорувати ці події є нерозумно.

Друге: фокусуючись — як це вони роблять — на "інтересах", реалісти вважають за краще не враховувати ідеологію, культуру та норми, в той час як українські експерти не розуміють, як іґнорування цих питань може покращити розуміння конфлікту. Неоімперська ідеологія Путіна, заявлена ним рішучість знову зробити Росію великою державою, його переконання, що всі російськомовні є росіянами і заслуговують на захист російської держави, його віра в те, що Україна є штучною державою, без права на існування, виглядають складовими частинами його прагнення до авторитаризму та імперії, його вибору геґемоністичної стосовно російського "ближнього зарубіжжя" політики. Арґументи реалізму на користь іґнорування ідеології були би сильнішими, якби ідеологічний сигнал Путіна так відкрито не сягав своїм корінням в культурну спадщину Росії. Як свідчать високі рейтинги його популярності, ідеологія Путіна відповідає російській політичній культурі і навіть може бути її продуктом.

Нехтування нормами веде реалізм до неправильного розуміння Революції Гідності. Яка, наполягатимуть експерти з України, у переважній більшості стосувалось самоповаги і самоствердження. Її учасники переконані, що проводили масові марші чи творили барикади, бо були проти щоденних нападів режиму Януковича на їх громадянські і особисті права. До їх боротьби економічні питання відношення не мали. Так само нині, більшість українців переконані, що в їх боротьбі проти Росії не йде мова про економічні переваги, пов'язані з Європейським Союзом, а йдеться радше про їх право на самовизначення — і як окремих особистостей, і як народу.

Знову ж таки, іґноруючи ідеологію, культуру і норми, реалізм виявляє іґнорування двох найважливіших подій в Росії та Україні. Перша відкинула демократичні норми саме в той час, коли друга прийняла їх. Чи можуть ці одночасні й розділяючі тенденції розглядатися як нерелевантні щодо війни?

І останнє, експерти з України не зовсім впевнені у базовому припущенні реалістів, що держави — чи, точніше, їх еліти — завжди діють раціонально. Виглядало би, що Янукович вирішив зруйнувати свою власну владу і мало що робив на користь державних інтересів України. Путін, як видається, одержимий, іноді аж дещо химерно, російськими державними інтересами, але не зовсім зрозуміло, яким чином анексія Криму зробила Росію сильнішою. Як і не зовсім ясно, яка користь Росії — чи Путіну — з того, що знищено третину Донбасу на сході України. Чи, зрештою, хіба зрозуміло, яка користь інтересам Росії з введення західних санкцій. Якщо це і є раціональність, то термін, очевидно, настільки широкий, що охоплює самодеструктивну поведінку.

Ще одним помітним фактором недосконалого підходу реалізму до російсько-української війни є незнання України.

Реалісти це не тільки вчені, які нічого не знали — чи не знають — про Україну. Ця їх іґноранція є настільки широкою і глибокою, що фактично впливає на кожен аспект американського — а на загал західного — інтелектуального життя. Знаннями про Україну була (а значною мірою і є) обтяжена лиш невелика котерія фахівців, з яких або ніхто (або майже ніхто) не спеціалізується на теорії міжнародних відносин, або сповідує реалістичний світогляд.

Ще зовсім недавно реалісти мали добрі резони для іґноранції України. Після того, як у 1994 році Київ відмовився від ядерної зброї, Україна стала, в кращому випадку, друго- або й третьорядною потугою в затінку значно більшої, багатшої та сильнішої Росії. Для реалістів Росія була цікавою, тим більше, що вона мала ядерну зброю і становила певну загрозу для Сполучених Штатів. Україна ж була скучною — принаймні до вторгнення Росії в Крим в березні 2014 року й початку через кілька місяців війни. Щойно Україна почала становити проблему для російської безпеки, для реалістів вона також стала цікавою у питанні безпеки.

