Серед своїх комп’ютерних файлів я найшов тези доповіді, яку на запрошення Дмитра Потєхіна я виголошував у видавництві «Смолоскип» три роки тому, 24 листопада 2011 р. у Києві. Оглядаючись назад, бачиш як радикально змінилася Україна — зокрема, як перед нею постали завдання нової, підвищеної складності, аніж просто скинення влади Януковича. Однак не можна просто перейти над досвідом Євромайдану як революції. Його треба продискутувати. Він вимагає свого дослідження й узагальнення. При чому не лише в українському, але й глобальному контексті – бо українська революція була явищем глобального значення. Одним зі способів такого узагальнення є порівняння того, що ми очікували, з тим, що тепер маємо. Відповідно я відтворюю тези 2011 р. з мінімальними змінами. Зміни стосувалися головним чином перетворення окремих речень з називних у нормальні речі. Я старався утриматися від спокуси їх переписати чи змодифікувати відповідно до сучасних умов. Подаю їх такими, якими вони були три роки тому.
Мене попросили поговорити про революцію, і я говоритиму про неї як історик. В обговоренні цієї теми я спробую поєднати дві історично-географічні перспективи: по-перше, світову і українську , по друге останніх 500 років і останніх 20 років.
Найбільш резонансною подією, за яким буде пам’ятатися цей 2011 р. – арабська весна. Всупереч прогнозам, що революції відійшли у минуле, бачимо щось цілком протилежне. Хтось підрахував: упродовж ХХ ст. відбулося 194 революції, тобто майже дві щороку. У ХХІ столітті лише за десять з половиною років відбулося 44 революції, тобто з періодичністю удвічі більшою, ніж у минулому столітті!
Є історики, які вважають, що нова хвиля революцій ні на що не схожа. А тому ми можемо забути про дотеперішні теорії революцій. Я згоджуюся з цією критикою щодо окремих пунктів. Вважаю, що певні тези – як виглядають революційні ситуації чи про циклічність революцій – можна здати на смітник. Більшість революційних теорій дотепер побудовані на узагальнені двох випадків – Французької і Російської. А виглядає, що ці революції перестають бути нормою – хоча би тому, що від середини ХХ століття маємо наростання числа революцій, які обійшлися без революційного терору і були побудовані на логіці ненасильного спротиву. Або, як цю тезу найбільш лапідарно висловив Тімоті Ґартон Аш: гільйотину як центральний символ Французької революції 1789 р. замістив круглий стіл як центральний символ революції 1989 р. у Центрально-Східній Європі.
Але окрім певних і суттєвих змін, які не дасться переочити, зберігається певна тяглість в логіці і механізмах революцій. Скажімо, я ставлюся зі скепсисом до твердження, що з приходом нових засобів комунікації – мобільного телефонного зв’язку, Інтернету, соціальних мереж – революції стають все частішими і їх стає все легше «зробити». Аналітики, які пробують узагальнити досвід Арабської революції, твердять, що самих засобів комунікації замало: you can not twitter revolution.
Не є секретом, що в Україні росте число людей, які мріють про нову революцію і чекають на неї. Говорять, що теперішній рівень протестності навіть вищий за 2004 р. і що він росте повсюди, а не, як раніше, тільки в одній частині України. Чуються рівно ж голоси, що ця нова революція уже не буде мирною, як Помаранчева. Для мене, однак, залишається секретом, що думає – і чи думає взагалі – про ці настрої теперішня українська влада. З одного боку, ця влада прийшла як влада контрреволюційна, і про Помаранчеву революцію вона не любить згадувати. Це нагадує їй про сором поразки і власну слабкість. Тому вона хоче або цілковито витерти зі суспільної пам'яті спогади про цю революцію (див. приклад зі змінами у підручниках, які ввело Міністерство освіти з приходом Табачника), або ж цілковито спрофанувати і висміяти Майдан (див. телевізійне шоу "Майданс").
З одного боку, якщо теперішня влада згадує про Помаранчеву революцію, то радше як про прикре непорозуміння у кращому випадку або як про змову у гіршому – тобто як про щось таке, що було випадковим, а тому не може повторитися. З другого боку, сигнали, які доходять з України і з-поза неї, мусіли би зміцнювати у партії влади острах перед повторенням 2004 року. Досить було бачити сірі і настрашені лиця регіоналів на недавньому шоу Шустера, коли там обговорювалася "Арабська весна"! Рівно ж доказом того, що ця влада думає про цю революцію серйозно, є збільшення фінансування силових структур.
