Олексій Коломійцев, директор театру імені Лесі Українки – людина щедра на мудрі думки, доречні коментарі та щирі емоції. Говорити з ним можна безкінечно, і про все на світі. Але найбільше, звісно ж, про його найбільшу любов і, мабуть, найсильніший біль, – театр. За той недовгий час, що він у Львові, вже створено три вистави під його керівництвом. Кожна – певний маніфест, заява, виклик, запрошення до дискусії.
Виглядає на те, що Львівський драматичний театр імені Лесі Українки справді розпочинає новий розділ своєї творчої історії. Тож поки формується його новий образ та репертуар, варто ближче познайомитися з його керівником та головним підбурювачем Олексієм Коломійцевим.
Про театр (ліричний вступ)
Український театр існує всупереч створеним умовам. Але ж існує! Нас закатали в асфальт, а ми, як той подорожник, пробиваємося. І ми не будемо шкодувати своїх голів, пробиватимемо цю стіну й надалі.
Театр – це море, це океан. Однаково небезпечний і прекрасний.
Я займаюся театром все своє життя, в мене вузький напрямок. Я потрапив туди не випадково, йшов наполегливо саме в цю професію. З самого дитинства я був привчений до цього формату. Це кохання не штучне, воно прийшло з молоком матері.
Завдання театру – потрапити в резонанс з думками, що турбують суспільство. Я намагаюсь запитати в своїх глядачів і у себе також: «Чи вірно так?». Показовою є преамбула «Райку»: бо що може бути простіше і водночас складніше за відповідь на питання «Чи буде Сталін?». Люди ж одразу розуміють, про що йдеться. Одна жіночка намагалася нас переконати в тому, що треба було написати: «Путін був, Путін є... Путін буде?». Адже нас це турбує. Це такий дратівливий меседж, котрий лежить на поверхні: «Чи буде війна? Чи залишиться Україна? Чи не буде ядерного удару, про який всі кажуть?». А відповіді нема. Тому шукайте відповідь! Це взаємний поштовх до вирішення проблеми, і якщо ми про це говоримо, то значить, ми ще є. Якщо ж ні, тоді все – ми один великий курган, одна суцільна братська могила.
Частина 1 (атмосферна)
Дуже тішить, що ще лишилася величезна доза творчого адреналіну, бажання щось робити. Всі розуміють, що допомоги чекати немає звідки і очікувати отримання якихось дивідендів в грошовому еквіваленті або манни небесної – просто безглуздо. А ще є чітке усвідомлення того, що ми наразі – бійці другого фронту. Внутрішнього.
Я не політик, я не роблю передвиборчої кампанії. Я не можу гарантувати повне очищення тим, хто прийде на нашу виставу. Людина, яка займається театром повинна добре засвоїти: єдине, що грітиме тебе в цій професії – терпіння і надія.
З одного боку, дуже ризиковано робити саме такий театр. Завжди можна піти традиційним шляхом – є багато вистав, які можна поновити. Взяти той самий «Сорочинський ярмарок», не вкладатися, не купувати апаратуру, нічого не робити. Потім наші уповноважені попродавали б квитки по школах, та й по всьому. Ми, в свою чергу, навіть і не напружувалися б, ходили б у свої справах, по своїх халтурах. А тут би так номінально існував театр у тому вигляді, у якому він існував багато років.
Я вже зробив класику – це «Дівка». «Наталка Полтавка» – декларація, п’єса, з якої почався центрально-український театр. Що може бути більш хрестоматійне? Але якщо не інтерпретувати виставу, а ставити як написано, то вона стає ілюстрацією тексту. Це нормально, коли один режисер «витягує» з твору одну думку, а інший – другу. Якщо не переосмислювати, то навіщо тоді оці всі художні форми, якісь творчі пошуки? Ну, хіба краще коли я бачив з десяток клонованих «Наталок Полтавок» по всій Україні? Навіщо тоді потрібен театр й, зокрема, режисерський аналіз?
Частина 2 (експериментальна)
Я роблю експеримент, ба, навіть дослід, своїм пріоритетом. Але в традиційному театрі це нікому не потрібно. Там, де мені доводилися працювати, дивилися на такі речі, як на небезпечні. Чому? Тому що, коли люди загоряються від твоїх ідей, то їм вже знову треба пропонувати те саме, тобто продовжувати експериментувати. Але ти залежиш від глядача, від чиновницького апарату театру, від так званої адмінчастини, яка й примушує тебе робити хрестоматійні речі на кшталт «Наталки Полтавки», «Сватання на Гончарівці» тощо. Чому? Через впевненість в тому, що це буде продано, що ці вистави точно принесуть театру дивіденди. А коли ти постійно ризикуєш та експериментуєш, то лишається тільки сподіватися на енергію, яка приведе тебе до якихось результатів, але, можливо, й заведе тебе кудись не туди.
