Гуцульщина починається там, де росте смерека.
Цю формулу пояснює леґенда:
«У XIII столітті татарська навала зупинилася на теперішній території села (тому й Татарів) – кочівники слушно зауважили, що коні хвою не їдять, забезпечити достатню кількість фуражу на території суцільного лісу неможливо. Тому навіть не робили спроб проникнути далі».
Смерека (Picea abies, вона ж ялина європейська) в Карпатах останніми роками почала масово всихати на висоті нижче 600–800 метрів над рівнем моря (де мешкає більшість гуцулів).
Корінні ліси Покутсько-Буковинських Карпат – переважно букові, їх масово почали вирізати ще за австрійських часів. У радянському лісівництві смереку висаджували не там, де вона мала би проростати у природних умовах, а там, де радянська книжка з лісівництва пише; часто насіння брали з ялин рівнинної Росії. За таких умов – ще й під час загального потепління клімату – імунітет смереки послабився, вона стала легкою поживою для шкідників.
Зовнішні вияви на дереві помітні щойно на останній фазі memento mori, в останні кілька тижнів життя. Складається враження, що смерека всихає раптово.
Щось подібне відбувається з гуцульською культурою, яка «чомусь» почала масово всихати. «Зовсім несподівано» для погляду збоку.
Так само, як і смерека, гуцул залишається там, де його не дістає ґлобалізація / ґлобальне потепління.
За твердженням мешканців Верховинського району, фактична межа Гуцульщини збігається з його географічними контурами. Поза Верховинщиною – «гуцульщина» з маленької літери.
Є дві контрверсії щодо походження гуцульської культури:
1а. Саме на Гуцульщині збереглася давня українська (руська) культура, тут можна зустріти останці її архаїчних форм (і ще межи поліськими болотами). На підтвердження цієї гіпотези маємо у долині Чорного Черемошу серед топонімів хребет Руський Діл; ще сто років тому зустрічаємо в архівах самоідентифікацію людей як «руських». «Гуцул» – слово пізнішого походження.
1б. Гуцули – нащадки давніх дакійських племен.
2. Долини Чорного та Білого Черемошів люди почали заселяти вже після Середньовіччя, понад ріку.
Традиційно намагаємося знайти відповіді на мапах Ґійома Левасера де Боплана, видатного картографа українських земель середини XVII століття. Але в нього Чорний Черемош записаний як «Білий», Білого Черемошу немає взагалі, Устеріки (місце злиття двох Черемошів) – аванпост проґресу. Далі з поселень, аж до самої Ясіні, немає Жиб'я, але є якесь Довгополе (не те). Попри нього до Ясіні веде тракт під Чорногорою, що на карті позначена романтичними горбічками.
Сучасною мовою така мапа – «халтура». Але інших джерел немає.
«Жиб'є» – назва селища Верховина до 1962 року, за цікавою версією – джерело, яке б'є (доброю водою).
Востаннє серйозні археологічні розвідки на території Верховинського району проводилося ніколи. Очевидно, що архітектура тут споконвіку була дерев'яною і знайти її сліди годі – все струхло. А ті закарлючки на скелях, що їх ентузіасти трактують як «протогуцульську культуру», могли з тим самим успіхом видлубати марсіяни чи будь-хто. Могли би виникнути внаслідок природного вивітрювання. Чи існує всесвітня змова, яка позбавляє гуцулів прадавнього коріння? До цього повернемося пізніше.
Залежність від важких кліматичних умов сформувала гуцульський характер. Якщо на Поділлі не вродили кабачки – випорпаєш із землі редьку чи хрін, на тому протягнеш зиму. А що гризти в горах, єк прийшла біда – кору на деревах? Брався топірець, чоловік ішов «у гості» до сусіда. Тому гуцульські хати будувалися, наче маленькі фортеці – неприступні ґражди, бійниці замість вікон, підлога із цільних колод.
Вкрай важкі умови життя – відсутність елементарної медицини та безпеки, голод, хвороби.
Чи витримали би дакійські племена півтори тисячі років такого життя?
Місце загиблих родів поступово займали інші, що заселялися вздовж течії Черемошу з Покуття та Поділля в пошуках свободи та безпеки від татарських набігів.
Проте культура та звичаї, які люди приносили зі собою, асимілювалися під впливом місцевої культури, важких природних умов, доходили до найпростішої форми співжиття з горами.
Згідно з вікіпедичною версією, гуцули – нащадки племені уличів, що міґрували сюди з-понад Дністра в XIII століття.
Європа виявила ціківість до гуцулів від другої половини XIX століття. Цісар Франц-Йосиф I, покровитель гуцулів, створив у столичному Відні моду на вироби гуцульського ремесла. Для мешканців цивілізованого світу Гуцульщина того часу – обітована інкоґніта; «дикий туризм»¹ у той час стрімко розвивався. Тодішня мода вимагала образу героя з орлиним профілем, з нетривіальними поняттями про честь і справедливість. Звідки й намалювалися романтизовані опришки, завжди готові допомогти знедоленим.
