Іспанська війна за незалежність та німецька окупація Франції є складними конфліктами, які спрощені через патріотичний інтерес. Для адекватного розуміння минулого немає призми, яка б спотворювала більше, ніж націоналізм
2014 рік був роком столітніх роковин: початок Великої війни в Європі, наприклад, чи завершення Війни за іспанську спадщину. Утім, більш непоміченим пройшло ушанування 1814 року, коли закінчилася наполеонівська війна в Іспанії і на трон повернувся Фердинанд VII Бажаний, який зробив свій державний переворот супроти конституційного ладу, ув’язнивши чи відправивши у вигнання його батьків-засновників.
Та війна, що закінчилася 200 років тому, була подією надзвичайної складності. У ній поєдналися, як мінімум, міжнародне протистояння (між Францією та Англією, двома тогочасними великими імперськими державами; саме їхні армії вели головні битви на Іберійському півострові) і громадянська війна (оскільки іспанці воювали з обох сторін). Але були там і сильна ксенофобська, антифранцузька, реакція, пов’язана з франкофобією, успадкованою від династії Габсбургів на іспанському престолі, і особливо опір просвітницькому реформізму попереднього століття; і конфлікт між прибічниками Годоя і Фердинанда (останні були ключовими фігурами у багатьох заколотах, які наприкінці травня 1808 р. представлялися як «антифранцузькі»); і антиреволюційний рух, який оживляв проповіді війни 1793-1795 рр. проти наших безбожних сусідів-царевбивць; і регіональний вибух, уособленням якого стали різні бунтарські хунти (об’єднання яких в одну Центральну і Верховну хунту було аж ніяк не легким завданням); і народний соціальний протест (проти прибічників Годоя, які зазвичай були заодно з «офранцуженими» і – не випадково - місцевими магнатами) тощо.
Той конфлікт було настільки важко зрозуміти політично, що багато років він не мав назви: спочатку його називали Іспанською революцією чи Іспансько-французькою війною, та зрештою його спростили в національних термінах: то була Війна за незалежність всіх іспанців – за винятком неминучих зрадників, бо навіть в найкращих родинах є виродки – проти спроби імперського поглинання зі сторони Наполеона. Цей сценарій залишався незмінним, і до кінця ХІХ ст. ті події стали наріжним каменем націоналістичної міфології. Рік за роком Друге травня будуть відзначати в патріотичних термінах, головним чином у Мадриді; будуть зводити пам’ятники розстріляним у ті роки; Беніто Перес Гальдос присвятить тій війні перший цикл своїх «Національних епізодів»; а Бернардо Лопес Ґарсія напише славнозвісну патріотичну поему, яка розпочинається жалісним «Чую, батьківщино, твою скорботу». Зрештою, то був хороший початок для століття націоналізму – століття, в якому в іспанському випадку, здавалося, є небагато чим гордитися: одностайне повстання, де ключову роль відіграв беззбройний народ, покинутий своїми керівними елітами, який всупереч усьому розгромив найкраще у світі військо; подвиг, який підкріпляв шкільну легенду про плем’я, що залишалося непереможним в тисячолітній боротьбі за відстоювання своєї ідентичності супроти намагань встановити іноземне панування.
Аби обстоювати цю версію, слід забути, що головнокомандувач буцімто «іспанських» військ звався сер Артур Велслі, герцог Веллінгтон; що у «французьких» лавах воювали не лише полки та маршали Наполеона (з польськими та італійськими військами), але також іспанські солдати та генерали; що інтелектуальні, церковні, бюрократичні та військові еліти країни в основному примкнули до Жозефа Бонапарта; і що у війні три роки – від початку 1809 і до кінця 1811 р. - потенційно перемагали жозефінці, поки Наполеон не забрав понад половину своїх військ для катастрофічної російської кампанії; лише тоді обережний Веллінгтон зважився виступити з Португалії; і що саме він, а не іспанські генерали, виграв битви у французів. Навесні 1810 р., коли Кадіс і Пальма де Майорка були єдиними містами, які повстали проти короля Жозефа, Веллінгтон зробив тривалий перехід Андалусією, де у багатьох населених пунктах його зустріли з великим ентузіазмом. Жоден монумент, жодна книга, субсидована національними чи регіональними інституціями, не згадує про цю подорож.