Війна поставила перед реалістами пояснювальне й політичне завдання, до якого вони були цілковито не готові. Мало хто може читати російською; української ж мови, думаю, не знає ніхто. Число реалістів з адекватним розумінням української історії, політики, культури й економіки, мабуть, можна перерахувати на пальцях однієї руки — якщо вони такі взагалі є. Тим не менше, для утвердження реалістичної позиції існує потреба зазначити позицію стосовно її конфлікту з Росією.

У результаті реалісти проявили жахливе незнання елементарних фактів про Україну. Розглянемо хоча би коментар Генрі Кіссінджера у Washington Post від 5 березня:

Захід повинен зрозуміти, що для Росії Україна ніколи не буде просто іноземною державою. Історія Росії почалася з того, що називається Кієвськая Русь. Звідти поширилась російська релігія. На протязі століть Україна була частиною Росії, але й до цього їх історії були переплетені. Деякі з найважливіших битв за свободу Росії, починаючи з Полтавської битви 1709 року, відбулись на українській землі.

Будь-який експерт з України міг би сказати Кіссінджеру, що російська історія почалася не тільки в Київській (чи пак Кієвськой) Русі. Вона почалася в багатьох місцях, включаючи саму Росію. Російська релігія не поширилася з "того, що називалось Кієвськая Русь". Поширилось православне християнство, і воно поширилось з Константинополя. Дійсно,"протягом століть Україна була частиною Росії", але так само, вона була частиною Монгольської імперії, Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Габсбурзької імперії й Османської імперії. Полтавська битва була битвою між двома імперіями, шведською та російською, і не має жодного відношення до "російської свободи" чи її незалежності.

Крім того, реалісти схопилися за вже сконструйовані аналітичні підходи до України. Два приклади, щоби це зрозуміти. Україна є нібито "глибоко поділеною" на два непримиренних і гомогенні блоки: Західна Україна говорить українською, підтримує Захід, і ненавидить Росію; Східна Україна говорить російською, ненавидить Захід і підтримує Росію. Не важливо, що в цих поділах є градації, відтінки і нюанси. Очевидно — вважається — що "глибокі розбіжності" повинні бути політично вирішальними.

Ще однією банальністю є те, що Україна є "штучним утворенням", що вона складається з територій та населення, які протягом декількох десятиліть зліпили докупи. При цьому залишається просто неартикульованим, що саме робить Україну більш штучним утворенням, ніж Франція, Італія, Німеччина, США, Росія чи Великобританія. Чому етнокультурне та мовне розмаїття саме України має бути більшою проблемою, ніж будь-якої іншої країни, в оцінках реалістів також залишається недослідженим.

Обидва кліше досить добре ілюструє Стівен Коен у статті про "помилки" щодо України опублікованій в Nation:

Помилка №2: Там існує нація під назвою "Україна" і "український народ", які прагнуть уникнути століття російського впливу і приєднатися до Заходу.

Факт: Як відомо кожній поінформованій людині, Україна є давно поділеною етнічними, мовними, релігійними, культурними, економічними та політичними відмінностями країною, особливо її західний та східний регіони, але не тільки. Коли в 2013 році почалася нинішня криза, Україна була єдиною державою, але єдиного народу, ані єдиної нації не було. Після 1991 року завдяки корумпованій еліті деякі з цих відмінностей погіршились, але більшість з них розвивались протягом століть.

На відміну від реалістів, які прийшли з міжнародних відносин, Коен повинен би знати краще. Він все життя вивчає Радянський Союз і Росію; він говорить російською. З іншого боку, можливо цей його життєвий «русоцентризм» не дозволяє йому глянути на речі з українського боку.