В Україні спостерігаються дві взаємно суперечливі тенденції: протестні настрої ростуть, але водночас протестувати стає небезпечніше. Наявність цих двох тенденцій не значить, що теперішня українська ситуація неминуче приведе до революції. Як зазначає Ірина Бекешкіна, найвища готовність до протестів в Україні була у 1997-1998 рр., проте масових виступів не відбулося. Натомість напередодні революції 2004 року протестні настрої не були аж такими потужними. Щоби революція сталася, має ще щось статися в українському суспільстві – а це «щось» тяжко передбачити: воно може були наслідком переплетіння цілковито випадкових подій.
Оскільки випадковість неможливо передбачити, я пропоную щось інше: обговорити, чим взагалі є сучасна революція як явище. Випадковість ніколи не зреалізується, якщо не попаде на підготовлений ґрунт. Коли йдеться про це загальне розуміння революції, я пропоную 10 тез для дискусії:
1. У дискусіях про революцію є дві крайні точки зору – на революцію як щось неминуче і на революцію як малоймовірну випадковість. Моя перша теза полягає в тому, що й одна, й друга точка є помилковою. І помилка у способі думання перших і других є схожою. В основі її лежить віра у те, що революцію можна передбачити. Насправді, революції є принципово непередбачувані. Тут скористаюся з порівняння, яке запропонував Чарлз Тіллі. Про революції не треба думати як затемнення сонця – великі події, які відбуваються рідко, але регулярно, а значить передбачувано. Думайте про революції як про корки на дорогах – тобто як про досить банальну подію, яку у принципі ніхто не може передбачити наперед, але які трапляються не те що щоденно, але досить часто.
2. Коли я кажу, що у принципі помиляються одні й другі, я не маю ставити й одних і других на одну дошку. Насправді, масштаб похибки є різним. Тому моя друга теза є такою: ті, що чекають революції, помиляються менше, аніж ті, які заперечують її можливість. Шанси на повторення революції в Україні є досить високі. І той, хто їх іґнорує, не просто помиляється – він помиляється стратегічно. В основі такої помилки лежить певні стереотипні уявлення про революцію як про одноразовий величний акт, щось на зразок Апокаліпсису, після якого справи поточуться цілковито інакше.
На нашому пост-радянському просторі цей стереотип особливо поширений, тому що нас усіх виховали у тіні «Великої Жовтневої революції». В радянській пропаганді її представляли як унікальний акт всесвітньої ваги – і вважалося, що її найближчим попередником була Велика Французька Революція. Зв'язок між цими двома був скріплений тим, що Ленін любив покликатися на Робесп'єра і якобінців як на своїх попередників. У кожному випадку, вважалося, що усі революції, які мали називатися такими, мали титул «Великих» – а велике не трапляється на щодень. Насправді ж, як я уже казав, революції є актами радше банальними. За підрахунками Чарлза Тіллі, за 500 років – від Колумба до розпаду СРСР – революційні ситуації у Європі тривали назагал 709 років.
3. Щобільше – і це є моя третя теза – якою би не була наступна революція, насильницькою чи ненасильницькою, вона буде продовженням революції Помаранчевої. Бо революції не є одноразовим актом. Вони швидко починаються – але не швидко кінчаються. Пилюка, яку вони знімають, ще потім довго влягається. Так, Французька революція дала початок революційним потрясінням у Франції, котрі тривали майже 80 років, аж до 1870 р. Відомий є жарт: Німеччина почала свій шлях до демократії з революції 1848 р., й їй забрало усього 100 років, щоб осягти бажаного. Російській революції 1917 р. передувала революція 1905 р. В основі її лежало селянське питання. Й остаточно вона перемогла не у 1920 р., бо тоді більшовики була вимушені заключити компроміс з селянством у вигляді непу, а на початку 1930-х з колективізацією, розправою над селянським спротивом та голодом.
4. Моя четверта теза полягає в гіпотезі, яку я сформулював декілька років тому, і від якої не я відмовляюся досі: Помаранчева революція, як й інші кольорові революції, пройшли у країнах, які не мали свого ані свого повноцінного 1968-го, ані повноцінного 1989 року. А тому вона є якби запізнілою спробою і їх певним продовженням.