У наш час масова культура наділила би персонажа рисами дрібонького дивака-невдахи без чітких пріоритетів у житті – так, як у 1980-х шанували шпаґат ван Дамма чи біцепси Брюса Вілліса.
Гуцулам пощастило з вибором цісаря. На краю світу, але ближче і до залізниці (якої на Верховинщині немає досі), і до метрополії ізольовано проживав/є гірський нарід бойків (самоназва – «верховинці»). Те саме – з полонинським господарством, трембітами та самобутньою культурою. У Юрія Винничука в «Танґо смерті» зустрічаємо опис львівського базару кінця 1930-х з цікавими гуцулами – і цікавими бойками.
У наш час гуцули «бойкАми» звуть чужих. Ліпше бути туристом, чим бойком.
Інтерес до Гуцульщини знову пробрунькувався у час каденції Ющенка – але тут маємо неспівмірний масштаб особистості Віктор-Андрійовича з Францом-Йосифом. Пліткують, що всі роки його правління В.А. можна було з більшою ймовірністю зобачити у Верховині, ніж на Банковій. На фестивалі «Полонинське літо» 2013 року помітили невиразного чоловіка, що купляв трохи сиру. Без жінки, без охорони – та й кому він треба?
Верховинський район – це весь басейн Чорного Черемошу і лівий (західний) берег Білого. Відокремлений від чотирьох сторін світу Кривопільським (1015 м над р. м.) і Буковецьким (865 м над р. м.) перевалами; вниз по Черемошу (на Вижницю) дорогу поруйнувала повінь 2008 року, а про тракт через румунський кордон² заведено говорити від 1998 року перед кожними виборами.
Якщо традиція не вступає в конфлікт із функціональністю, то – хай і в спрощеній формі – вона дійде до нашого часу. Очевидно, що ватаг на полонині не буде терти палицю об палицю, щоби прадідівським способом добути першу «живу ватру» – для цього є сірники чи запальничка. Але всі наступні ватри протягом літування роздмухують з тліючих звечора граней.
Гуцул також читає «Тіні забутих предків» Коцюбинського, але йому легше задзвонити до сусіда і спитатися, чим там в Іванка все закінчилося, ніж намагатися прогудіти це в трембіту. Трембіта свого часу також була технологічним вирішенням проблеми.
Суть комунікації залишилася тією ж – змінилася форма її втілення.
Гуцульщина існує в модерному вимірі часу, реґіон не є герметично ізольований від зовнішніх впливів. Тут не музей просто неба чи шоу біля пірамід, де єгиптяни бавляться у фараонів.
Можна побачити в музеях реконструкції побуту XIX століття – і навіть відтворення звичаїв на празники, коли люди масово вбираються в традиційне гуцульське лудинє³. Але в будні дні гуцули ходять на державну роботу, «крутяться» чи їздять на заробітки, дивляться Інтернет чи телевізію; цього року у Верховині навіть відкрився нічний клуб.
Маленька ремарка – не може бути тексту про Гуцульщину без згадки про Олексу Довбуша. Такий закон жанру:
«В умовах відсутності доріг Олекса Довбуш з невеликим загоном опришків, що знали всі стежки, могли перманентно протистояти великим загонам польських жовнірів – в горах чисельна перевага не мала значення. Коли ж на Гуцульщину разом з Австро-Угорщиною прийшла цивілізація (а це, передусім, дороги), інститут опришківства був позбавлений акредитації і досить швидко зійшов у фольклор».
Останніми роками Верховинський район починає реверс назад у минуле – у світової ґлобалізації колеса відриваються на місцевих дорогах. Торба історії, не маючи ресурсу рухатися далі вгору, почала котитися з високого горба.
Бачим третім воком, же ніц сє не змінило за сто років:
«Дуже важне, а можна сказати – першорядне значінє мають усюди для краю чи околиці добрі дороги. Косівщина одначе так, як би їх не мала, бо чи можна дорогою назвати прим. лїнїю Жабє-Буркут, або Жабє-Ворохта? Таж хто раз туди поїде, має памятку на довгі часи, бо коли вози не витрясуть із нього душі, то кости все таки добре пообтовкають.
Одна можлива в Косівщинї дорога, се лїнїя Коломия-Косів-Жабє. На жаль вона так помалу будуєть ся, що йдучи в дотеперішнім темпі дійде до Жабя хиба за яких десять літ; тепер ледви вона під Буківцем у Ясенові Горішнім.
При добрих дорогах підніс би ся значно туристичний рух у косівські гори, що визначають ся не лише красою, але й легким доступом. Там можна майже на кожду гору виїхати конем, а провалів, в яких би туристи пропадали, як деинде, зовсїм нема, хиба що хто вмисно шукав би за такою скалою та бердом.
Косівський повіт належить до таких, що не має донинї одного кільометра зелїзниці».
Володимир Гнатюк
30. X. 1913» ⁴
Століття наче й не було.
