Йозеф Рот. Марш Радецького та інші романи. З німецької переклали Євгенія Горева, Євген Попович, Ігор Андрущенко. – Київ: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2014. – 608 с.
На відміну від вигаданого ним роду фон Тротта, він пережив Дунайську імперію на двадцять і один рік, що далі, то пристрасніше віддаючись проблемам її поховання і – як не парадоксально – воскрешення. Він був її пізнім позашлюбним сином і, як то водиться з невизнаними паростками, найпалкіше з усіх брав її в оборону. В ілюзії, яка опанувала його в останні роки життя, крихта правди розрослася до розмірів абсолютної істини. Він залишився ліваком, а на схилку, позначеному пиятиками і браком сімейного затишку, став монархістом.
Гробівець капуцинів, де спочивають мої імператори, поховані в кам’яних саркофагах, був замкнений. Назустріч мені вийшов чернець-капуцин і запитав:
– Чого зволите?
– Я хотів би вклонитися труні мого імператора Франца Йосифа, – відповів я.
– Благослови вас, Боже! – мовив чернець і назнаменував мене хрестом.
– Боже, будь же...! – вигукнув я.
– Цить! – прошепотів чернець.
– Куди ж мені податися тепер, мені, Тротті?..
Йозеф Рот народився в Бродах, коли вони були найсхідіншим форпостом Габсбурґів, містом-прикордонням у всіх буквальних і образних розуміннях – від перемитництва до міжкультурних взаємовпливів, а помер у Парижі, ще не завойованому Гітлером. В його репортажах зливаються воєдино факти і фікція, а його художні твори скупістю, поверхневістю і влучністю нагадують подорожні репортажі. Його рухала та сама сатирична пасіонарність, що й Івана Франка. Галичина звороту століть мала цей потенціал спадку Петронія, Ювенала і Свіфта, проте він якось швидко вичерпався чи випарувався.
Репортажність Ротового художнього доробку пояснюється аж ніяк не мистецько-ідеологічними міркуваннями, швидше стилем життя, цайтнотом, який нависав над ним дамокловим мечем. Його пристанками були готелі, в яких він жив, оплачуючи їх із своїх журналістських гонорарів. Тож він мріяв про Європу як своєрідний готель, де всім живеться добре і кожний може підшукати собі номер відповідно до гаманця, а якщо пощастить, то й ґусту. Рот виростав без батька і не мав дітей, а порівнювати його сексуальні пригоди зі, скажімо, Мопассаном можна було би хіба на правах раблезіанського ґротеску. Готель – місце його прихистку, готель-як-такий, готелі Центральної і Західної Європи, в яких міг тоді собі дозволити жити не надто знаний письменник, який не мав власної домівки. Не дивно, що готель – найважливіший різновид дому, виведений у його творах. Готель як ідеальне втілення ідеї транзитности. Саме цайтнот так-сяк вписує Рота в нову предметність, що розцвіла в німецькій літературі (і майже відсутня в літературі австрійській) двадцятих років проминулого сторіччя.
Хай там як, Рот прислужився чи не найбільше Галичині, творенню її іміджу для німецькомовного обивателя. Усвідомлюючи, що стереотип годі отак з наскоку розвіяти, він де підгембльовував його, де увиразнював, щось затирав, а що годі було затерти, намагався переконотувати. Рот витягував Галичину на світ Божий, утягував у кольпортерський дискурс, обстоював її право мати саме такі розбиті дороги і смердючу каналізацію. Мало того, домагався від світу визнання цього, на його погляд, незаперечного права, яке він підбивав взоруванням галичан на лондонську пресу і паризьку моду, як страву прянощами.
Край має у Західній Європі лиху славу. Легковажно-ледачий жарт нафталінової цивілізаторської пихи пов’язує його з нечесаністю, нечистотами, нечесністю. Нехай яким влучним було колись спостереження, мовляв, на Сході Європи не так чисто, як на Заході, настільки банально воно звучить сьогодні; хто ним сьогодні послуговується, характеризує не так змальовувану місцевість, як оригінальність, якої йому бракує.
Герої в Йозефа Рота мандрують з твору в твір, і може здатися, наче те, що ми читаємо, – посмертні нотатки габсбурзького клубу. Доктор Сковронек і дириґент Нехвал, вахмістр жандармерії Слама і лихий геній Лакатош, Тротта, Кологін і Каптурак. І неодмінно його апостольська величність Франц Йосиф I, голова клубу. Маґістр ордену програвання і видавання поразок за перемогу. Іноді він візитує сюжет безпосередньо, іноді над дійством ширяє його дух, а в замкненому просторі чи не кожного твору висить, як і належить, його портрет.
1924 року Йозеф Рот здійснює мандрівку улюбленим краєм, з якої народжується триптих «Мандрівка Галичиною», що з’явиться у третій декаді лютого 1924 року на шпальтах Frankfurter Zeitung: «Люди й ландшафти», «Львів, місто», «Каліки». Незважаючи на те, що Рот свідомо, з усім властивим йому сарказмом, і аж до ґротеску, особливо в новелістиці та романах, розпрацьовує тему «Модерн – не-Модерн / до-Модерн», як і, врешті, «Недо-Модерн», її продуктивність якоїсь миті вичерпується. Рот пише з думкою про читача, а медіум «газета», де друкувалися не лише його репортажі, а й романи, скорочує й увиразнює цю кореспонденцію.
Українською Рот зазвучав ще за свого життя – 1928 року в Харкові з’явився «Готель «Савой»» у перекладі Марії Ільтичної (2011-го перевиданий «Українським письменником» у серії «Ad fontes»). До найновішого українського видання ввійшли «Марш Радецького», центральний твір Йозефа Рота в перекладі Євгенії Горевої, який уже публікувався окремою книжкою, свіжо перекладений Ігорем Андрущенком «Гробівець капуцинів» і «Ціппер та його батько» в чудовій українській інтерпретації Євгена Поповича, яка 1981-го побачила світ на шпальтах «Усесвіту». Як завжди розкішне оформлення від видавництва Івана Малковича зробить книжку гарним різдвяним подарунком.
Над чужими хрестами світало. Віяв легкий вітерець, розгойдуючи старезні ліхтарі, які ще намагалися світлом розігнати млу цієї ночі. Я брів безлюдними вулицями з чужим собакою. Він прагнув будь-що-будь іти за мною. Куди? Цього я не знав. І він теж.
Йозеф Рот був адвокатом Галичини перед невблаганним судом історії і хроністом її загибелі в попелі Австро-Угорської імперії, яку відспівували вигадані ним духівники та герої, а сам письменник щоразу затятіше прикликав кожним наступним твором. «Такий я насправді – прикрий, п’яний, зате кебетливий», – казав про себе Рот.
Коли вийшли з цвинтаря, бургомістр запросив доктора до свого повозу. Сковронек сів туди.
– Мені хотілося згадати ще й про те, що пан фон Тротта не міг пережити цісаря. Як ви гадаєте, пане докторе?
– Не знаю, – відповів доктор Сковронек. – Мені здається, вони обидва не могли пережити Австрії.
20.12.2014