Приблизно в той же час минулого року мене попросили написати статтю про 2014 рік і в якості основної теми я вибрав Україну (матеріал «Привіт, 2014-ий: Українська криза може тривати і тривати» за 20 грудня 2014 року). Текст виявився пророчим, навіть не зважаючи на те, що я не міг у деталях передбачити такий перебіг подій, який ми спостерігали в цій країні цього року.
У 2015-му, як мені видається, Україна залишатиметься на перших шпальтах світової преси, але дуже вірогідно, що її майбутнє (принаймні частково) буде визначатися подіями у Росії. Нова реформаторська влада у Києві може досягти успіху – якщо Москва дасть Україні передишку і припинить пряме втручання в Україну.
Володимир Путін опинився перед рішучим вибором. Його політика щодо України принесла дуже неоднозначні результати. Так, він анексував Крим, але де-факто він і без цієї анексії контролював півострів – за допомогою угоди щодо базування Чорноморського Флоту РФ і перебування там десятків тисяч російських солдатів.
Підтримувані Росією сепаратисти, і, дуже ймовірно, російські війська, захопили частину економічно-важливого регіону Донбас. Можливо логіка Путіна щодо цього полягає у тому, що цей кусок території, з одного боку, втримає Україну від вступу в НАТО, а, з другого, буде таким серйозним економічним важелем впливу на нову владу у Києві, що примусить її зазнати краху. До початку вторгнення в Україну підтримка в українському суспільстві ідеї вступу до НАТО була невеликою, та і НАТО так само не сприймало Україну за пріоритетний напрямок свого розширення. Але зараз українці майже напевно хочуть у Північно-Атлантичний альянс – як результат загрози, яку вони відчувають з боку Росії. Може, Путін і анексував Крим, але складається враження, що він втратив будь-яку можливість на контроль над рештою України. І його високі рейтинги популярності у Росії – дзеркальне відображення того, як його сприймають в Україні, де він прямо вважається винним у безчинствах і насиллі, що зараз має місце у країні.
Якщо казати дуже просто, то Путін програв серця і уми в Україні – і він може увійти в історію як російський лідер, який повернув Крим, але втратив Україну.
Ціна його вторгнення – західні санкції, які, вкупі з катастрофічним падінням цін на нафту, створили виснажливі умови для економіки РФ. Російський бюджет на наступний рік все ще розрахований з середньорічної ціни на нафту на рівні $80 за барель – що на даний момент дуже далеко від дійсності. Нещодавнє різке падіння рубля поставило російську економіку і фінансові ринки на грань чогось значно гіршого – глибокої рецесії, високої інфляції, системних проблем у банківській сфері і зростаючих ризиків неплатоспроможності в економіці взагалі.
Путін все ще має можливість відступити від краю прірви, ним же і створеної своїм вторгненням в Україну. Для цього йому потрібно активно підтримати режим припинення вогню і укласти ефективний мирний договір, а, крім того, покращити стосунки з Заходом з метою зняття санкцій. Є певні сподівання на те, що Путін вивчить уроки поточної кризової ситуації і вдасться до проведення програми викорінення ключових структурних проблем економіки країни, які заважають нормально вести бізнес у Росії: корупція, забюрократизованість, відсутність верховенства права і недостатній захист прав власності. Десятиліття високих цін на нафту дозволило йому нехтувати цими базовими для будь-якої економіки речами, але, цей час, напевно, вже не повернеш. Росія може досягти успіху з такою стратегією, але особисто для Путіна це буде означати кінець умовно демократичної моделі держави з жорстким централізованим управлінням – моделі, яка так добре прислужилася і йому і його оточенню.
Альтернативний сценарій – і, швидше за все, найбільш імовірний – це замикання в собі і перетворення Росії на авторитарну державу з акцентом на нарощування збройного потенціалу для захисту від Заходу, розробка стратегій імпортозаміщення і, відповідно, незначна кількість важливих реформ на базовому рівні державної системи управління.
Ця стратегія, швидше за все, приречена на провал, оскільки Росія не матиме доступу ні до зовнішніх ні до внутрішніх інвестиційних ресурсів – і відтік капіталу пришвидшиться. Росія має всі шанси зазнати більше державного регулювання, але послужний список керівників, які пройшли відбір у радянський і пост-радянський період, не надто надихає.
Нафтову галузь без серйозних реальних інвестицій, імовірно, очікує падіння, а зростаючі видатки на неефективний військово-промисловий комплекс призведуть до збільшення тиску на сферу послуг через зростання податкового навантаження. Навіть агропромисловий сектор, напевно, не зможе виграти від заборони імпорту західних продуктів харчування, оскільки АПК страждає від відсутності інвестицій, міграції сільського населення в міста і архаїчної структури на всіх рівнях – від найнижчого до найвищого. А крім того, відсутність нормально-працюючого ринку землі.
На додачу до цього всього попереду Росію чекає гнітюча демографічна ситуація і очевидно, що «відтік мізків» тільки пришвидшиться – як результат побоювань, що можливості виїхати будуть все звужуватися і звужуватися, а невдоволеність відсутністю реформ вдома – все збільшуватися і збільшуватися. Ще більший акцент на націоналізмі не буде сильно сприяти додатковому притоку робочої сили навіть з країн колишнього СРСР, не кажучи вже про решту світу.
Путін Інкорпорейтед потребує нової моделі, відмінної від попередньої. Але протягом його 15-річного перебування при владі склалося стійке враження, що режим або не хоче або не може допустити думку про необхідність проведення радикальних реформ, так потрібних сьогодні – оскільки вони кинуть виклик самим фундаментальним основи режиму самого по собі.
Тімоті Еш, Standard Bank
Timothy Ash
Hello 2015: having failed in Ukraine, Russia will turn inwards
The Financial Times (blogs)
Зреферував РомкоБомко
19.12.2014