На хребті Скупова (світлина Андрія Романчука)
Полонинське⁵ господарство є одним з найважливіших компонентів традиційної гуцульської культури. Вижити в горах без вівці в старі часи було просто неможливо.
З овець в горах можна було і прогодуватися, і вбратися.
Яка задавня є полонинська традиція на Гуцульщині? Відколи в горби сюди прийшов чоловік? Сказати напевне не можна – перші розвідки про Гуцульщину з'явилися наприкінці XVIII ст.
Білий Черемош
Кордон між Польщею та Румунією, що в минулому проходив по Білому Черемошу, має вплив до цього часу. Зокрема, на полонинське господарство. Буковинські гуцули не розуміють, чому гуцули «галицькі» утримують саме корів. На «галицькому» боці, своєю чергою, дивуються симпатії до утримання на полонинах овець. Причому арґументи на питання, що краще – вівця чи корова, є однаковими – і діаметрально протилежними, залежно від берегу Білого Черемошу, де проводиться опитування – галицькому чи буковинському.
За «доперестроєчних» часів овече поголів'я Верховинського району – до 120 тис. голів, наприкінці 1980-х – 55–60 тисяч. Ми не маємо статистики «за Польщі», але згрубша овець було не менше. При тому, що на полонину відбирали лише пристосованих до високогірних умов овець.
«Шалені дев'яності» для вівчарства Верховинського району – «лихі дев'яності». За вівцю платили смішні гроші, галузь майже зникла.
Останніми роками – через збут туристам (шашлик з баранини смачніший) – кількість овець потроху зростає. Зараз маємо до 2000 голів у всьому районі.
Активні люди району зачепилися в перспективу саме у розвитку зеленого туризму, і у виборі між великою та малою рогатою худобою схиляються на користь корів – мороки менше, молока та м'яса більше. А зодягнутися можна й на базарі.
На полонині чи в домашньому господарстві можуть утримувати кілька овець – але радше для декоративного значення. Щоби туристу показати; для ідентифікації себе як гуцула.
Молочарство галицької Гуцульщини фактично перейшло на корів.
На буковинській периферії Гуцульщини туризму як галузі місцевої економіки фактично не є. З вівцями багато мороки – але в Україні більшість занять людині дає не прибуток, а право збувати час на власний розсуд (зводити кінці з кінцями). В горбах не будеш вирощувати пшеницю чи картоплю – не вродиться, а ліс рубати – на то є довга холодна зима.
Тому після «ями» дев'яностих буковинські гуцули звернулися до традиційного вівчарства – того, коло чого працювали споконвіку.
У Верховинському районі є кілька господарств з вівцями – як-от полонина Радул під румунським кордоном – сім сотень овець. Але це рудимент старих колгоспних зв'язків – Радул використовують вівчарі зі села Бабин Косівського району (хоч на неї віддають і «верховинських» овець).
Створено Верховинський район 1966 року – територію відкраяли від району Косівського. Проте окремі анклави земель господарського призначення адміністративно належали далі до «Косова» включно до 2004 року.
Щороку в другій декаді травня стартує триденний овечий марафон за маршрутом Бабин – Радул. І коли обігнати похорон вважається поганою прикметою, то обігнати кількасот овець – вмінням.
На Білому Черемоші утримує «показову» овечу полонину Гринявське лісництво. Кажуть, що збиткову, але перекривають з вирубу лісу.
Вівці
В давнину стрижених овець спочатку виганяли на ближні, тепліші полонини – «веснарки», де швидше була паша. По теплі отару гнали вище ⁶.
Загін для овець⁷ розділений плотом з вибраними штахетами на два відсіки. Овець заганяють у перший, менший відсік, крізь дюрки (струнки) переганяють в інший. Один з вівчарів постійно підганяє отару, вівцям нічого іншого не залишається, як лізти у струнки. Між струнками сидять вівчарі. Коли вівчар здоює вівцю, ліктем прикриває прохід іншим вівцям, тоді вона пхається в сусідню струнку, де її здоює сусідній вівчар. Сусідні вівчарі працюють, наче грають фортепіанний концерт на чотири руки. Молока з однієї вівці – 300–400 грамів⁸. І так ціле літо три рази на день.
Більшість червонокнижних рослин Карпат – орхідні, які вівця не їсть. Натомість випасає їхніх конкурентів. Зафіксовано, що коли припиняється випас овець на певній території, за певний час зникають рідкісні види, що раніше користувалися «адмінресурсом» овець і в умовах чесної конкуренції з іншими травами переводяться.
Існують види рослин, які потребують заболоченого ґрунту. Коров'ячі ратиці, як ніщо інше, здатні забезпечити ямки для утримування вологи.
Фактично всі ландшафти Українських Карпат зазнали великого антропогенного впливу. Екологія карпатського високогір'я тісно переплетена саме з традиційним гуцульським господарством.
Між першою (28 серпня) і другою (21 вересня) Богородицями до овець допускають баранів, яких до того часу тримали окремо.
