Кілька років тому я прочитав у газеті, що під одним подільським селом, в темну ніч, жовто-блакитні шакали розкопали могилу будьоновця, героя 1920 року і розсипали кістки по полю. Не до смаку була польським жандармам любов і пошана народу до праху бійця легендарної армії Будьонного. Селяни прах бійця знову закопали уночі.
З 1914 по 1920 рік не одна армія топтала землю Західної України. Та вони залишили по собі лише смерть і руіну. Одне тільки військо користувалось любов'ю міліонів народних сердець — військо окрилене революцією, військо командарма Будьонного. Цієї любові ніщо не могло вбити: ні двадцять років рознузданого терору, ні брехні і наклепи, що їх розповсюджували польські пани. Скільки живучості, скільки непереможної сили було в ідеї, що їх несла на своїх прапорах перша в світі Кінна армія робітників і селян.
В понурі тюремні вечори, коли сон не йшов на очі, по ліжках йшов народжений тугою шепіт. Це політичні в'язні з Волині й Поділля розмовляли про славний 1920 рік.
В кожного з них залишилися в пам'яті ті легендарні дні. Незламна віра в те, що будьоновці ще вернуться, ще прийдуть, промчаться мов ураган по поневоленій шляхтою землі, щоб залишитись тут назавжди, жила в них повсякденно і чим більші були знущання озвірілих панських катів, тим більше дужчала і міцніла ця віра.
Ці надії народу на своє визволення здійснились. Славні кіннотчики разом з усією Червоною Армією пройшли через Збруч і визволили нас назавжди.
Я. Галан.