Ми якось схильні забувати, що революції як великі політичні перевороти, виникли як специфічно європейський феномен – тобто відбувалися у тих краях, які або відносяться до європейського культурного довколу, або підлягали вестернізації. В основі їх лежить процес модернізації, який має політичний й економічний вимір. Сам погляд на географію революцій показує нам певну тенденцію: вага революційної хвилі зміщується з центру на периферії.
І це відображає логіку модернізації. Формула успішної модернізації полягає в поєднанні двох вимірів. Або, іншими словами, «you can not have a Big Mac without having a Big Mag (тобто Велику Хартію)» – не можна мати економічну модернізацію без модернізації політичної. Однак насправді економічна і політична модернізації рідко коли погоджуються між собою. Нагадаю, що навіть у Великобританії, історичній батьківщині модернізації, політична модернізація відставала від економічної. У ХІХ ст. забрало декілька десятиліть, поки було прийняте право голосу для всіх дорослих мужчин.
Насправді, завжди й всюди політична й економічна модернізація мали елементи конфлікту у відношенні між собою. Але як твердить історик індустріалізації Донбасу Теодор Фрідґут, ніде конфлікт цей не був таким сильним, як у Російській імперії чи у комуністичній системі. Тому, на мою думку, революції вибухають тоді і там, де цей конфлікт набирає найгострішого характеру, зокрема коли його заморожують і відкладають його на довший час. Тому тяжко собі уявити зараз революцію у краях, які перейшли через політичну модернізацію – скажімо, у теперішній Німеччині чи сусідній Польщі. Натомість залишається у зоні потенційного революційного вибуху такі країни як Китай, Росія чи Білорусь. Україна у 1991 й 2004 р. найближче підійшла до вирішення політичної модернізації, але її не вирішила – а тому далі залишається у зоні «незавершених революцій». Відповідно, шанси на нову революцію тут залишаються високі.
5. З тези про конфлікт двох модернізацій як внутрішню пружину революцій природно випливає наступна, п’ята теза: саме по собі погіршення економічної ситуації не є підставою для революційного вибуху. Швидше навпаки: революції мають тенденцію ставатися тоді, коли економічна ситуація покращується, а не погіршується. Нагадаю, що перед своєю великою революцією Франція мала майже 75 років безупинного стабільного росту. Що більше, роль економічного чинника послаблюється а не посилюється у міру того, як економічна модернізація завершена, і бідність стає не абсолютною, а відносною. Ми є бідні не тому, що об’єктивно ми не маємо що їсти і в що вдягнутися – а тому що наші очікування, що ми хочемо мати, відстають від того, що ми насправді маємо. Оскільки стандарти цього споживання зараз задає так чи інакше західний світ – той, що ми називаємо MacWorld – тому так чи інакше в основі сучасних революцій лежить бажання жити так, як на Заході. Це було рушійною силою революцій 1989-1991 р., навіть у таких закутках як у Донбасі – і поки це прагнення залишається у тому чи іншому суспільстві, воно не є гарантовано захищене від революцій.
6. Звідси наступна, шоста теза: у країнах з незавершеною політичною модернізацією, шанси на революцію зв’язані не так з погіршенням, як з покращенням економічної ситуації. Бо з її покращенням зростає прірва між очікуваннями і можливостями. Я про цю тезу уже писав окремо, тому дозвольте що тут не буду на неї детальніше. Тут хочу наголосити на тому, що теперішня влада цього вперто не розуміє або не хоче розуміти – і я навіть не знаю, що гірше. Вона має хибну уяву, що якщо вдасться людей забезпечити зарплатами і пенсіями, то їхній владі нічого не буде загрожувати. Тому вона не може зрозуміти, чому сталася революція 2004 р., коли економіка зростала декілька років підряд. Насправді, я пам’ятаю прогнози соціологів й економістів, що у міру того, як Україна наприкінці 1990-х років почала виходити з затяжної кризи після розпаду СРСР, тут можна чекати серйозних політичних змін. Подібно, я маю сумніви, чи революція може статися за теперішньої сучасної економічної кризи, що почалася у 2008 р. Але як тільки Україна почне виходити з цієї кризи, то шанси на революцію зростатимуть, а не падатимуть.
