«Не існує визвольного дискурсу, вимоги справедливості, проголошення прав чи гуманістичних міркувань, коріння яких не лежали би у тій події. І звісно, не можна нічого зрозуміти у тому, що таке Захід, що таке Іспанія, що таке ми як цивілізація у світі, не шукаючи у тій даті витоків наших цінностей»…
Незадовго до завершення Другої світової війни Карло Леві опублікував один з тих рідкісних текстів, які містять в собі моральний сенс культури. Роман «Христос зупинився в Еболі», на перший погляд книга спогадів, насправді є строгим свідченням гідності людини, її цільності, вірності началам цивілізації, захист якої повинен стати на чолі наших пріоритетів. Через свої демократичні ідеї Карло Леві в середині тридцятих років був висланий у невеличке містечко на півдні Італії, де зайнявся медичною практикою, яку закинув у дні свободи, коли волів займатися живописом. Прості селяни, свідомі того, що для держави вони ніхто, доведені до надзвичайної бідності, наклали глибокий відбиток на письменника. Покірливі, вони казали Карло Леві, що вони не є християнами. Тому що бути християнином в їхніх очах означало бути людиною. А якраз людьми вони не були, бо ставились до них, як до тяглової худоби, як до об’єкту експропріації та насильства. Цивілізація зупинилася ще до того, як вони отримали можливість звільнитися. Зупинилася – використовуючи буквальний образ прогресу – там, де поїзд закінчував свій рух, в Еболі. «Христос так і не дійшов туди, так само як час, окрема душа, надія, зв’язок між причинами та наслідками, правда та історія. Ні, Христос не прийшов на цю безпросвітну землю, без гріха і без покути, де зло не є моральним станом, а лиш земним болем, який назавжди залишиться у всьому. Христос зупинився в Еболі».
В останні десятиліття, ще до того, як почалася економічна криза, яку намагаються розв’язати у відриві від основних цінностей нашої культури, сите суспільство намагалося показати в своїй розкоші те, за що італійські селяни попрікали свою бідність. Ми не є християнами, могли казати ті, хто жив за спиною традиції, яку наполегливо формували впродовж двох тисячоліть. Христос зупинився на порозі сучасного світу і, звісно, заледве міг розгледіти постмодерність. Вони могли казати це точно так само, як про це заявляли оті прості і чесні люди: не бути християнином – не те саме, що не бути віруючим, це означає відмовитися від усіх моральних ресурсів нашої цивілізації. Це означає зневажати дорогоцінну свободу особистості, гідність людини, захист особливої сутності, яку обмірковували впродовж двадцяти століть західного мислення.
Ще до того, як грянула криза, яка ввергла нас у сум’яття, ми вже були свідками інтелектуального мародерства та етичного грабунку суспільства, приспаного радісною експансією споживання, сплутуванням щастя і розваги і палахкотінням егоїзму. У цю пустелю, далеку від тих місць, якими протікала наша культура, також перестали приходити час, окрема душа, надія, зв’язок між причинами та наслідками, правда та історія. Моральний чин втратив актуальність, традиційні принципи були визнані недійсними, погляд, який спостерігав за нами дві тисячі років, байдуже згас. Христос зупинився біля підніжжя того суспільства, яке зреклося його особистого прикладу, його віри у вільне і трансцендентне призначення людей. Згодом прийшла економічна катастрофа, яка стала результатом корупції, браку совісті, крайнього матеріалізму.
Коли свято скінчилося, ми стали шукати за що вчепитися на етапі страждання, не менш безмежного, аніж нею здавалася наша марнославна розкіш. Ті, хто мав скеровувати нас на шлях культурного відновлення, прагнуть повернутися назад. Намагаються говорити нам, що увесь той період марнотратства, інтелектуальної легковажності та етичного невігластва не мав нічого спільного з причинами кризи, які пояснюються виключно фінансовими перекосами. Наші керівники відмовляються визнавати крах певного способу життя, а отже не бажають приймати те, що ми були свідками – що ми досі є свідками – кризи цивілізації. Бо чим іншим є відречення від тих цінностей, які нас ідентифікували впродовж століть? Що інше може означати систематичне спустошення, що його зазнавала наша культурна свідомість увесь цей час? Чи може, ми не помітили велетенських моральних збитків, якими супроводжувалося веселе фанфаронство періодів благополуччя?
Ще до того, як люди виявили свою економічну наготу, вони продемонстрували – з жахливим релятивізмом і зніяковілістю мультикультуризму, – що фундаментальні цінності нашої цивілізації є замінними: ні власними ні чужими, ні кращими ні гіршими, ні непорушними ні другорядними. Що вони є ілюзією без справжньої суті, чимось, що не має значення в глобальному світі, містикою, яка не має змісту в епоху, коли втратили силу не лише ідеології, але також ідеї. Ми згубили дідизне відчуття спадку, який збагачувався впродовж двох тисячоліть, позбулися того виклику, що його – від самих витоків християнського Заходу – людина кидала бракові любові, занепаду традицій і відсутності поваги до нас самих і до нашого ближнього. Ми задешево продали свій характер, в обмін на період матеріальної вгодованості, яка – і в цьому найбільша іронія – зараз піддається болючому лікувальному схудненню. Наша протидія режиму жорсткої економії, який нам хочуть запровадити, походить від обіцянок, зроблених самою системою, тому нікого не повинно дивувати те, що люди не готові до самопожертви. Особливо тоді, коли ніщо, схоже, не провіщає, що цей урок послужить нам для того, аби позбутися економічного марнотратства, а також відновити параметри культури, у відмові від якої і лежить той корінь зла, яке нас мордує.
У ці самі дні два тисячоліття тому сталася ключова подія. Народження Ісуса поклало початок епосі нової людини, вільної людини, яка позбулася своєї безнадії чи фаталізму, здатної протистояти силам природи і більш чи менш примітивним аналогіям язичництва. Жоден з актів особистого звільнення, які відтоді мали місце в історії, не відбувся у відриві від послання, яке розпочалося тієї ночі. Не існує визвольного дискурсу, вимоги справедливості, проголошення прав чи гуманістичних міркувань, коріння яких не лежали би у тій події. І звісно, не можна нічого зрозуміти у тому, що таке Захід, що таке Іспанія, що таке ми як цивілізація у світі, не шукаючи у тій даті витоків наших цінностей.
Тож коли я дивлюся, як підходять до вирішення наших проблем наші політичні керівники, мені згадується фраза з оповідання Цвейга «Сум’яття почуттів», коли старий професор переглядає книгу, якою йому хотіли віддати шану, пройшовшись по всіх фактах його біографії: «Все викладене у ній є достовірним, але бракує найголовнішого. Вона мене описує, але не пояснює. Просто говорить про мене, але не розкриває, ким я є». Найголовніше, те, ким ми є, знаходиться дуже далеко від бухгалтерських підрахунків і зусиль знову зробити банальність емблемою нашої культури. Найголовніше тут, в народженні Христа, коли воно ось-ось знову збудеться, ось-ось знову станеться в глибині історії, на самому дні нашого серця.
Fernando García de Cortázar
Volver a lo esencial
ABC, 27/12/2014
Зреферувала Галина Грабовська