В нас забули про те, що кожен художник має право на помилку. А це один з головних принципів існування театру, і суто європейського в тому числі. Вистава може пройти два рази і її знімуть як комерційно неуспішну, але це не стане підставою для припинення співпраці з режисером. А у нас експеримент – синонім чогось ганебного. Або от, приміром, лабораторія. Коли я свого часу казав слово «лабораторія» або «експериментальний майданчик», на мене дивилися як на божевільного. Навіщо, мовляв, для кого? Чекайте, а хіба наука може жити без досліду? От і мистецтво так само. Театр починається з пошуку. Без нього втрачається сенс самого театру.
Все, що відбувається в театрі, має бути авангардним, передовим. Авангард – це не форма театральна, не стиль. Це позиція, окреслення того, чим повинен займатися сучасний український театр. А він мусить ставити питання, давати орієнтири для суспільства. Якщо мистецтво починає пояснювати, то це вже принцип Радянського Союзу, де від тебе вимагали розкласти все по полицях. І чітко сказати: оце правильно, а це ні, будь ласка, думайте отак, а так не думайте. А ви, шановні, взагалі не думайте, бо вам небезпечно думати. Ви своїми думками зіпсуєте правом і партією встановлений порядок. І так звана традиційна складова українського театрального простору все ніяк не може вийти за ці «совкові» межі. Мають бути певні рамки, а займатися експериментальними речами – вибачте, це не для нас, це не наше.
Про конкуренцію
Головний конкурент театру ім. Лесі Українки у Львові – піцерія. Куди йдуть люди? В театр чи піцерію? Ось там їм чомусь не шкода лишити 80 гривень. Тому наше надзавдання зараз – повернути глядача. Нам казали, що на «Вівісекцію» багато не ходитимуть, ми зберемо два зали й на тому все скінчиться. Школи її не куплять, ВИШі її не куплять, продати її буде неможливо, і публіка в нас дурна, їй вистачить «Наталки Полтавки» і «Сорочинського Ярмарку». Щоб людина прийшла і не заморочувалась, що це таке і з чим його їдять. Але в нас вже більше 10 вистав. І кожного разу – повний зал.
Про мистецтво
Якщо ми говоримо про очищення, то не тільки про люстрацію в політиці. Слід говорити ще й про люстрацію мистецтва. Бо ми займалися пропагандою радянського мистецтва протягом десятиріч. Жили за принципом «Чим гірше – тим краще». Усіх кращих витягували в Москву і вони робили культуру іншої держави, а тут лишалися тільки звітні концерти, шароварщина оця горезвісна, так зване «традиційне мистецтво».
Високе мистецтво! А що, буває низьке мистецтво? Насправді, просто є поділ простору на мистецтво і маскультуру. Маскультура – це ремісництво, і до мистецтва воно не має ніякого відношення, хоча трапляються інколи й такі випадки. І навпаки, мистецтво може стати маскультурою, як це сталося, приміром, з Далі, якому вдалося поєднати в собі геніального митця й успішного менеджера. Він зрозумів, що робити все, що захочеш можна тільки тоді, коли заробиш свій перший мільйон. Але то геній. Як йому це вдалося – історія мовчить, бо не існує єдиного рецепту успіху.
Про КВК
Я завжди казав, що КВК – це підступна розважальна форма. Не через його примітивізм, а через те, що той псевдоінтернаціоналізм під егідою РФ накоїть ще багато лиха. Мені можуть заперечити, що це великий гумор, котрий об’єднує весь СНД. А я відповім, що це мистецька терористична організація. І наше суспільство нею заражене. От запитайте у пересічних львів’ян, чи подобається їм КВК? Впевнений, що не менше 50% дадуть ствердну відповідь. Нашим людям направду подобається КВК, російський блатняк, низькопробні серіали. Агов, хлопці, а що ж ви під чужу дудку танцюєте? Не соромно?
Про те, хто винен і що робити
Самі винні. І ця наша дивна життєва позиція «моя хата скраю» винна. Але ж, шановні, це зовсім не те, що ви думаєте. Згадаймо повну версію цього вислову: «моя хата скраю – ворога зустрічаю». Йшлося про вартових, охоронців, а у наступних поколінь це стало синонімом байдужості.
У чому сила українців? Ми відроджуємось, як Фенікс. Уже здавалось б все. Нема. Все знищено, вже розікрали все, що можна, людей загнали у глухий кут. А ми так терпимо, терпимо, згасаємо поволі. А потім – хоп! Новий спалах, і знову відродилися.
Нам треба надолужувати за дуже короткий термін те, що ми втрачали протягом сторіч. Починаючи історії, відданої іншим людям, іншим племенам. Варварам, якщо вже бути відвертим. Рим залишився Римом, лишилася у часі згадка про священну Римську імперію. А ми не залишилися. У нас, по суті, вся держава переїхала, пересунулася на тисячу кілометрів на північ. Ну як таке могло статися? Хто в цьому винен, окрім нас самих?
