Відомий львівський мистецтвознавець, історик, урбаніст, реставратор Володимир Вуйцик народився 80 років тому – 19 грудня 1934 року.
"Володимир Степанович розшукував документальні та іконографічні матеріали, і це стало головною працею його життя. Багаторічна архівна праця зробила В.Вуйцика справжнім знавцем у питаннях мистецьких памяток Львівського регіону, історії мистецтва", – згадував історик мистецтва Володимир Александрович ¹.
Володимир Вуйцик (1934–2002) походив із села Семенівки біля Щирця. Велике село Семенівка розтягнуте вздовж дороги майже на 5 кілометрів. З південного та східного боку села, паралельно його забудові, протікають річка Щирка та її притока Ставчанка. У давніх документах зустрічалися паралельні назви села – Святого Симеона, Семенова Воля. Можливо, село було заселене вихідцями зі сусідніх Лісневич, де є церква Симеона Стовпника. Село було засноване у 1397 році Матвієм зі Смільниці і належало до королівських маєтків, які надавалися в оренду різним шляхтичам. Останніми державцями (орендарями) села були Потоцькі, від яких Семенівка 1787 року перейшла до австрійського державного скарбу. У 1828 році маєток в Семенівці придбав від уряду Антон Кріґсбауер, а у 1870-му його власником став посол до Галицького сейму Отто Гауснер. Наступним власником був Давид Абрагамович (1839–1926), відомий галицький політик, що походив із львівської вірменської родини. Протягом 44 років був він депутатом Райхсрату (австрійського парламенту), кілька років обіймав у Відні посаду міністра до справ Галичини. Його називали “старий виґа”, від прізвиська англійських лібералів – whigs.
Згідно з польським переписом населення 1921 року, в Семенівці було 407 будинків, де жили 2,17 тис. мешканців. З них 2030 вважали себе римськими католиками, 97 – греко-католиками, 12 – лютеранами, 34 належали до мойсеєвого віровизнання. Щодо своєї національності, то 2091 назвали польську, 69 – русинську, 14 – гебрейську. За переписом 2001 року, у селі було 2085 жителів. Згідно з церковними шематизмами, місцева громада УПЦ КП налічує 1500 осіб, УГКЦ – 350 осіб, РКЦ – 150 осіб.
У східній частині села, біля повороту дороги, серед високих дерев стоїть невелика церква Св. Архистратига Михаїла, збудована 1718 року. Дерев’яна, тризрубна з трьома наметовими банями, церква вважається одним з найкращих зразків галицької народної архітектури, тому внесена, разом з дерев’яною дзвіницею XVIII ст., до списку пам’яток національного значення. Поруч стоїть мурована дзвіниця, збудована значно пізніше. До 1908 року церква була філією парафіяльного храму Пресвятої Трійці у Щирці, а пізніше належала до парафії Стрітення Господнього у Милошевичах. Навпроти церкви насипана Стрілецька могила, а з другого боку дороги розташований один із сільських цвинтарів, на якому можна побачити гарні кам’яні нагробки, виконані за зразками майстрів з Демні.
Трохи далі праворуч дороги височіє перед старим садом колишнього колгоспу ім. Кірова мурована православна церква Святого Пророка Ілії. Її збудували у 1990-х. Храм у плані хреста з п’ятьма банями за зразками українського бароко має висоту 35 м, тому його видно здалека – аж від Пустомит.
Посередині цього довгого села збереглася двоповерхова стара (ще австрійська) будівля школи, до якої ходив Володимир Вуйцик. Характерною її особливістю є невелика дзвіничка над бічним фасадом та сигнатурка над дахом, де були дзвоники – не електричні, а справжні, тож дзвонити на уроки треба було, смикаючи за довгий шнурок.
Костел розташований у західній частині Семенівки, там, де колись був маєток дідичів. У XV столітті його патроном був Св. Симеон. Очевидно, це була спочатку церква, бо у римських католиків Святий Симеон (Шимон, Семен) дуже рідко зустрічається як патрон костелів. Новий мурований костел Св. Мартина збудували на місці старого у 1721 році на кошти тодішнього державця Александра Яна Потоцького, номінального смоленського воєводи (бо Смоленськ уже тоді не належав до Речі Посполитої). Тринавовий з трикутними фронтонами костел будували на зразок Єзуїтського костелу у Львові, але значно поступається йому за розміром і оздобленням і більше подібний на фундований Фредрами костел в Рудках. Після пожежі 1740 року в костелі відновлено стінопис, а також три вівтарі: Ченстоховської Матері Божої (головний), Св. Мартина і Св. Хреста. У 1946 році більшість місцевих поляків виїхала на Сілезію, і костел закрили. У ньому влаштували склад міндобрив і гараж. У 1990 році костел, що є пам’яткою архітектури загальнодержавного значення, повернули римсько-католицькій громаді, яка його відремонтувала. Зокрема, у 1990–1992 рр. відбудовано браму-дзвіницю, яка, щоправда, закриває чільний фасад костелу. Над входом до храму відновлено герби фундаторів костелу Александра Яна Потоцького (“Золота Пілява”) та його дружини Терези з роду Тарлів (“Топор”).
