Олексій Кравчук: «Театри, яких немає»

Cпілкувався Олексій Паляничка

Свій творчий шлях Олексій Кравчук розпочав зі Львова як актор відразу після закінчення Харківського інституту мистецтв імені Івана Котляревського в 1988 році. Два роки пропрацював у Львівському академічному театрі ім. Леся Курбаса, і продовжив навчання в тому ж виші, тільки вже на режисурі. Хоча Кравчука-актора ще можна побачити на сцені Львівського академічного театру ім. Леся Курбаса у виставі «Чекаючи на Годо» за Семюелем Беккетом (грає Естрагона), нині він більше працює як режисер. Адже, маючи вже режисерський досвід в Харківському академічному театрі ім. Т. Шевченка (1994-1995 рр.) та Донецькому академічному театрі ім. Артема (1995-1999 рр.), з 2012 року є художнім керівником Луганського академічного театру ляльок.

Під час фестивалю «Золотий лев-2014» Олексій Кравчук та художник Луганського обласного російського драматичного театру ім. Павла Луспєкаєва Олексій Хорошко мали представляти дві останні роботи, зроблені спільними силами в обох театрах: «Сон» за Т. Шевченком і «Кольори» – по п’єсі українського драматурга Павла Ар’є. Але вдалося привезти тільки відеозапис «Сну», поставленого на сцені лялькового театру. В передмові до відеопоказу Олексій Кравчук зауважив: «Сьогодні є можливість обговорити унікальну тему – це театри, яких немає. Тобто, ви зараз будете дивитися ілюзію».

Цей показ став нагодою для розмови із Олексієм Кравчуком для «Z» про театральну ситуацію у захопленому терористами Луганську.

– Який саме вимір, матеріальний чи духовний, ви мали на увазі, коли говорили про театри, яких не існує?

– Тоді я говорив про те, що художня концепція, духовний напрямок театру повністю зруйновані війною. Приміщення наразі вціліло, директор на місці, також є декілька акторів – людей, напевно, вісім… Але яким театр буде у наступні роки – це велике питання для нас.

– Чи йдуть нині вистави у театрах Луганську?

– Так, але репертуару як такого немає. Зараз в нашому театрі ляльок поновили шість дитячих вистав, які можна грати на вулиці, тому що в приміщенні відсутнє світло. Показуємо ці вистави безкоштовно, бо у людей немає грошей. В українському театрі (Луганський обласний академічний український музично-драматичний театр – авт.) теж десь 5-4 актори лишилося. В російському театрі також зібралося 5-6 акторів, які шукають, що можна зробити. Тобто, відбувається пошук матеріалу, який би підійшов для реалізації на сцені в сьогоднішніх умовах. (за неперевіреною інформацією, у Луганському російському театрі 17 листопада таки відбулась прем'єра "Кольорів" за п'єсою П. Ар'є – ред.).

«Чоловік і жінка сваряться між собою: ‘Ти то не купив…”, «Ти це не купив…” А малий на горшку сидить, дивиться-дивиться на них, а потім каже: «Харош ссориться, кто мне ж**у вытрет?”. Оце питання дуже важливе: хто? Просте, економічне питання. Не йдеться про якісь особливі речі: заплатіть людям ту зарплату, яку вони вже відпрацювали, а вони самі вирішать, як далі жити», – Олексій Кравчук.

– Яка ситуація з фінансуванням театру?

– Актори вже чотири місяці не отримують заробітну плату. Я декілька разів телефонував і в Кабінет Міністрів України, і в Міністерство культури і туризму України, й питав: чи Луганськ – це вже не Україна, чи наші актори – це вже не українці?.. Чому вони не отримують зарплату, яку відпрацювали? Якщо не можна перерахувати її в Луганськ, то можна перерахувати на картки в Харків, у ті міста, які вже звільнені. Адже люди сидять без копійки грошей, тобто – вони навіть їсти не можуть собі купити. В даному випадку Міністерство не бере на себе функції відповідальності. Мова йде як про живих людей, так і про культурну спадщину нашої країни: невже ми її будемо так просто віддавати? «Так там ніколи нічого не було…», – говорять політики, які до мистецтва не мають ніякого відношення. Але це не так. Там знаходиться цілий культурний пласт, який щезає: Придністров’я буде не в економіці, а в душі, у серці буде в першу чергу. Було б добре це питання про збереження культурної спадщини підняти хоча б в соцмережах. Воно стосується музеїв, театрів, навчальних закладів Донецька і Луганська. Взяти для прикладу Луганськ – три театри та філармонія точно не отримують зарплати. Цирк отримав, тому що вони фінансуються напряму з Києва. Я стукався в двері, але цю бюрократичну машину зрушити дуже важко.

– Як актори виживають в таких умовах?

– Влітку з продуктами було трохи легше. Хтось мав певні заощадження, комусь родичі допомагали, були якісь гуманітарні допомоги… Тобто, відбувається от таке собі виживання.