У вівці за літо відросло руно, її можна було б тримати хоч до снігу – викопає собі траву і з під снігу. Проте отари в межах другої Богородиці традиційно женуть в доли – для забезпечення одночасного (турового), від 20 січня протягом півтора місяця, окоту всієї отари. Щоб наступної весни можна було одночасно відлучити від молока ягнят, коли овець знову женуть на полонину. Такий прикладний рік у господарці гуцулів. Інші причини, чому саме наприкінці вересня зганяють овець (восени вівці нездало пасуться, щораз менше або взагалі не дають молока), – вторинні.
У вересні вовки збиваються в зграї. Залишатися останньою полониною небезпечно – на одну овечу душу припадає надто багато хижої карпатської звірини.
Останні ночі, коли смеркне, на полонині вівчарі вибухом петарди⁹ відлякують звіра. Пантрують в два ока, цілу ніч чатують парами (щоб не заснути) по периметру полонини.
Вівці бекають, ґвалтують собаки – але «розбиратися» доводиться людям. Їхнє завдання – вчинити якнайбільше войовничого лементу всіма доступними способами (гатити молотком в рейку-дзвін, стріляти в повітря, лементувати).
Маржина ¹⁰
На Гуцульщині тримають адаптовану до гірських умов породу корів «пінцґау», завезену сюди за часів бабці Австрії. Така корова важить близько 350 кг (дрібонька, рівнинні корови – до 700 кг), легко долає перепади висот, менше збиває ратиці, байдужа до туберкульозу.
Корови на полонини виганяють в межах 10–20 травня. Під той час сніг уже відкриває полонини. Бувають винятки – не далі 2011 року 7 травня випав пухкий сніг.
Щоб корови за свіжої пам'яті не вирішили повернутися д’хаті, бовгарі¹¹ одразу після етапу запирають їх у загоні, воду дають пити вже наступного ранку. Більшості худоби таких попереджувальних заходів вистачає.
Полонини не обгороджують (але є загін). Щоб корова трималася стаї¹², тут влаштований водопій, безлімітно дають лизати сіль.
Ночує маржина просто неба.
Корови «бувалі», що літують на тій самій полонині не вперше, можуть втекти, ще й підбити «за компанію» інших корів. Перед втечею прогулянки «бувалих» симптоматично щодня стають чимраз довшими, тому бовгарі мають бути ще й знавцями коров'ячої психології.
Корови, що не йдуть на полонину, а залишаються у Верховині, перебувають літо на власний смак і розсуд. А це: залізати в шкоду, блукати вночі в тумані по дорогах селища. Головне – справно приходити доїтися зранку та ввечері у «домовлене» з господарями місце.
Селищна рада Верховини вдається до репресивних протикоров'ячих заходів – бо ж райцентр, с.м.т. В штаті навіть є навмисний працівник, призначений для вилову корів-претендентів на випас головної клумби в центрі Верховини. За документами працівник уважається за землевпорядника (у переліку спеціальностей України нема «ковбоя»).
Коли «землевпоряднику» пощастить впіймати корову – веде її на коров'ячу гауптвахту – огороджену територію, де колись було газосховище.
Якщо коров'ячого власника ідентифікували, сарака мусить заплатити на перший раз 300 грн., за рецидив – усіх 500. Зазвичай корови-рецидивістки нутром чують «землевпорядника», тож більше одного разу не ловляться, хоча пасуться тут і далі.
Особливо вредну, «з «мухами в голові» корову обзивають «буйволом».
Властиво, буйволів вирощують на Закарпатті, в селі Стеблівка Хустського району. Попри те, що молоко буйвола вдвічі жирніше за коров'яче, утримувати його куди витратніше: треба два гектари обгородженої території лісу з галявинами на одну буйволячу голову + «буйволячий» характер. Трохи забагато честі як для буйвола.
Корова на полонині доїться зранку та ввечері, даючи 15–18 літрів молока на добу.
З того них «інтерес полонини» – 4 літри молока. Раз на місяць при власникові відбувається контрольний надій корови. Розрахунок з власником худоби – молокопродуктами, переважно сиром.
Останніми роками полонинське господарство щораз більше переходить з молочарства на відгодівлю яловичини – за літо худоба нагулює вагу. Цього року ціна за кілограм живої яловичої ваги виросла з 10 грн. до 20 грн., тимчасом як вартість молокопродуктів залишилася незмінною.
Додатковий заробок можна мати на зборі білих грибів і ягід (афин).
До Богородиці (21 вересня) всі справи на полонині намагаються завершити. Якщо затягувати, корови можуть покинути холодну полонину і «без узгодження з керівництвом» – мерзнути не люблять.
2013 року на верхах вже 21 вересня лежав сніг.
Туристи стаю звуть «колибою» і хочуть обманюватися, що сир «в колибі» має продаватися дешевше, ніж на базарі. Але на битих туристичних шляхах (як підйом на гору Піпіван) ціна – з поправкою «на чорногірський вітер». Хоча, якщо спитатися у ватага, «єк він дужий», побажати «щистя» – переконати його, що ви не східняк – претендуєте на невелику знижку.
