Люблю обсервувати українське суспільство, а через те, що багато часу проводжу в Польщі та інших країнах, то маю можливість порівнювати нас із людьми по усьому світу. Скажу річ дуже відому: українці – романтичний, терплячий народ, емоційний і... дещо безпорадний. Новини, які з різних джерел на нас ллються, вибивають камінь з-під наших ніг. Ми надто швидко можемо переповнитися праведним гнівом, який у нас закипає, емоційно радіти і жертвувати. При цьому дуже складно нам раціонально оцінювати ситуацію і самостійно діяти.
Інше спостереження — ми живемо в тій реальності, яку нам формує телебачення, Інтернет чи газети, і стараємося відгородитися від реальності на вулиці. Часто боремося з донкіхотськими вітряками, але відводимо очі від тих проблем, які здатні вирішити самостійно.
Третє спостереження — українці дуже щедрі. У пориві можуть віддати останнє. Але з досвіду знаю, що найкраща та доброчинність, яка носить конкретний характер, коли та людина, яка жертвує, знає людину, яка є в потребі.
Українська реальність дуже жорстка: ціни зростають, світло вимикають, гроші знецінюються, бідні ще більше зубожіють. І не видно кінця-краю. Навпаки, наближається момент, коли пенсіонери або люди, які мають найменший дохід, не зможуть себе прогодувати. Нехай Господь не допустить, щоби ми одного дня прокинулися і побачили навколо себе сотні жебраків! Тоді наша допомога нічого не зарадить, але зараз, поки маємо час, діймо спільно і — допомагаймо одні одним.
Схожий досвід я пережив у Польщі в кінці 1980-х, коли нічого, крім оцту, в магазинах неможливо було купити. Але поляки вистояли, солідаризувалися, не озлобилися, допомагали одні одним. Зрештою — перемогли і переломили цю ситуацію.
Наша ментальність особлива: люди, які найбільше потребують допомоги, самі її не попросять, вони звикли мовчати і терпіти. Тому хочу, щоби погляд суспільства був спрямований на них – знедолених.
Мені здається, що українське суспільство подорослішає тоді, коли навчиться правильно розставляти пріоритети, зрозуміє, що зараз час відмовлятися від зайвого. Не закликаю до аскетизму. У мирний час похід до ресторану є звичним, але ми повинні розуміти та відчитувати ту реальність, у якій живемо. Інколи наші звички є зайвими і непотрібними. Було би добре, якби кожна людина визначила для себе межу, зрозуміла, від чого може відмовитися – не так для економії, але щоби допомоги іншому. Зрештою, тільки з такої доброчинності формується солідарність між людьми.
Як священик, як ректор УКУ маю дуже багато знайомих: багатих, бідних, людей зі середніми статками. Іноді всі ми шукаємо Христа в дивних місцях, хочемо почути Його голос в серці, коли Він щодня промовляє на вулиці. Друзі, Христос — у ближніх, у бідних, які очима просять допомоги, бо вустами цього не можуть сказати! Христос — у солідарності та взаємодопомозі!
За останній час у нашому суспільстві відбулися великі здвиги. Ми навчилися робити благодійні аукціони, концерти для підтримки української армії. Це дуже добре, але дбати про армію в першу чергу повинна влада. Наше завдання – не забути про бідних і самотніх. Ми зобов'язані солідаризуватися також із ними. Окрім захисту кордонів, ми повинні бачити і людину в біді. Може, ця допомога буде не такою видною, але, на мою думку, вона сьогодні дуже, дуже потрібна. Отже, помагаймо бідним і солідарно вимагаймо від влади реформи. Без зайвих емоційних поривів і безнадійно опущених рук.
Записав Олег Будзінський
06.01.2015