Чи хтось справді вірить, що люди, котрі стали дуже заможними в умовах корумпованої системи «закритого доступу», здатні цю систему змінити?
Ми отримали нову владу. Але власники політичних партій, які утворили парламентську коаліцію, стали успішними якраз завдяки корупції, аферам, та іншим можливостям, які забезпечує наша пострадянська система влади.
Всі власники партій завдячують своє багатство і успіх цій злочинній системі.
При цьому вони є дуже розумними, талановитими людьми. Вони добре знають, що потрібно робити для порятунку України, гарно, логічно й арґументовано про це говорять у публічних виступах. Кожен із них стверджує, що основний рецепт порятунку держави – це зміна системи влади.
Однак хто із них насправді здатний «піднести руку на святе», на систему влади, яка вивела їх на вершину суспільства і яка зараз знову відкриває перед ними величезні нові перспективи? Бо влада при цій системі дає гроші, а гроші – владу. І основною умовою збереження можливостей для подальшого неймовірного збагачення є монополія на владу, до якої ніяк не можна допускати всіх, кому ця система влади не подобається.
Невелике число тих, хто щиро хотів би систему влади змінити, в цей парламент зуміли пройти. На них шукатимуть управу – когось куплять, когось приручать. А решті постараються приклеїти імідж таких собі «блаженних юродивих», яким вічно все не подобається і які не дають солідним реформаторам вести наш державний корабель до щастя. Це зробити не надто складно, бо народ щиро сподівається, що вже ця влада точно його ощасливить, та й мас-медійних ресурсів для подальшого зомбування населення у наших олігархів більш ніж достатньо.
Що робити, який маємо вихід – сподіватися на Третій Майдан?
Однак це вже буде Майдан, який може зруйнувати Україну як державу. Це буде Майдан, на якому вкотре обдурений, але вже озброєний народ буде гнати геть демократичну проєвропейську корумповану злочинну владу. В результаті ризикуємо отримати повний хаос.
Чи не здається нам, що влада тихенько до такої небезпеки готується, зокрема тим, що не розслідує лютневого розстрілу мирних людей і не садить винних? Так можновладці утверджують силовиків у переконанні, що, захищаючи владу, можна вчиняти злочини, і жодна влада ніколи захисників влади «не здасть».
То що ж нам робити?
Чи справді заради громадського спокою у цей час війни не вчиняти проти влади жодних дій, сподіваючись на хоч би часткове виконання своїх виборчих обіцянок тими, хто ніколи їх не виконував? Бо, може, хоч зараз, коли гинуть і замерзають люди, влада трішки припинить красти і брехати, хоч трохи перенаправить фінансові потоки мимо власних кишень – на зміцнення держави? Чи не надто наївні сподівання?
Ця влада сильніша, ніж влада Януковича. Вона вже збагачена досвідом вигнання влади попередньої, вже знає, де нуртують джерела протесту, звідки може надійти серйозна загроза. Не дарма всіх знакових лідерів Майдану порозтягали по різних партійних проектах, де вони є мізерним вкрапленням у монолітному бетоні старої системи. Розділяй – і владарюй.
Влада сподівається, що народ сам по собі не здатний структуруватися. Вони бачили, як рік тому дві неділі підряд у Києві півмільйона людей не спромоглися виставити ані одного нового структурного лідера, натомість приречено заливали нове вино Майдану в старі міхи «реєстрової опозиції». Влада стала мудрою, цей кривавий Майдан залишив при владі лише дуже розумних і обережних негідників, які переконливо виступають у ролі захисників народу.
Виглядає, що без загрози розвалу держави ми цю владу так скоро не поміняємо.
Але чи все аж так безнадійно?
Адже принаймні публічно ця влада озвучує цілком правильні плани і щиро обіцяє змінювати систему. І маємо в парламенті кільканадцять, а може навіть – кількадесят (час покаже) якісно нових людей. Одночасно розумних, незалежних і непідкупних.
Чи не спроможемося нарешті порушити споконвічну українську традицію, коли народ терпить, терпить – а потім вибухає і гайдамацьким чином ріже всіх, кого попало? Вчиняючи тим самим подвійний гріх – спочатку гріх добровільного пасивного рабства, а потім – гріх убивства. Може, варто енергію кривавого гайдамацького бунту розподілити в часі, скеровуючи на постійний тривалий мирний протест громадянського суспільства – вимагати і тиснути на владу стосовно системних змін.
Тиснути по всьому фронту протистояння влада–суспільство – від сільрад аж до Ради Верховної й уряду. Лава на лаву, для російськомовних – "стєнка на стєнку", бо тут на цьому мирному Майдані ми знову всі – союзники.
От лиш лава ("стєнка") влади – монолітна і численна, вони знають, за що борються і що можуть втратити. А лава народу поріділа, ми знову порозходилася по своїх прагненнях святого спокою. Але всіх і не потрібно. В здоровому суспільстві активними є 2-3% дорослого населення, і у нас це відповідає мільйону дієвих людей.
Отже маємо наступні виклики:
– Як не допустити третього озброєного Майдану, трансформувавши вибухову енергію протесту на перманентну громадянську активність, добиваючись зміни системи влади і верховенства права?
– Як створити горизонтальну мережу контактів між всіма тими, у кому живе дух Майдану, хто допомагає воякам на фронті, хто сам готовий воювати на мирному фронті проти старої системи влади?
— Як нейтралізувати (або хоча би створити дієву альтернативу) владним і олігархічним ЗМІ, які заколисують народ неправдою та присипляють його громадянську волю й енергію?
— Як привести нових незалежних людей у місцеві органи влади на наступних місцевих виборах?
Такий всеукраїнський постійний мирний позитивний Майдан набагато важче організувати і втримати, аніж раптовий силовий бунт. Однак лише такий Майдан може безповоротно змінити і нас, і Україну.
Ще б додати сюди кілька десятків іноземних спеціалістів, позитивно-«смотрящих», щоб уряд не відмивав іноземних кредитів і фінансової допомоги, не займався підкилимовим «договорняком» і «дерибаном» із російським агресором – і перспектива вимальовується досить приваблива.
29.11.2014