Якщо ми виходимо з першорядної важливості політичної, а не економічної модернізації, то тут неминуче виходить питання леґітимації влади. Шанси на революцію є тим менші, чим більше суспільство згоджується на цю владу – і ця згода не конче мусить мати економічні мотиви. Скажімо, Річард Пайпс написав колись статтю «Чого хочуть росіяни», в якій показав, що прихід Путіна до влади є не так результатом маніпуляцій знизу, як радше бажанням суспільства знизу – бажанням, як він назвав його, «втекти від свободи». Росіянам йдеться не так про те, щоб вони мали вищі зарплати за рахунок експорту нафти і газу – але й про те, щоб їм повернули почуття великої держави. Янукович не має ані дешевої сировини, якою можна купити суспільну згоду на свою владу, ані дати українцям почуття гордості за Україну. Він прийшов до влади леґітимно, перемогою на демократичних виборах – але його леґітимація швидко розвіялася. Єдине виправдання, яке він зараз може мати – це економічна криза. Але й ця леґітимація не є переконливою з огляду на те, що, як нам доносять фахівці і мас-медія, прибутки його оточення в умовах кризи сильно зростають, а не падають.
7. Моя сьома теза полягає у тому, що ще ніколи Україна за часи своєї незалежності не мала такого слабкого режиму, як тепер. А це визначається не лише його грубими прорахунками чи жадібністю, але майже абсолютним браком легітимації та браком внутрішніх ресурсів для побудови стійкого авторитарного режиму. Це є не моя теза – це є теза Олександра Мотиля. Для детальнішої аргументації я заохочую прочитати текст його доповіді, який доступний на сайті журналу «Україна модерна».
8. Моя власна – і це вже восьма – теза зводиться до того, що в Україні, як у Східній Європі, при загальній незавершеності політичної модернізації, ніхто не є сильним сам по собі – кожен є сильним лише слабкістю іншого. А тому проблемою України є не так слабка влада, як слабка опозиція. Вона роз’єднана і зайнята внутрішніми розборками. Як довго ця слабкість буде тривати, мені тяжко сказати. Швидше всього, що недовго, бо в міру росту невдоволення росте суспільне замовлення на нову опозицію – а там, де росте попит, рано чи пізно створюється й пропозиція.
9. Моя дев'ята теза – проблема зі слабкою опозицією є відносною, а не абсолютною. Бо, як показала арабська весна, в авторитарних режимах революції можуть відбуватися і перемагати навіть за відсутності сильної структурованої опозиції та сильних харизматичних лідерів. Насправді, ці лідери легко можуть вилонитися з масових протестів. Проблемою для теперішньої влади є власне те, що таких нових потенціальних лідерів не можна арештувати чи ув’язнити превентивно, «наперед» – як от старих лідерів революції Помаранчевої.
10. Моя остання теза: за умови слабкості опозиції, характер цій революції – ненасильницький чи кровавий – визначатиме у першу чергу режим. Тобто якщо режим не згоден буде добровільно уступити владу, під тиском знизу, то насильства не дасться уникнути. Правдоподібно, так і буде, бо цей режим ламає консенсуальні механізми, які заклалися в останні двадцять років. Україна за 20 років своєї незалежності пережила декілька криз. Але кожна з них кінчалася компромісом згідно неписаного правила: якщо я сьогодні перемагаю, то я тебе не знищую або не відсилаю до в’язниці – бо завтра я можу програти, і тоді сам попасти у тюрму. Янукович поламав цю схему. Його режим немає гальм й інстинкту самозбереження.
Я, однак, не думаю, що Україну може затопити хвиля масового насильства. Навіть в арабських країнах, за винятком Лівії, вона була досить обмеженою. Головне питання не в тому, що буде з Януковичем. Головне питання – що буде після нього. Зокрема чи вдасться витворити після його відходу новий компроміс знизу. Наявність такого компромісу рішатиме дальшу долю країни, у першу чергу – її здатність до політичної модернізації заради економічних реформ. Інакше Україна не вийде з полоси нових політичних криз та нових революцій. Але це тема, дискусія над якими виходить за рамки наших можливостей. Вона стосується майбутнього. А майбутнє – як той сфінкс: воно мовчить або ж ставить нам питання, на які ми не вміємо відповісти.
24.11.2014