Якби я знав правильні рецепти, вже був би президентом України. На жаль, я їх не знаю. І сумніваюся, що хтось з племені людей їх знає. Мойсей водив свій народ пустелею 40 років, і я думаю, що це не перебільшення, а навіть применшення. Для чого 40 років? Щоб змінилося покоління, щоб забули про рабство. Та якщо б за часів Мойсея існував комуністичний режим, йому й сотні років було б замало для того, щоб вигнати той отруйний дух.
Україна мені нагадує міф про Сізіфа. Ну ось вже, от вже майже-майже – і омріяна вершина! Й всі умови є: і земля така гарна, і люди такі талановиті – ще трошки, і просто рай. Але роки йдуть, а ми й досі блукаємо тим зачарованим колом. Те коло не розривати треба, а просто зупинитися і вийти з нього. Полетіти, як той маленький Принц, на іншу планету, зіскочити з цього поїзда. Хай він їде у свою прірву світлого майбутнього без нас. Як їхатимемо на ньому й далі – з’явиться великий ризик когось переїхати. А потім малодушно будемо виправдовуватися, що ми насправді люди маленькі і нічого не могли зробити. З цим треба прощатися.
І для цього повинні бути люди, які будуть періодично казати нагору: «Гей, злазь!». То чому б не казати це з театрального помосту? А ні, не можна, бо в глядача й без нас купа всякого в житті. Він хоче прийти в театр і розслабитися. Та не треба плутати жанри! Ми – театр, а не Comedy Club імені Лесі Українки.
Люди, котрі побували в стані коми або клінічної смерті розповідають, як їм насправді було зле і боляче повертатися до життя. Так і наше суспільство. Ми потихеньку впадаємо в кому, помираємо, і повертатися до життя для нас – незручно і дискомфортно.
Про «Вівісекцію» та «Антиформалістичний Райок»
«Вівісекція» і «Райок» за своєю формою – дуже полярні речі. «Вівісекція» – це естетичні картинки для метафоризації вбивства та смерті. Там немає ніякого натуралізму. Там немає навіть натяку на тарганячу чи карасячу пластику. В основі закладено метафору.
«Райок» – це більш документальна річ. Тут я йду за автором, розшифровуючи його. Адже й сама опера побудована на автентичних доповідях Сталіна, Жданова і Шепілова. Не хочу займатися симулякрами, а маю бажання показати, що було саме так. Якщо ви думаєте, що більше так не буде, то ви помиляєтесь. Це нагадування про те, що історія повторюється, і навіть не спірально (бо спіраль – це вже певний розвиток), а просто по тому самому колу.
Я трансформуюся як режисер. Став більш дорослим, живу в іншому середовищі, в інших обставинах. Через це й вистава зовсім інша. Вона вилилася в дослід злочину як явища. Від малого: ось рибка, маленький карасик, ось вона на пательні, ось її їдять – до великого: Україна на пательні, і її теж «їдять». Це певна спроба відтворення першої реакції на біль, що нам заподіяли.
«Вівісекція» – це симптоматика, «Райок» – це причини. Сталін – значно глобальніша історія. Сталінізм ми вихаркуємо й досі. Це історія в масштабі багатьох народів, тому треба нагадувати про те, що Сталін – зло. І його не можна романтизувати. Саме це зараз відбувається в російській сучасній догмі щодо, наприклад, виховання дітей. Сталіна вже називають великим менеджером в шкільних програмах! Його ставлять поруч з Рузвельтом та Черчиллем, і чомусь відокремлюють від Гітлера. Та Гітлер і Сталін – одне й те саме.
Цілком природно, що завершувати такий цикл слід осмисленням: чому люди обирають собі подібних «богів»? Показувати, що людство саме винне в тому. Тирани існували в різні часи і за різних культур. Але суть їх одна й та сама: вони – «іроди». І ця суть їх започаткована самими людьми. Відповісти на питання «Чому і як вони виникають?» – це як відповісти на одвічне «А в чому сенс буття?». Але є надія, що люди перетворяться на добрішу та гуманнішу спільноту. Людство взагалі існує тільки надіями; і роль мистецтва тут є головною. От, хто був королем під час Шекспіра? Хто про це пам’ятає? У пам’яті людства залишаються митці. Якби не митці, про тиранів би забували, а війни були би значно частіші. Про Нерона і Калігулу ми знаємо тільки через те, що хтось не полінувався про них написати.
Чому «Райок», чому Шостакович? Тому що це – подвиг митця, який залишився сам собою. Впевнений: живи він зараз, то стояв би разом з Макаревичем і Земфірою. З людьми, які усвідомлюють, що все це навішування ярликів обернеться зрештою в історії проти тебе. Про це ніхто не забуде. А в Кремлі вкотре наступають на ті самі граблі. Думають, що вони знову перепишуть історію людства, а їх злочини лишаться невідомими. Але цього не буде. Радянський Союз не зміг знищити ні Шостаковича, ні Прокоф’єва, бо це були люди надмасштабу, захищені світовою славою. Проте, в мене є побоювання, що ми теж можемо повернутися до такого ж «райку». Це дуже весело і просто – а такі речі завжди привабливі.
Фото: Ліза Кузнєцова.
04.12.2014