Мандрівці, що звикли до подорожей горбами холодної пори року, звикли розглядати «колиби» як місце для безвідмовного відпочинку. Реалії такі, що деякі з тих замешканців кладуть на стриху ватру, валять піч, тут же й туалет, палять все, що горить.
Кринта – Красник
Попри те, що «логічно» для «депутата» повісити провину на туриста, іноді є розуміння, що за «худобою» далеко ходити не треба, і «наслідила» все-таки не прИйшла в гори людина.
Але на наступну зиму всі вікна-двері стаї будуть забиті намертво.
Полонина Веснарка. Стая – та, що згоріла (фото 2007 року)
Розповідають, що коли на полонині Веснарка під Піпіваном 2009 року змінився орендар, він вирішив не залишати «гостинець на зиму» – шматочок будзу місцевій «барабашці». Вона образилася – до весни стая згоріла. Очевидно, що то не сама «барабашка» сірники черкала, але чомусь будівля згоріла саме того року.
Будз – це і є сир, найважливіший з-поміж усіх молочних продуктів, як білий гриб з-поміж інших грибів.
Здоєне молоко вливають у великий, ємністю кількасот літрів (бажано мідний) казан, його на «вертлюзі» (спеціальний пристрій) підвішують над ватрою. Молоко треба довести на помірному лагідному вогні до 32⁰С (у студінь можна на 1 градус вище), після чого до молока вливають душу сиру – ґлєґ ¹³ – і на кілька годин відставляють казан від вогню, накривши рядном.
Міряють молоко термометром
Тим часом у казані пройшли сиротворчі процеси, у молоці звурдилися грудки сиру.
Ватаг занурює руки в молоко, і за певний час витягує марлею масив сиру ¹⁴. Ніхто, крім ватага, не знає, що його руки роблять по той бік дзеркала молока.
Після того народжений сир має стекти над мисками. Сформований «хлібинами» (від висіння в марлі) сир кладуть коптитися на стрих над ватрою, внаслідок чого будз набуває фірмового «полонинського» смаку і може зберігатися куди довше.
Якщо поставити будз у тепло, він вкриється сизо-зеленою пліснявою; є гурмани, що смакують саме пліснявою. Вживати її не рекомендують дітям-чіпсоїдам.
Наприкінці вересня весь будз перемлинковують на бринзу, ретельно перетирають із сіллю¹⁵ в спеціальній діжці – бербениці – «доки часником не зачуєш».
Після цього бринзу втрамбовують в бербеницю; в контакті з повітрям перебуває лише верхній шар, що його постійно надбирають.
Для продажу туристам солі додають менше. Якщо ж бринза для тривалого зберігання – горяни звикли створювати стратегічні запаси провізії з розрахунку на кілька років – роблять бринзу «лютою». Така бринза не псується за замовчуванням. Бактерії чи миші, що зазіхають на цю есенцію Мертвого моря, гинуть ні за цапову душу.
З жинтиці, що залишилася в казані та стекла з будзу в марлі, готують вурду. До жинтиці додають свіже молоко (відро на 150-літровий казан та 1,5 літри закваски з кислої жинтиці, що дозріває біля ґлєґу). В казані доводять до кипіння, легко (ключове слово!) помішуючи. Сирні грудки ватаг виловлює або одразу марлею, або ж потроху друшляком і висипає в марлю.
Вурда (дослівно від «вурдитися») – дієтичний продукт, багатий на білок, але без жиру, має солодкавий, «дитячий» смак. Відповідно цінується дешевше (1 кг будзу чи бринзи – 50 грн., вурди – 45 грн.).
Іноді вурда коптиться, тоді може стояти довше, але її бажано спожити свіжою у перші дні.
Взимку, коли власники розбирають корів, у «депутата» залишається лише його худоба. З молока тоді готують обмежену кількість будзу. Долішній, «зимовий» будз – м'якший, ніжніший на смак, у ньому більше жинтиці, його можуть коптити (або ні) у вуджарні.
Вурда зимою не готується – жинтиці надто мало, на ній вигодовують свиней.
Масличка
Масло готують так, як на території всієї України в давнину, – в дерев’яній масличці з ручкою – що вкрутиш, те твоє (є і зі ступкою). Залишкова рідина після отримання масла зветься маслянкою.
Сербанка – вурда з жинтицею (від сьорбати).
Один з трьох стовпів гуцульської кухні – банош (ще два – кислий борщ і голубці) готують лише на справжній сметані. Бо з таким самим успіхом, як сметану з пакетів, можна гризти пінопласт або монтажну піну.
Гуцульська сметана
Гуслянка – гуцульський кисломолочний продукт: до молока додаються спеціальні бактерії, що на Гуцульщині культивує кожна ґаздиня. Якби гуслянка пропала в одної – піде і візьме гуслянки в сусіди. Такий кругообіг гуслянки в природі.