Мистецькі студії В.Вуйцик розпочав у відділі декоративного розпису Львівського училища прикладного та декоративного мистецтва, яке закінчив 1956 року. Відтак почав навчання на факультеті проектування інтер’єрів і меблів Львівського інституту прикладного та декоративного мистецтва. Провчившись два курси, він у 1958 року залишив студії і влаштувався на роботу у Львівській картинній галереї. Там він працював молодшим науковим працівником, реставратором живопису.
Вищі мистецькі студії здобував на заочному відділенні факультету історії й теорії мистецтв Інституту живопису, скульптури й архітектури ім. І.Рєпіна в Ленінграді, який закінчив 1966 року. Через два роки Вуйцик перейшов на роботу до Львівської міжобласної спеціальної науково-реставраційної виробничої майстерні (тепер Інститут "Укрзахідпроектреставрація"). Там пропрацював до 1998 року на посадах мистецтвознавця, керівника групи й головного спеціаліста. А ще він був дійсним членом Наукового Товариства ім. Т.Шевченка, членом Реставраційної ради Львівської митрополії, Товариства шанувальників Львова, Комісії міської ради з перейменувань вулиць Львова, Реставраційної ради монастиря Студитів.
Після того, як дослідника відправили на пенсію, він продовжував свою дослідницьку діяльність, друкувався в періодиці до своєї смерті 27 квітня 2002 року. Похований на 79 полі Личаківського цвинтаря. На могилі – оригінальної форми хрест, виконаний за проектом Романа Петрука.
Як згадував його колега-реставратор Кость Присяжний, "Володимир Степанович Вуйцик був справжнім ученим. Попоїздивши по Західній Україні в товаристві таких подвижників культури, як Борис Возницький, Петро Лінинський, Павло Жолтовський, він зміг наочно переконатись, яким вразливим, яким зникомим є матеріальне тіло культури й історії в державі, де різьблені надгробки йшли на мощення доріг, дорогоцінні барокові органи вергали додолу, зачепивши тросами, а скульптури Пінзеля дворучними пилами обертали у стос дров. І тоді він звернувся до історії мистецтва, відклавши набік улюблену працю реставратора живопису. Записана історія, виловлена по зернятку в пересіванні архівів, складалась, як мозаїка, в картину. Говорячи улюбленою латиною Вуйцика, “verba volant, skripta manent” – ”вимовлене відлітає, записане ся зостає”.
Володимир Вуйцик був совістю науки. “Найгіршою рисою національної ментальности” київський професор Віктор Чепелик називає “надмірний критицизм усього свого”. Мислю, що найгіршою рисою у нас, та й взагалі у слов’ян, є “революційний романтизм” і схильність до мітоманії. Інакше в національних героях у нас було би більше мудрих тружеників, як Левинський чи Симиренко, і менше душогубів, як Довбуш чи Наливайко. Все, що написав, відкрив, дослідив Вуйцик, пройшло крізь горнило нещадної критики. Його праці не старітимуться. Роки тільки додаватимуть їм вартости" ².
Ще у 1970-х створив він свою книгу "Львівський державний історико-архітектурний заповідник: Екскурсія по місту" (Художник В.А.Забродін; фото В.Ф.Ольхом'яка. — Львів: Каменяр, 1979), яка потім перевидавалася. У співавторстві з Романом Липкою написав В.Вуйцик оригінальний путівник "Зустріч зі Львовом" (Львів: Каменяр, 1987). До 70-річчя Володимира Вуйцика колеги присвятили його пам'яті окремий випуск (число 14) Вісника інституту «Укрзахідпроектреставрація», де зібрано його статті розпорошені у різних виданнях.
На жаль, не всі львівські кам’яниці, храми, палаци встиг він дослідити. Бо дуже поважно ставився до своєї праці. Все мало бути зафіксовано, вивірено в архівах, вміщено в історичний контекст і урбаністичне середовище. Не захищав він дисертацій, але без посилань на Володимира Вуйцика не виходить жодна поважна праця про Львів.
"Серед дослідників старшого покоління В.Вуйцик був єдиним справжнім знавцем і порадником, відкритим для покликаних до праці, належав до тих рідкісних людей, у кого кожен, хто хотів бути учнем, міг вчитися постійно", – вважає один із його учнів Володимир Александрович.
ПРИМІТКИ
¹ Український археографічний щорічник. Т. 10. – Київ – Нью-Йорк, 2002. – С. 518-518.
² «Володимир Вуйцик. Вибрані праці». – Львів: Інститут «Укрзахідпроектреставрація», 2004. – С. 9-10.
19.12.2014