Щоби пояснити складність того конфлікту без урази патріотичних почуттів, мені спадає на думку порівняти його із схожим періодом у французькій історії: 1940-1944 рр., проведені під німецькою окупацією; це безперечно потішить іспанофілів (як, імовірно, тішило галльського шовініста те, що він досі читав у даній статті). Через століття з чвертю після Наполеона Франція також була окупована військами її північно-східного сусіда, і розгорнулося трагічне протистояння, яке нині домінуюча історія представляє як одностайний опір супроти німецького загарбника. Згідно з цією версією режим Віші складався із маргінальної жменьки зрадників, був попросту нав’язаний з-за кордону і позбавлений будь-якої законності. Уособленням вічної Франції був Опір, керований де Голлем з іншого боку Ла-Маншу. І через це наші галльські сусіди вважають, що мають повне право фігурувати серед переможців у Другій світовій війні.
На жаль для цієї такої самозаспокійливої версії, у цьому випадку також мала місце співпраця з окупантами, значно поширеніша, ніж нас хочуть змусити повірити; уряд Віші не був лише маріонеткою (а він нею був), він перебував на одній хвилі із значною частиною французького населення; консервативне бачення світу маршала Петена, настільки чуже революційній традиції, збігалося з тим, що відчували багато французів, особливо провінціали середнього класу. Для Петена, видатного патріота, героя битви при Вердені, колективність повинна була превалювати над індивідами; Франція була католицькою країною; протестанти, іноземці та євреї не були людьми, яким можна довіряти; потрібно було ліквідувати ліберальний капіталізм, «імпортований з-за кордону»; країну слід було реорганізувати – не на основі неорганізованого індивідуалізму, характерного для «псевдодемократичної плутократії», а виходячи з його «природних спільнот» (родина, професія, регіон), єдиних міцних принципів для упорядкованого і стабільного суспільства.
З Петеном співпрацювали – окрім незліченних опортуністів, які з’являються в таких обставинах, – організації колишніх воїнів 1914-1918 рр. і значна частина найвищих органів адміністрації, церква, великі підприємці, працедавці, банки і багато митців та інтелектуалів; загалом забезпечені суспільні класи, охоплені антибільшовизмом, одержимістю зберегти колоніальну систему і страхом перед суспільними змінами, характерними для новизни, яку Франція переживала десятиліттями. Були сотні тисяч французів, з усіх суспільних класів і соціальних верств, які не тільки доносили на євреїв, але й надавали явну політичну підтримку німцям, займалися пропагандою на користь колабораціонізму і навіть надягали на себе мундир окупанта.
Основна відмінність між цими двома випадками окупації та співпраці полягає в тому, що Віші є ближчим у часі. Можливо, через це – або тому, що в наш час національні міфи все важче продавати – у Франції були жести, що мали на меті ревізію цієї патріотичної версії тих подій. Навіть Ширак, президент республіки, визнав французьку участь в антиєврейських зачистках і попросив за це вибачення. В Іспанії, окрім деяких висококласних академічних книг, нікому досі не спало на думку відновити добре ім’я «офранцужених» чи засудити жорстокість партизанської війни.
Іспанія 1808 – 1814 рр. і Франція 1940-1944 рр., ясна річ, не є унікальними випадками. Нема потреби згадувати спотворення, яке зробив іспанський націоналізм з Війною за іспанську спадщину. Щось схоже відбувається у зв’язку з діями стількох європейських країн під час Другої світової війни. Передусім на сході Європи, де суспільства розділилися і багато хто співпрацював з нацизмом і/чи сталінізмом, нині більше не зустрінеш відкритих слідів того складного періоду, в який кожна країна в музеях чи могильних плитах змальована невинною жертвою іноземного варварства.
Можливо, колективна самоповага вимагає створювати версії минулого, в яких іноземна ницість контрастувала би з власною шляхетністю. Та для адекватного розуміння минулого немає призми, яка б спотворювала більше, ніж націоналізм.
Хосе Альварес Хунко, історик
José Álvarez Junco
Las deformaciones de la memoria
El País, 7.12. 2014
Зреферувала Галина Грабовська