З гуслянки робиться розвід – «гуцульське пиво», її розводять з водою у співвідношенні приблизно 1 до 1. Холодний розвід чудово тамує спрагу, незамінний під час виконання господарської роботи в спеку (сіно).
Логічно припустити, що першим, хто запустив бактерії гуслянки на Гуцульщину, був Олекса Довбуш.
«Звір»
Збірний термін для вовка, ведмедя та рисі.
Дорослу корову рись і вовк не займають, його «клієнти» – вівці й телята. Головна небезпека для полонинської корови – ведмідь. Звір, що живе біля полонини, без конечної потреби «свою» худобу не зачепить – його ж потім зроблять «крайнім». Полювати ходить на полонини «чужі». Все, як у людей.
Протягом літа ведмідь на худобу майже не зазіхає – заклопотаний приватними справами. Ближче до осені відчуває себе дужим (а до зими ще далеко), починає «ґаздувати» на полонинах.
Тактика нападу ведмедя ¹⁶ – стрімкий прорив в загін, вискакує корові на спину, роздирає лопатки, напивається свіжої крові. Після цього ведмідь відтягує тушу в потаємне місце, прикопує землею. Коли м'ясо підгниває, щодня приходить поласувати «делікатесом».
Щоб не принаджувати ведмедя до полонини, «ничку» треба знайти і знищити.
За статистикою, загалом до території Верховинського району «приписано» близько 30 ведмедів. Серед них є і цілком сумирні ¹⁷, і непередбачувані ¹⁸.
Перед тим як віддати корову на полонину, власнику бажано її застрахувати, хоча сума страхової виплати – лише близько 1500–2000 грн., а ринкова вартість за корову становить 5000–6000 грн.
Якщо ведмідь роздирає корову, єдиного алгоритму, як діяти і хто винен, не є; щоразу звір діє за інших обставин.
Ведмеді численніші ближче до розвинутих центрів туризму – там більше смітників.
Собаки
У гуцульських селах пси в клітках сидять не через їх прикру вдачу, а щоб вовки не з’їли. Втім песятина – основа вовчого раціону взимку. Може, деякі господарі тримають пса без клітки, щоб голодний вовк спокусився на нього, а не на ціннішу вівцю?
На «коров'ячих» полонинах собак можна поділити на «сиґнальних», які чинять довкола «чужого» ажіотаж, і сторожових, що сидять на ланцюгу і пчихають на звіра. На «овечих» – допомогу вівчарки вівчарю у випасанні овець важко переоцінити.
Більшість псів – кудлаті біло-чорні румунські вівчарки. Окремо гуцульської породи не виділяється.
Вівчарка, якщо ви припините рух у бік овець, здебільше вас не зачепить. Окремі навіть почнуть жебрати у вас на предмет «ковбаса! – нема? – а якщо знайду?».
Або ж, якщо ви зупинилися з наметом поблизу полонини, може спустошити припаси в тамбурі.
До полонин, окрім звірів, завжди був підвищений інтерес у злодійства. Треба бути постійно пильними. Найбільше пантрувати треба на полонинах біля кордону – злодію досить повернутися в Європейську Унію – і з кінцями.
На деяких полонинах присутні (без ланцюга) великі сторожові пси, які – два на одного – можуть роздерти вовка. Місія таких – вжерти «чужого». Якщо до вас летить таке теля, треба за будь-яку ціну привернути увагу вівчаря-бовгаря, який десь тут поблизу – щоб він сказав «фу». Без цього «фу», якщо махати ногами – вкусить за ногу, руками – за руку, махати «фу» – вкусить за «фу». Не махати – також вкусить.
Жінка на полонині
Якщо вовк заїв вівцю чи почала пчихати собака – без сумніву, винна жінка. Такий звичай.
За наших часів жінка має право працювати на полонині, але, як і на морі за старих часів, жіноча присутність пояснює (зумовлює) дуже багато.
Ціна питання
Найвіддаленіші полонини – за 70 км в один бік від Верховини вбитими дорогами – стоять пустками. Стоять як наочний приклад неефективності радянської планової системи в сучасних ринкових умовах. Сучасне полонинське господарство – спочатку радянське, а вже потім гуцульське.
Два рази на тиждень сир, сметану, масло звозять «з високих полонин». На пальне-запчастини доводиться витрачати часом до половини заробку.
Сир продають у Верховині (базарні дні – четвер і субота ¹⁹), Рахові, Яремчі, працюють на замовлення.
У колгоспній системі пальне мало контрольне, а не лімітне значення. Водій отримував план роботи – і потрібну для неї кількість пального. Якщо наступного дня в баку залишалося пальне – значить, вчора роботу не виконав, і його «карали» – не додавали пального, потрібного для виконання плану на сьогодні.
Після того, як водій позаливає бензином всі ємності вдома, змушений буде виїхати в заплановані рейси. Навіть за схемами «лівака», в яких брали участь і контролери, все одно був залишок бензини. Якщо не траплявся купець, її виливали у фосу край дороги. У самого тато був шофером в колгоспі.
Полонини могли бути хоч на краю світу.