Нарешті, враховуючи їх неуцтво стосовно України і їх нездатність читати її питомі тексти, та з урахуванням їх вразливості до банальностей як сурогату знань, реалісти, природно, схильні приймати "наративи" країни, яка на їхню думку, важить найбільше в російсько-українському конфлікті — Росії. Через це реалісти зазвичай приймають за чисту монету російські твердження, що НАТО становить для Росії загрозу. Просто незрозуміло, яким чином слабкий союз, який після закінчення Холодної війни втратив сенс свого існування і який обіймає країни, що скоротили свої оборонні бюджети — важно уявити, де він може воювати — і який не буде, скоріше за все, відправляти війська для порятунку, скажімо, Естонії від інтервенції Росії, може бути загрозою для когось. Зіткнувшись з цим очевидним запереченням, більшість реалістів кажуть, що, хоча об'єктивно, Альянс не може бути загрозою, росіяни сприймають це по-іншому, і їх сприйняття саме по собі є реальністю.

Щоби проілюструвати цю думку, розглянемо емпірично абсурдні заяви Джона Міршаймера в недавньому випуску Foreign Affairs про те, чому Україна є "помилкою Заходу", коли він говорить, що "головний корінь усіх бід є розширення НАТО, центральний елемент ширшої стратегії вивести Україну з російської орбіти й інтеґрувати її в Захід". Якої більш широкої стратегії? Так, звичайно, західні політики були відкриті до зусиль України рухатись на Захід, але вони, в кращому разі, послідовно ухилялись від конкретики стосовно реального приєднання України до будь-яких ключових західних інститутів, таких як Європейський Союз і НАТО.

Міршаймер доходить до того, що стверджує: "Розширення ЄС на Схід і підтримка Заходом руху за демократію в Україні, починаючи з Помаранчевої революції в 2004-му, також були критичними елементами". Запитайте українських демократів, і вони скажуть вам, що "підтримка" Заходом української демократії була слабкою і непослідовною. Хто на Заході відмовився співпрацювати з президентом Кучмою, коли той став авторитарним правителем? Хто на Заході засудив злочинний режим Януковича? І хто на Заході після 2008 не втомився від України — саме в той період, коли українська демократія найбільше потребувала підтримки Заходу?

На цьому Міршаймер не зупиняється. "Зі середини 1990-х років, — пише він, — російські лідери рішуче опирались розширенню НАТО, і в останні роки вони дали ясно зрозуміти, що не стоятимуть осторонь, коли їх стратегічно важливий сусід перетвориться на західній бастіон." Бастіон? Міршаймер, ви жартуєте? Союзник чи партнер, можливо. Але бастіон?

Він продовжує: "Для Путіна, незаконне повалення влади демократично обраного та проросійського президента України, яке він справедливо означив яко «путч», було останньою краплею. Він відповів, забравши Крим, півострів на якому, як він побоювався, розміститься військово-морська база НАТО, і продовжує дестабілізувати Україну, аж поки та не відмовиться від своїх зусиль приєднатися до Заходу". Іґноранція в цих двох реченнях є просто вражаючою. Для початку, теорія демократії — і особливо її варіант Локка, який слугував як виправдання для американського «путчу» проти британської корони в 1776 році — легко виправдовує масові народні повстання проти диктаторів. Кожен політолог повинен знати, що "путчі, заколоти, перевороти" ніколи не є справою рук сотні тисяч людей: вони є результатом секретних планів, інтриг дуже малих груп людей, заколотників, які зазвичай є військовими. І будь-який експерт з України, може сказати Міршаймеру, що нічого подібного в Україні не було. Більш тривожним є друге речення, яке свідчить про повне незнання Міршаймером елементарних фактів про НАТО. Як НАТО могло створити базу в Криму, коли Україна не є членом НАТО і найближчим часом її шанси на членство нульові?

На останок: реалісти задіяли найгірший спосіб збирання доказів — селективний, посилаючись лише на ті російські заяви, які підтримують реалізм, іґноруючи при цьому багато інших, які не їх підтримують. Найбільш кричущим є їх невірне тлумачення дій Путіна. Як демонструє наведена вище цитата з Міршаймера, реалісти наполягають на тому, що приєднання Криму до Росії було захисною реакцією на спроби Заходу перетворити Україну в бастіон. Але у всіх своїх поясненнях анексії Путін неодноразово підкреслював, що, по-перше, Крим є історично російським; по-друге, що в російській пам'яті та культурі він займає особливе, священне місце; по-третє, російському населенню Криму прямо загрожували "фашисти", які організували у Києві "путч", і тому воно потребувало захисту. Дійсно, 1 березня Рада Федерації Росії дала прямий дозвіл на застосування військової сили на захист російських і російськомовних громадян в будь-якому місці. Чи антиреалістичні виправдання Путіна — це маячня? Чи він насправді реаліст (як стверджують — якщо цього хтось не знає — реалісти)? Чи він, як стверджують українські експерти, є достатньо відвертим стосовно своїх імперських намірів і прагнення відновити "російську славу"?