Кадр з відео вистави "Сон"

– Наскільки ймовірна загроза зникнення театрального простору в місті?

– Така загроза є, але я думаю, що театр виживе. Тут доречний приклад початку Другої Світової війни, коли всі українські театри були евакуйовані за Урал. Тоді все було вивезено і тим же врятовано… На сьогоднішній день величезні кошти вкладаються в армію – це правильно, потрібно, щоби держава мала розвинену армію. Але в той самий час кошти потрібно вкладати і в культуру. Ця трагедія, що сталася – це насправді гуманітарна катастрофа. Для прикладу можна взяти Японію, яка після Другої світової війни почала вкладати 50% державного бюджету в розвиток культури і це дуже важливо: якщо буде розвиватися культура, то й економіка також розвиватиметься.

«Момент патріотизму на сьогоднішній день мав би бути ідеологічно-інтелектуальним, а не агресивним. Я із свого лексикону прибрав такі слова як «сепаратист», «укроп», «ватнік»… Не можна вписуватися в такі стереотипи: «це бандерівці, а то східняки», – Олексій Кравчук

– Під час розмови з Вашим сином Андрієм (студент акторського відділення ІІ курсу ЛНУ ім. І. Франка), він говорив, що Ви хотіли перевезти луганський ляльковий театр до Харкова…

– Ми розглядали багато варіантів. Це питання ставилося перед Міністерством культури і туризму України, але воно практично нездійсненне: уявіть собі акторів, котрі мають сім’ю, дім… Це все перевезти майже неможливо.

Кадр з відео вистави "Сон"

– Ви вже кілька разів повертались в окупований Луганськ. Що Ви плануєте там робити?

– Чесно кажучи, я ще не знаю. До війни була внутрішня точка, на яку можна було спиратися: ми робили конференції, святкування днів Шевченка… На сьогоднішній день цієї точки нема. Духовна територія дуже спустошена. Так, театр буде функціонувати: він грає дитячі вистави – це не проблема. А якщо говорити, що і для чого зараз робити, то я не знаю. Мені здається, це стосується всіх нас.

– Чому Ви повертаєтеся в Луганськ? Адже у Вас тут, у Львові, лишається сім’я, Ви маєте роботу в Львівському академічному театрі ім. Л. Курбаса…

– Ви знаєте, це теж певна ілюзія: ще рік тому, коли все було в порядку, я мав дуже багато пропозицій на постановки – і в Харкові, і у Львові, і в Києві, і в Донецьку… Але потім почалася вся ця трагедія, і дуже багато пропозицій відпало. Я приїхав, наприклад, у Харків, пройшовся по театрах, кажу: «Мені зараз потрібна робота», – але мені відповіли, що роботи немає. У Львові приблизно та сама ситуація. Львів – він дуже самодостатній. Недавно говорив з директором театру ім. Лесі Українки Олексієм Коломійцевим, у нього працює дуже хороший курс, котрий випустився минулого року – там є молода енергія, з якою можна почати щось робити. Знаю це, бо викладав у них на першому курсі. Я дуже довго вагався: йти до Коломійцева чи ні, але потім все ж таки ми з ним переговорили: зійшлися на п’єсі Павла Ар’є – «Баба Пріся». Вирішили, щоби бабу Прісю грала молода актриса, а сина – старша людина. Бо це дуже важливий образ, коли молодь розумна і дуже відкрита до життя, як баба Пріся. А син – це якби повернення дорослої людини до чистоти.

– Як сім’я реагує на Ваше рішення повернутися?

– Дуже болюче. Оленка (дружина, Олена Крилова – актриса Першого українського театру для дітей та юнацтва, Львів – авт.) сильно переживає, мама переживає… Але, з іншого боку: я два роки пропрацював в цьому театрі як художній керівник, тому просто не маю морального права не приїхати туди. Я не знаю, що ставити, але це мабуть зараз і не важливо. Важливо почути своїх колег, можливо щось кому порадити, поговорити, адже це зараз окрема територія. У Львові, в Києві існує позиція, що там ворог. А там яка має бути позиція? Хто ворог? Хто стріляє? А решта? Ніхто цього не знає.

Ці слова в дечому можуть бути неприйнятні для багатьох патріотів, адже, ніби все зрозуміло: ворог Путін, його найманці, що воюють за гроші та всі інші, хто намагається розірвати Україну. Безсумнівно, це так, і саме таку картинку ми бачимо в українських ЗМІ. Але ті, хто знаходиться безпосередньо в зоні АТО, говорять, що більшість інформації або спотворена, або неточна, і зрозуміти, що там відбувається, дуже складно. Мабуть, тому вже багато людей намагається не влазити в «інформаційну центрифугу»: тим не зміниш ситуації, а головного болю на цілий день наберешся. «Кесарю кесареве», а акторам – сцену і бажано, щоб вона освітлювалася.