За старовіцьких часів, певно, до віддалених полонин був приставлений спеціальний чоловік, який тільки те й робив, що їздив кіньми взад-вперід з Жиб'я д'горі.
Раніше був можливий компроміс – бовгар-кур'єр сідав на першого коня, до нього прив'язував ще три–чотири коняки, бесаги через сідло. За 4–5 годин звозив такий караван до Буркута. Але після повені-2008 на Чорному Черемоші вище Буркута зруйновані всі мости, «буркутський» автобус не доїжджає сюди 7 км (до застави в Шибеному).
Тому з актуальними нині цінами на пальне / запчастини та станом доріг у Верховинському районі віддалені полонини будуть закинутими.
Над Верховинським районом немає сталої рози вітрів – потоки повітря варіюють у непередбачуваному, щодня іншому напрямку. Повітряні ями, конвекційні потоки, підвищена турбулентність виключають можливість використання легкої авіації для зв'язку з віддаленими полонинами. Гелікопетрів – ні великих, ні малих – не мають ані рятувальники, ані «погранці», ані медики. Тим більше їх немає у полонинському господарстві, як це є в Румунії, де вівчарство підтримує державна програма.
В польських Татрах у ґміні є гелікоптер, який використовують за потребою різні служби.
***
Свого часу саме підтримка Австро-Угорщини забила стовпи того міту, на якому до нашого часу встояла популярність гуцульської культури.
Закон, що вийшов у березні ц. р. («Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні») каже, що всі орендарі землі мусять сплачувати на рік не менше 3% орендної плати від вартості, в яку вона оцінена державою. «Знаючі хлопці» кажуть, що зовсім і не мусять, але для махінації треба доброго юриста. Для «середньої» полонини орендна плата раніше була в межах 3000–5000 грн. Втричі більша сума більшість господарств роздавить, вони зникнуть. Хто захоче утримувати таке вартісне хобі?
«Знаючі хлопці» зазирають у нові закони і вигадують, як прописати в нових розкладах власний інтерес. Не є всесвітня антигуцульська змова – навряд чи закон писали навмисне для знищення карпатської культури. Може, автори закону намагалися добрими намірами викласти дорогу в пекло – але для полонинського господарства його дія означає поступове зникнення чинних господарств, що й без того балансують на межі рентабельності та звички.
Коли орендар-молочар позбудеться безнадійної справи, «знаючий хлопець» переоформить оренду на себе. В разі зміни законодавства матиме першочергове право вже не на оренду – на викуп землі ²⁰. А те, що такий закон буде, можна бути певним – у країні залишилося продати лише землю, на якій вона стоїть.
Від наступу цивілізації традиція поступово асимілюється, від наглих змін законодавства – просто зникає.
Вирішення питання є – внести зміни до закону, прописати виняток для чинних господарств. Все впирається у потребу вольової позиції місцевої влади, що має дослівно вигризти цей виняток в Києві. Або дотації, що перекриватимуть ці витрати для господарств. Але «гризти» Київ (чи хай область) місцевій владі «не випадає». Тому й маємо 3/4 полонин-пусток ще перед впровадженням цього закону.
Отже, умови, створені для молочарства, зумовлюють цілковите знищення полонинського господарства в Україні.
Серед мешканців Верховинщини поширене повір'я, що туристичний вектор розвитку перетворить територію району на аналог Микуличина-Татарова-Яремчі, зону розвитку готельного бізнесу. Тут на замовлення клієнта можуть привести чепурненьких (проте немісцевих) овець. А Верховинський район цікавий саме відрубністю та збереженням традицій. Через загрозу такого шляху треба витесати якомога більше палиць – і пхати їх у колеса туристичної машини. Того й дороги з ямами, щоб легше підстерегти машину.
Насправді ніша давно зайнята, кавалок «готельного» контингенту ніхто не відступить. Є приклад популярної колись Ворохти з убитою дорогою та завмерлою інфраструктурою. Туристична аґломерація Буковелю не зацікавлена випускати гроші поза свої межі. У Верховинський район звідси можуть привозити екскурсії на автентичне (полонинське) господарство, на незачовгані масовим туристом гори – так само, як колись сюди приїздили австрійські чи польські туристи – за «дикими горами». Але на ночівлю туриста відвезуть назад, до вже розвиненої інфраструктури, якої він так прагне.
У Верховинський район грошей – принаймні за час незалежності – на розвиток туристичної інфраструктури ніколи не вкладали (хіба через повінь 2008 року, але тоді відновлювали старі комунікації). Всі візуальні інфраструктурні зміни у районі насправді пов'язані з туризмом – з тими сподіваннями, які на нього покладають місцеві люди.
Чи ходять вулицями сучасного Львова батяри в маринарках моди 1938 року? Так само на Гуцульщині немає опришків в сердаках і з томагавками, крім декоративних, задіяних у туристичній сфері.
У вашому Львові кнайпи «львівського смаку» – приватна ініціатива, розрахована на туристів. Чи руйнує це «справжність»?