Причина, чому реалісти вважають, що вони мають право висловлювати свої думки про таку країну, як Україна, з якою вони ледве знайомі, полягає в їх переконанні, що реалізм дає відповіді на міждержавні відносини всюди і завжди — від Фукідіда до нині. Як Теорія Всього, реалізм не мус знати унікальні факти про країни та їх народи. Єдине, що йому треба знати, — що його припущення є апріорі вірними: що всі держави є раціональними суб'єктами, які переслідують свої певні матеріальні національні інтереси, і що жоден факт про Україну чи Росію, який суперечить цьому, не може піддавати сумніву це припущення.

Нічого дивного в тому, що реалісти й експерти з українських питань розходяться у тому, якою повинна бути західна політика щодо України та Росії. І їх розбіжності аж ніяк не академічного характеру. Зазвичай реалісти відкидають всі заклики до справедливості, чесності, визволення etc. і наполягають на тому, що Росія матиме й повинна мати свій шлях у боротьбі, яка впливає на її безпосередні національні інтереси більше, ніж на західні. В результаті, Захід повинен догодити Росії, переконавши Україну прийняти певну форму підпорядкування своєму сусіду. Як написав співавтор Міршаймера, Стівен Волт, у березневому номері Foreign Policy:

Неважко зрозуміти, чому Україна хоче стрибнути у ліжко з Європейським Союзом і НАТО; але є не таким очевидним, чому спільні покривала й подушка з Україною має бути тим, що ми маємо хотіти. Країну зі збанкрутілою економікою, скромними природними ресурсами, чіткими етнічними поділами, а також надзвичайно корумпованою політичною системою звикло не бачать головним стратегічним активом.

Що більше, той факт, що залицяння США до України розлютило президента Росії Володимира Путіна, не є хорошим арґументом для обіймів з Києвом, чи — просто кажучи — Росія є важливішою країною. І довготривала сварка є поза довгостроковими інтересами Вашингтона чи Москви.

Такі заяви діаметрально протилежні до припущень експертів з України, які зазвичай наголошують на тому, що коріння конфлікту лежать у зіткненні між російським і українським типами режиму, їх історії, культурі, ідеології та цінностях; що імперські амбіції й ідеологія російського режиму становлять загрозу для Заходу так само, як вони загрожують Україні; і що Росії не можна догоджати — не тому, що це нормативно зле, а тому, що такі дії перевернуть світовий порядок і вплинуть на безпеку і виживання Заходу. Росію можна зупинити тільки за допомогою Заходу, його підтримки незалежності України, безпеки та стабільності — не тому, що така дія морально правильна, а тому, що простіше зупинити Росію на Донбасі, ніж у Сілезії.

Для політиків є простий вибір: кому вони повинні більше довіряти — спеціалістам з питань певного реґіону, які стверджують, що добре знають цей реґіон, чи великим теоретикам, які вірять в те, що їх теорія була і завжди буде вірною? Для політиків манія величі реалізму повинна слугувати попередженням проти надто буквального використання Теорії Всього, чиї хвалькуваті заяви про всемогутність покояться на відсутності емпіричного знання. Теорія повинна інформувати та просвіщати; вона повинна пропонувати нові способи бачення та розуміння. Але вона може бути корисною лише тоді, коли ґрунтується на реальних фактах. Припущення про реальність не можна ставити вище знання реальності.

(Див. варіант англійською мовою)