Львів і Верховина, метрополія та периферія Галичини – спільні проблеми для обох контекстів.
«Депутати полонин» шукають збуту не лише по базарних днях у Верховині – у четвер та суботу.
Світлини автора
Відео: Вівці долають прикордонну заставу в Шибеному
ПРИМІТКИ
¹ В той час вживали «люфтівник» замість «турист».
² Дорога на Румунію, ймовірно, є поробленою. Кожна влада, яка береться за неї, довго не живе. Так, наприкінці 1930-х дорогу почала робити польська влада, 1980-х – радянська. Коли минулого жовтня місцева преса писала, що до заклятої дороги має стосунок «сам» Арбузов – це був знак, що революція переможе, хоч про неї ще ніхто нічого не говорив.
³ Одяг
⁴ Володимир Гнатюк. В справі Гуцульщини. // Діло, 04.11.1913
⁵ ПолонинА – вільна (або вивільнена) від лісу ділянка на високогір'ї Українських Карпат, де горяни протягом літа випасають маржину чи овець.
Вільна від лісу – смерекам «не ростеться» із затіненого боку хребта. Тут віє холодними вітрами, насіння не дозріває, «грубий» ліс там не спроможний вирости. Виполюючи, як бур'ян, молоді хвойні насіянці, можна підтримувати полонину в належному господарському стані.
Вивільнена від лісу – за старовіцьких часів чоловік купував шматок лісу, зачинав там корчувати, палити дерева, звільняючи місце для ґаздівки. Особливо «правдива хата» – та, що зводилася зі зрубаного на цьому ж таки місці дерева. Тепер потреби у створенні нових полонин немає – загалом на території Верховинського району є 88 полонин, з яких нам вдалося нарахувати чинними лише 23 полонини.
Деякі полонини є «скупими» – з бідною пашею, де худоба не може напастися. Через тип ґрунтів. Тому й полонина на однойменній горі – Скупова.
⁶ Цього року на полонину Томнатик (буковинський бік) вигнали овець вже 20 квітня – а на ранок впав сніг. Всю отару (300 голів) кілька днів утримували в «ґлобусах» екс-суперсекретної радіолокаційної військової станції «Памір».
⁷ Вовк вважає огорожу загону, складену зі штахет, за особливо для себе небезпечну, не береться стрибати через неї.
⁸ На «коров'ячих» полонинах жартують, що вівця від смикання за дійки у відро не тільки доїться. Бібки переціджують, а жовте – то і є спеціальний фермент для овечої бринзи. Не виливати ж ціле відро молока!
⁹ «Пікарди» по-місцевому
¹⁰ Волонтер-американець із PeaceCorps у Косові був навчений друзями, що українською «students» – маржина.
¹¹ Бовгарі – пасуть, доять, стережуть корів, беруть участь у виготовленні молочної продукції способом «сепаратизму» (на сепараторі готують сметану), пораються коло господарських справ.
Старший над полонинськими людьми – ватаг (відповідає за роблення сиру). Над ним є тільки депутат – орендар полонини. Цей відповідає за збут продукції та загальний успіх усієї справи.
¹² Стая – як сказали б хіпстери, локація, де літує полонинське господарство; сир народжується тут.
¹³ Ґлєґ – перемелений шлунок молочного теляти (або молочного ягняти) + жинтиця (сироватка) + сіль. Суміш в трилітровому слоїку «доходить» за кілька тижнів в теплі (біля ватри), після того в певній пропорції додається до молока, коли готують будз.
Вегетаріанці обзивають ґлєґ «сичужним ферментом»; ґлєджений сир для них – продукт «нон ґрата».
На полонинах Верховинського району, готуючи сир, використовують справжній ґлєґ. Бо існує й лінія меншого спротиву – ще 1836 року Теодор Шван вперше в історії синтезував фермент пепсин. У центрах масового туризму можна купити сир з ґумовою душею – туристи не розуміються на тонкощах, все одно весь карпатський набіл всеосяжно звуть «бринзою».
¹⁴ У «Тінях забутих предків» ватаг запихає руки в казан, «чаклує» над ним – і витягує на світ Божий вже сформовану голову будзу. Але так буває тільки в кіні.
¹⁵ Деякі туристи вірують, що корови на Гуцульщині дояться солоним молоком, бо чого ж тоді бринза солона?
¹⁶ Полонина Стайки довший час пустувала. Спроба 2013 року літувати тут корів закінчилася трьома ведмежими бенкетами, відтак довелося зганяти худобу в безпечне місце.
¹⁷ Старий ведмідь на північ від Кривополя, останніми роками винятковий вегетаріанець.
¹⁸ Ведмедиця на південь від Кривополя; минулого літа кілька разів конфліктувала з людьми.
¹⁹ Парадокс, але якщо не в четвер і суботу, не знаючи «сирних місць», туристові у Верховині неможливо купити доброго сиру.
²⁰ Спочатку оголошують банкрутство, потім – дешевий викуп землі.
03.12.2014